Галина Василівна Слободзян, голова організації ветеранів Любашівської територіальної громади, у Любашівці прожила сорок п’ять років. Народилась і виросла у сусідній Миколаївській області, у селі Бугзьке, яке розмістилось на березі знаменитої річки Південний Буг, за тридцять кілометрів від Південноукраїнська. Село було велике, його протяжність складала дванадцять кілометрів. Тут була початкова школа, а далі шкільним автобусом доїжджала до середньої у Вознесенську. Трохи пізніше тут скільки глянеш – дачні будиночки, прекрасні місця для відпочинку серед природи.
Пані Галина
Всі ми родом з дитинства
«Навчання давалось мені легко, – ділиться спогадами Галина Василівна, – батько перевіряв, як я підготувала домашні завдання до сьомого класу. Я ще не забула, як виконувала шкільні завдання при гасовій лампі. А вже як у будинку з’явилось освітлення, ніби свято настало. Біля нас не тільки річка була, а й озеро, тому купатись і навчитись плавати було де. У селі знаходилась і військова частина, де учні були бажаними гостями, виступали з концертами. Військовослужбовці приходили до клубу на танці, там я ще старшокласницею й познайомилась з майбутнім чоловіком, старшим сержантом Сергієм Слободзяном. Він одесит, закінчив Львівське пожежне училище. Як проїздив повз нашу хату, то обов’язково сигналив».
Студентка Галина Бодарева
Як розповіла пані Галина її брат Петро після служби в армії теж став військовослужбовцем, та вже двадцять років, на жаль, як його не стало. А два племінники, його сини, сьогодні боронять країну.
Перша освіта Галини – Миколаївське культосвітнє училище. Вступала, як кажуть, з подружками за компанію, от тільки вона стала студенткою, а дівчата ні. Вже як була заміжньою, вступила на вечірнє відділення Одеського інституту народного господарства. Під час сесій на допомогу приїжджала мати, у молодій родині підростала Оленка. Було непросто, заняття закінчувались об 11-ій вечора, добре, що було кому приготувати вечерю та приглянути за дитиною. В рідному місті чоловіка на заводі опорів завідувала клубом. Було й таке. Як народила сина Сашка, у палаті була дружина професора медінституту, у неї не було грудного молока, то Галина підгодовувала і ту дитинку. Потім професорська дружина ще довгенько приїздили до неї, і вона сціджувала для тієї дитини молоко. Коли були здорові й молоді, то легко долали різні труднощі, у тому числі й побутові, але жили дружно, разом зустрічали свята і ніхто ніколи не думав, що війна постукає у наші двері.
Потім п’ять років чоловік перебував на службі у Польщі начальником пожежної команди, там була вся родина. Крім того, її Сергій був майстром пожежно-прикладного спорту, тому готував команду до змагань.
А вже після переїхали на довгі роки до Любашівки, а чоловік і тут був начальником пожежної команди та замполітом. Отримав Почесну грамоту від керівника Любашівського елеватора хлібопродуктів Зінаїди Сороки за допомогу у гасінні пожежі на підприємстві. Прослужив двадцять сім років, є ветераном військової служби. Після виходу на пенсію продовжував працювати у військовій частині завідуючим складом. На жаль, після інсульту перебував у інвалідному візку і його не стало чотири роки тому. 25-річчя подружнього життя відсвяткувати на малій Батьківщині, чоловік мріяв дожити до золотого весілля, та для цього йому не вистачило всього сім місяців.
Родина на "срібному" весіллі подружжя Слободзян
Активна завжди і в усьому
У Любашівці виросли діти, працювала жінка тривалий час у райсільгосптехніці економістом, в управлінні сільського господарства розпочинала рядовим економістом і дійшла до головного аж до переведення на посаду керівника районного управління статистики, звідки й вийшла на пенсію. Діяльна за вдачею та характером, не змогла сидіти без діла й невдовзі очолила районну організацію ветеранів війни та праці, з тих пір минуло вже майже тринадцять років. Поставила собі за мету пожвавити роботу з людьми літнього віку, віднаходила можливість підтримати найбільш нужденних та одиноких. Невдовзі з ініціативи селищного голови почала вітати ювілярів – 85, 90, 95 та 100 років, вручати подарунки, а селищна рада виділяє кожному по тисячі гривень. Таке пряме спілкування з ветеранами, організації яких вже давно наказали довго жити, дуже зворушливе. Ці люди відчувають піклування про себе з боку влади. До того ж часто транспортом селищної ради доставляла продовольчі набори осамотнім та малозабезпеченим пенсіонерам й інвалідам. А ще продовжила роботу хору ветеранів «Стожари».
Хор "Стожари"
«Сьогодні його склад оновлюється, ми й далі запрошуємо всіх бажаючих приєднуватись до нашого колективу, – говорить Галина Василівна. – Наша керівниця, викладачка музичної школи Наталія Ланецька, добирає новий репертуар, проводить з нами професійні заняття. Тут є можливість не тільки дати розвиток своєму хисту, а й спілкуватися на різні теми, відчувати себе потрібним громаді та суспільству в цілому. Є також змога долучитись і до доброчинної діяльності на користь ЗСУ. Члени організації ветеранів плетуть шкарпетки для військових, приносять тканину для маскувальних сіток. Нещодавно учасники хору через волонтерів передали захисникам Херсонщини консервовані продукти тривалого зберігання».
Справжня гордість жінки – діти й онуки
Старша дочка Галини Василівни Олена нині займає посаду начальниці морської адміністрації Чорноморського рибного флоту, а ще вона є головою Благодійного Фонду «Довіра та майбутнє». Фонд отримує багато гуманітарної допомоги з-за кордону й розподіляє військовим підрозділам. Не забуває землячка й про жителів Любашівки. Це на прохання матері вона замовляла ходунки для тих людей, яким важко пересуватись по дому, квартирі, у власному дворі, ліки, памперси й медикаменти передавала у лікарню. Принагідно додати, що чоловік Олени Сергій Сердюк сьогодні служить у Збройних силах України на другій лінії. Був і на першій – на Харківському та Донецькому напрямках, мав два поранення. А з Оленою познайомились по лінії волонтерській. Олена, до речі, закінчила сільськогосподарський інститут, а як повернулась з Сирії (був такий період у житті), то ще й набула фаху спеціаліста банківської справи в Одеському інституті народного господарства. Тривалий час працювала у відділенні Нацбанку аж до його закриття.
Дочка з чоловіком та син з дружиною
На факультеті механізації Одеського сільськогосподарського інституту навчався й син Сашко, який теж проживає в Одесі, працює на автозаправці, через наявність змін має можливість, як і сестра, займатись волонтерством.
Галина Василівна охоче і з гордістю розповідає про своїх онуків, майже всі вони мають вищу освіту, доля розкидала їх сьогодні по різних місцях і країнах. Юля – в Нідерландах, Бушра І – у Швеції, Ляма – в Об’єднаних Арабських Еміратах, Максим закінчує навчання у Одеській Морській академії, наприкінці року отримає диплом. Юля нещодавно передала бабусі букет троянд, їх привіз друг з Одеси, який проїздив через Любашівку. Приємно було відчути, що для любові рідних відстані не існують.
До війни Галина Василівна завжди провідувала рідних на Вознесенщині, могили померлих батьків. Пригадує, як колись, ще учнями, садили у селі сосновий бір, згодом там відкрили санаторій, де при лікуванні використовували ізокерит та фізіопроцедури. На щастя, її мала Батьківщина не була в окупації, але поки що туди не виривається, адже це прифронтова зона, тому потерпає від прильотів дронів.
«Найбільше бажання – допомогти воїнам наблизити Перемогу, – говорить Галина Василівна, – вигнати ворога з рідної землі, відбудувати країну, залікувати рани й пам’ятати про тих, хто ціною свого життя зупинив ворога. Дух нашого народу незламний, суджу це по воїнах, цивільному населенню, яке підтримує фронт, по своїх родинах, по колективу ветеранів, жителях Любашівської громади, благодійній організації «Архангела Михаїла». Буде і на нашій вулиці свято»!
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram та Viber!
Дізнавайтесь важливі новини та читайте цікаві історії першими!
