Таке зараз життя – мала б робити інтерв’ю з представником місцевого бізнесу, але спілкувалася з ним зовсім не про підприємництво. Микола Котенко, який має декілька торговельних точок на балтському ринку, лише побіжно займається власною справою, віддаючи всі сили та час допомозі військовим.
Він вивів робочу формулу допомоги захисникам: є військові, за ними стоять волонтери, за волонтерами – звичайні люди. Котенко зібрав команду однодумців і перетворив волонтерство на виробництво бойових девайсів. Він називає їх «приблудами», а ще «цукерками» та «іграшками». Ці штуки рятують життя наших хлопців та дівчат не гірше, ніж госпітальєри…
Волонтерство як основна діяльність
- Напевно, кожен з нас добре пам’ятає день, коли почалося повномасштабне вторгнення росії в Україну. Яким він був для вас?
- В перший день ми всі були трохи розгублені. Але на місцях почали формуватися підрозділи територіальної оборони (ТРО - ред.). У Балтській громаді теж. Мені в цей день зателефонував знайомий і попросив походити по ринку та зібрати продукти хлопцям з ТРО. Вони тоді були хто де: у посадках, якихось приміщеннях тощо.
- Ваша волонтерська діяльність почалась в 2014 році. З того часу змінились потреби наших захисників?
- Так, з 2014 по 2022 рік інтенсивність війни була інша. Допомога йшла не в таких обсягах. Зараз і потреб більше, і волонтерства: коли почалась «повномасштабка», люди згуртувалися, почали донатити.
Пам’ятаю, як до мене звернувся командир військової частини, куди прилетіло в перший день. Потім ще один знайомий військовий. Шукали оптику, рідкісні акумулятори тощо. Я в гурті з іншими волонтерами знаходив необхідне. Так мій номер телефона почав розходитися по різних частинах, різних напрямках, бригадах. Військові зверталися з проханням знайти потрібні речі.
- При цьому ви ще й бізнесом займаєтесь?
- Можна й так сказати. Маю на ринку пару торгових точок, але за два роки повномасштабної війни все закинув. Один контейнер з товарами віддав батькам, вони там всім займаються. На іншій точці з'являюся раз на день – на пів годинки, і то не завжди. Торгівлі немає, бо весь час йде на волонтерство.
Зробити ракету на принтері та інші задачі
- Як проходить ваш день?
- Ранок починається з читання СМСок тих, хто писав вночі. Бо я маю бути на зв’язку 24 на 7. Але так не виходить.
Потім роблю публікації в соцмережах: це або звіти, які зробили хлопці, або я сам щось відправив та маю відзвітувати, куди пішли гроші тощо. Потім спускаюсь в місто і до обіду бігаю, забираю щось на «Новій пошті», відправляю щось з «Нової пошти». Навідуюсь до майстрів, що виготовляють замовлення для військових. Зазвичай під вечір вже вільний.
- До речі, про замовлення для військових. Як прийшла ідея виготовляти необхідне для них на 3D-принтерах?
- У пошуках конче необхідного військовим, стикнулися з тим, що не все можемо знайти. Я розговорився з хлопцем, який мав особистий 3D-принтер. Від нього я дізнався про можливості такої техніки. Це була старенька машина з малою потужністю. Але вирішили спробувати. Якраз і запит з’явився – зателефонували знайомі військові, сказали, що потрібна ракета для дрона.
Пам'ятаю ту першу ракету. Назвали її «цукерочкою». Вийшла безладна, незрозуміла – просто сміх. Але ми почали її модифікувати, змінювати. В решті решт хлопці затвердили остаточний варіант ракети та повідомили, що «цукерочок» треба більше. Отже, й принтерів треба більше. Зараз в нас їх вже п’ять, і ми не тільки ракети виготовляємо.
***
В нас утворилась крутюща команда. Різні люди, різної вікової категорії, з різних напрямків діяльності, майже не знайомі, але спрацювалися. Я збираю донати, а команда працює. Яке б завдання не отримали, виконуємо. Наприклад, хлопці попросили приладнати «літунам» на окуляри зовнішній акумулятор. Команда помізкувала і надрукувала коробочку для цього акумулятора, яку можна повісити на окуляри. Подарували такі коробочки разом з акумуляторами. От тепер маємо запити й на цю «приблуду».
- Як відбувається процес програмування?
- Зараз є багато файлів, готових моделей. Коли не знаходимо необхідного, доводиться малювати самостійно. Цим займається окрема людина. Змодельовану річ друкуємо на принтері, приміряємо її, перевіряємо, чи вона робоча. За потреби, коригуємо, перемальовуємо і друкуємо наново. Коли все підходить, працює - ставимо на потік. Файли (моделі/малюнки) залишаються, і вже наступного разу не потрібно «малювати».
- Випробовуєте нові вироби?
- Так, намагаємося це робити, бо на «нулі» не дуже наперевіряєшся. З першого разу далеко не завжди виходить. Здавалося б, щитки, які волонтерка Катя Маляр вкладає в аптечки, схожі на звичайну ложечку. Але й вони з десятого разу вийшли такими, як їх затвердили госпітальєри.
Нещодавно в черговий раз перевіряли наші дрончики. Буває й стовідсотковий варіант готовності, але цього разу, на жаль, тільки три вийшло працюючих. Та нічого, з’ясуємо причину, і вони теж полетять нищити ворога.
Робиш ракети, роби вже й дрони
- Як ви почали збирати й дрони?
- Спочатку просто збирали на них кошти, а потім вирішили: чому б самим не виробляти цих пташок. Та й військові постійно зверталися з таким запитом. Я знаю одеську волонтерку, в якої чоловік цим займається, а вона веде всю комунікацію. Попросив її, щоб для нас організували навчання.
В результаті, наш співробітник поїхав до Одеси, навчився і повернувся з цими знаннями до нас. Тепер шукаємо акумулятори для дронів. Підходять ті, що від електронних сигарет. Нам чимало людей допомагають їх знаходити, бо без акумулятора дрон не полетить.
- Ви збираєте певний вид дронів чи експериментуєте?
- Поки що робимо два види. Це семидюймові дрони-каміказе та десятидюймові бомбери. Останні летять, виконують свою задачу і повертаються.
ДрониФото: З архіву Миколи Котенка
- Багато вдається зробити?
- Якщо говоримо про потужності, то все залежить від донатів. Інколи можемо відправити 10 дронів за один раз, інколи – назбирати на один. Наша команда реально допомагає хлопцям: є відео, вдячні повідомлення від тих, хто стримує ворога нашими виробами. Можемо збирати їх ще більше.
- Що робите, коли вкрай треба, а збір не закрито?
- Коли терміново, відкриваю свій гаманець. Саме тому в мене зараз ні товару, ні коштів на його придбання для торгівлі. Інакше не можна, адже траплялось, що збір затягувався, а коли виконували нарешті замовлення – вже не було кому відправляти.
Та, на щастя, є люди, які нам довіряють і можуть почекати з оплатою. Приміром, коли Каті Маляр терміново знадобився тепловізор, а на нього не було 45 тисяч гривень, один хлопець з Дніпра просто відправив його одразу на Схід. А ми потім зібрали необхідну суму й розрахувались. Головне встигнути допомогти.
Як там на нулі
- Зараз рідше доводиться їздити у зону бойових дій, ніж на початку?
- Зараз трохи рідше. На початку ще ніхто нічого не знав. «Нова пошта» то працює, то не працює, чи є те відділення, чи немає. Не знали, що де придбати. Ті ж шоломи.
Тепер самі військові собі замовляють те, що треба через найближче відділення.
Я «обкатав» майже весь Схід: від Харкова, Куп'янська до Українська на Донеччині.
Двічі був у Бахмуті. І дорогою від Костянтинівки, від Часового Яру (її називали Дорогою життя) теж їздив. У Часовому Яру був, у Куп'янському… На важких напрямках - майже скрізь, на Авдіївському теж.
Тому знаю: щоб хлопці «вживу» не воювали, потрібні дрони та ракети до них - все, що збереже життя.
Дуже полегшує задачу «Нова пошта». Не має сенсу везти щось, коли вона працює. Хіба що, коли занадто коштовне чи велике. Наприклад, завезти чи забрати з ремонту машину. Або передати дрон за 170 тисяч чи тепловізор за понад 100 тисяч, теж думаєш, чи відправляти їх поштою. Ми ж про все звітуємо. Я завжди говорю: «Є військові, за ними стоять волонтери, за волонтерами – звичайні люди».
- Що найбільше закарбувалося в пам'яті від поїздок у зону бойових дій?
- Точно не вибухи і не дрони, які літають над тобою, а окремі випадки. Здається, це був Українськ, десь кілометрів 30 до Донецька. Їдемо, навколо все гудить, трясуться стіни будинків. Водій наляканий. І тут — п’ятеро дітей просто гуляють на фоні цих вибухів. Звикли…
Запам’ятовується, коли втрапиш в халепу, а потім як виїдеш, смієшся з цього. У нас з «Гєрою» (Сергій Казнадій, волонтер, госпітальєр – героїчно загинув) та «Механіком» так вийшло.
Виїжджали з Авдіївського напрямку. Тільки рушили й зупинилися, бо треба було зателефонувати, а зв’язок поганий. Гєра відійшов, щоб виклик пішов, а на те місце, де хвилину тому стояв, дрон — каланць! Ми спочатку не зрозуміли, подумали, що це колесо.
Позаду в машині на броніках спав «Механік». Прокинувся, а коли дізнався в чому справа, каже: «Я думав, це ви мене хотіли налякати й грюкнули по авто». Нам зовсім не до сміху було, а потім, як згадували, сміялись.
На Донеччині Праворуч- Микола Котенок, в центрі - Сеогій Казнадій ("Гєра").Фото: З архіву Миколи Котенка
Фронтові міста та їх жителі
- Ви зустрічалися не тільки з нашими військовими, а й з місцевими цивільними. Чим вони живуть?
- Як ви думаєте, якщо вони живуть під постійними обстрілами? Коли був сусід і його не стало… В будь-якому випадку вони злі, в будь-якому випадку - без настрою. Нас тут охоплює апатія, а уявіть, що відчувають люди там.
***
- Вони не виявляють бажання виїжджати?
- Мені розповідали про одного діда у Бахмуті. Тоді орки вже зайшли знизу від міста. А поруч залишався жити дідусь і дуже заважав своєю присутністю працювати нашим військовим. Хлопці ледь вмовили його виїхати. Знайшли, куди влаштувати. Вранці відправили з госпітальєрами чи волонтерами. Вечері дід повернувся назад.
За два тижні ми приїхали знову до тих самих хлопців. Дивлюся: будівля навпроти розбита. Вона довга, одна сторона розвалена, а кут цілий. В тій будівлі дідусь якраз живе. «Як прилетіло сюди, ми одразу до цього діда залітаємо. Кричимо, а він з того кутка відповідає. Залишився живий!», — розповіли військові. І ви думаєте, він поїхав? Ні, просто поселився подалі.
Прохання до тилу — не поширюйте апатію
– Як ви оцінюєте волонтерство на фронті захисту?
– Без волонтерів, думаю, вже був би кінець. Завдяки ним «закриваються» питання, які реально рятують тисячі життів. На звичайний тепловізор треба понад 100 тисяч гривень, а його через день вже може не бути. Бо це розхідний матеріал. Машини – це взагалі дурні гроші. А їх здебільшого купують волонтери. А ще — можеш збирати місяць чи два на щось гроші, а воно там «проживе» годину. Дай Боже, щоб людина живою лишилась. І це ж нескінченно.
- Після війни чим будете займатись?
- Чесно, я зараз навіть не уявляю. Знаю, що маю бути завантажений, перебувати в якомусь стресі, постійно щось шукати. Буває, приїжджаю з передової, минає тиждень, другий, і знову хочу назад. Може нестача адреналіну…
— Маєте якесь побажання для всіх?
- Скажу фразу однієї не дуже «культурної» людини: «Не можеш воювати – допомагай, не можеш допомагати – не п**ди». Або хоча б просто не плоди апатію, перестань занурювати в паніку інших людей. Оце: «Все погано!», «Вода подорожчала!», «Там щось вкрали!», «Нам кінець!». Це заряджає інших апатією, і в людей опускаються руки. Так, є ті, ким можна маніпулювати, на них це впливає.
ЗвітФото: З архіву Миколи Котенка
- Ви самі часто посміхаєтеся?
- Майже постійно. Завжди примудряюся покепкувати. Авжеж, іноді накриває і мене. Але сам собі передумав, переспав з цим і далі – в бій. Ми дуже потрібні нашим хлопцям, а нам дуже потрібні донати. Друзі, донатьте на дрони, допомагайте (рахунок 4149629360748933). Це дуже потрібно. Робити є кому, немає фінансів.
- Якою ви бачите перемогу?
- Я давно не вірю в казки. Буде, як буде або так, як ми зробимо. По-перше, від нас багато залежить. Нічого не робити – тут буде те, що є там, на лінії зіткнення. Якщо всі упремося, може й переможемо.
По-друге, якщо чиновники перестануть красти, можливо тоді нормально будуть допомагати інші країни. Побачать, що нам це дуже потрібно.
Я не можу відповідати за всю країну, тому й не мрію. Ми або робимо, або нам – кінець. Два варіанти. Якщо зупинимося ми, не будемо потрібні й іншим країнам.
Підготовлено у рамках проєкту Медійної агенції «Або» «Медіатори»
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram та Viber!
Дізнавайтесь важливі новини та читайте цікаві історії першими!
