Катерина Маляр - волонтерка, яка щодня комплектує бойові аптечки та медичні наплічники, які допомагають надати першу допомогу пораненим. Надіслані вчасно вони рятують українських військових. Тому у Катерини немає вихідних або днів відпочинку - кожен день для неї - це гонка за часом, щоб врятувати якомога більше життів.
Катерина МалярФото: З архіву Катерина Маляр
Кожен день - це боротьба за життя
Її день починається з ранкової кави та приготування сніданку для родини.
- Покинулася, випила кави. Якщо це шкільний день, то взяла дітей в оберемок, обняла, поцілувала, відправила шкільним автобусом. А далі починаються в будь-якому випадку трошечки домашні справи: попрати, приготувати… Бо нас багато: батьки, я, чоловік, діти.
На домашні справи намагається витрачати мінімум часу, бо кожен день вирушає в місто, робить відправки новою поштою. Це обов'язково. Там же отримує те, що треба для комплектації наступних аптечок.
На "Новій пошті" - готове на відправкуФото: З архіву Катерина Маляр
«Телефонна жінка»
Для Катерини робота волонтера - це місія, яку вона виконує із завидною упертістю, адже знає: кожен день затримки може коштувати комусь життя.
- Тобто комплектуєш на сьогодні, і знову їдеш їх відправляти. Тому що один день затримки - і хтось може втратити життя. Я не допускаю затримок, навіть якщо в мене є дві, три, п’ять аптечок, все одно відправляю. Якщо ти можеш скласти сьогодні, і завтра відправити, ти мусиш це робити. Тому що час не жаліє, і не чекає: війна.
За словами Катерини, багато часу займає й робота у телефоні: логістика, збір коштів, спілкування з військовими та волонтерами.
- Я - телефонна жінка, - каже Катюша з посмішкою. - Мені допомагають мої діти та чоловік, але все одно дуже багато роботи… Я не можу сказати комусь "ні", тому що розумію наскільки потрібна допомога на фронті.
Робоче місцеФото: З архіву Катерини Маляр
Багато телефонних дзвінків отримує й від незнайомих військових. Пояснюється це тим, що вони передають один одному її номер, як надійної людини, яка завжди виконує обіцяне.
- Щоденно, отримую мінімум 5-6 телефонних дзвінків чи повідомлень з проханням допомогти. Це вже навіть не обговорюється. Мій номер телефона вже знають й командири бригад, і начмеди (начальник медичної служби - ред.). Я вже звикла до такого. Хлопці діляться контактами. Так мій номер телефона й розлетівся. Бувало часто, хтось дзвонить мені каже: «Я зустрів такого-то хлопця на пошті (НП- ред.), він отримав аптечку. Дав ваш контакт, чи можна допомогти й мені?».
Початок волонтерства
Катерина Маляр розповіла, що її волонтерство почалося з 2014 року. Хоча воно не було таким активним, як тепер.
- Займалися в основному ми з моєю родиною, батьки. Допомагали хлопцям, то авто купували, то гроші на продукти давали. Звісно це було не так, як зараз відбувається, - розповіла Катерина.
Все змінилося з початком повномасштабного вторгнення росії в Україну.
- Ми проживали на той момент в Одесі. В день повномасштабного вторгнення прокинулися о п'ятій ранку від вибуху страшенного, тому що був приліт якраз біля десь нашого будинку, там тоді їх багато було. Але навіть не було думки брати дітей, кудись їхати, хоча тоді, знаєте, ми перебували кілька днів в такому шоці: сиділи перелякані, в невідомості. Всі виїжджали: черги на кордоні. Я сказала: ні, я нікуди не їду, допоки можу бути тут, в країні залишатимуся. Просто взяли дітей, якісь перші необхідні речі, забрали хом'яка і приїхали до бабусі й дідуся в Плоске, де я зараз й знаходжуся. У березні (2022 року - ред.) ми почали допомагати конкретно хлопцям з нашого села, які були військовими. Шукала і передавала все, що вони потребували. Ми часто переганяли хлопцям автівки. Коли ще Херсон був окупований, туди їздили. Машини комплектували, запаковували продуктами, медпрепаратами. Пораненими хлопцями в шпиталях я почала займатися пізніше, вже влітку 2022 року, коли їх ставало все більше... Закуповувала ліки, знеболювальні… І це все ми розвозили по шпиталях. Хлопців вигулювали в кріслах колісних.
Аптечки та наплічники – задля порятунку
- Мені один мій улюблений парамедик, військовий, капелан, прекрасний пан Микола запропонував допомогти йому скласти аптечку. І з того моменту почалося складання бойових аптечок. Саме він мене втягнув у takmed (тактична медицина - ред.). Пояснив, що мають бути обов'язково сертифіковані комплектуючі все - за стандартом НАТО, за протоколом. Тому і так тепер я дуже гарно розуміюся на аптечках і медичних наплічниках, - розповіла Катерина Маляр про те, як зосередила свою волонтерську діяльність на діяльність на аптечках та наплічниках для військових. Таким чином рятує їхнє життя.
КомплектуючіФото: З архіву Катерини Маляр
Медична тематика їй близька, хоча за освітою вона вчитель молодших класів, психологиня.
- Ще до початку повномасштабного я ходила на курси надання першої домедичної допомоги. У мне ж двоє маленьких дітей. Вважаю, що треба знати як себе поводити в разі якихось нещасних випадків саме з малюками. Я пам'ятаю, що у нас прямо у дворі, на дитячому майданчику хлопчик спускався за гірки з цукеркою в роті. І подавився тим льодяником. Маленький, років три йому було. Дитина впала, а бабуся, яка з ним була, на жаль, тільки плакала, нічого не могла зробити. І я, знаючи з тих курсів, як методом виштовхати той льодяник, врятувала дитину. По спині бити не можна в жодному випадку!
Потім я навчалася наданню допомоги при ДТП. Коли вже почалося повномасштабне вторгнення, якогось й такого питання не виникало, чи треба навчатися як надати допомогу при якихось критичних кровотечах. Я відвідувала курси, де навчали нас військові медики, які на нулі надавали допомогу хлопцям. Я їздила і в Дніпро, і в Одесі була. Зараз планую їхати до Києва, там будуть проводити курси госпітальєри. І навіть багато чого знаючи, я впевнена, що буде дуже-дуже багато питань, які я не знаю, але хочу їх знати».
Тактична медицина – доступна всім
Своїми знаннями з тактичної медицини Катерина Маляр поділися активними учасниками руху «Сіточки в Балті», провівши майстер-клас. Це стало відкриттям навіть для тих, хто був обізнаний з наданням першої медичної допомоги, адже виявилось, що у деяких ситуаціях потрібно діяти не так, як колись навчали. Це показала практика бойових дій.
- Це досвід вже воєнних дій… Більш ефективними є ті методи, які вже практикують в Європі, Америці, а не те, чому колись нас вчили в Радянському Союзі, - пояснила Катерина. – Тепер вже й ми настільки потужні у цих знаннях, що дійсно можемо вчити інших. Війна, звісно, це погано, але у нас зараз будуть самі крутезні інструктори з тактичної медицини, найкрутезніші бойові медики, і взагалі дуже крута тактична медицина. В Україні навіть виробництво військової амуніції зараз - на світовому рівні. Не так, як було у 2022-му році. Виросли за два роки, на жаль, жертвами великими…
Детальніше про майстер-клас Катерини Маляр дивіться у нашому відеосюжеті:
Ще й куховарка
Чи вистачає Катерині часу на сім’ю? На жаль, не завжди.
- Волонтерство забирає дуже багато часу, діти, звісно, страждають через те, що менше уваги їм приділяю. Батьки на мене спочатку трохи сердилися. Розуміючи всю важливість справи, говорили: якщо займаєшся волонтерством, то хоч трошечки включайся, допомагай хазяйнувати вдома. Але зараз вони вже звикли і, мені здається, навіть пишаються мною.
Смачного жниварям від Катерини Маляр
І все ж таки у розпал польових робіт Катерина беззаперечно допомагає батькам. Зокрема, готує їжу для жниварів.
- Мій батько-фермер. Тож, коли починаються жнива, ми всі активно залучені, вся сім'я. І це не навіть обговорюється. Тому, коли хлопці (комбайнери, водії КАМАЗів тощо) - у полі, потрібно їх годувати борщем смачним і смачною кашею. Літо - такий період важкий. А потім вже починається вересень-жовтень, коли вже йде збір соняшника та кукурудзи. Тому так.
- Після міського життя важко було пристосовуватися?
- Призвичаюватись було легко: просто повернулася і все. Я - з села і дуже пишаюся цим. Люблю своє село.
Одна команда
Катерина продовжує свою роботу, знаючи, що кожна аптечка, кожен наплічник може врятувати життя українського воїна. І пишається тим, що її діти ростуть патріотами та волонтерами, які розуміють цінність людського життя та готові допомагати іншим.
На запитання що мотивує її на зайняття волонтерством вона відповіла:
- Я знаю одне: сьогодні ми просто не можемо нічого не робити, тому що хлопці нас захищають. І потім, коли закінчиться війна, діти питатимуть: мамо, що робила ти, й де була ти? Я не хочу, щоб мені було соромно. Тому я дітей активно включила у своє волонтерське життя. І навіть мій малий (син Тимофій - ред.), який так мріяв про хороший професійний бінокль, на початку повномасштабного без проблем віддав його військовим. Багато таких речей, яких потребували хлопці, ми віддавали. Починаючи від ноутбука, планшета до телефона. Діти мені свої гроші, які наколядували, наспівали, чи бабуся дала на якесь свято, день, народження тощо, всі повіддавали. Донатять: на тобі, мамо, 500 гривень на аптечки, аби ти не плакала… І я їх беру. Так й долучаються до цієї справи.
Діти доросли до такого віку, що вже в мене - перші помічники. Якщо мені потрібно складати медичний наплічник чи ту ж саму бойову аптечку, то старша донька обов'язково це робить зі мною, тому що це займає дуже багато фізичного часу. Якщо у нас в планах укомплектувати 30 аптечок, одній людині це дуже важко. Можна витратити всю ніч, розумієте, щоб це все правильно зробити. Донька робить це все на рівні зі мною, знаючи вже абсолютно все: де що лежить, як називається, скільки чого підготувати. Якщо я десь у від'їзді і терміново потрібна одна аптечка, можу зателефонувати: «Ксеніє Іванівно (донька), терміново потрібно скласти аптечки», вона піде і зробить це, так само як я. І я не буду переживати, що там щось не так. Тобто вона вже в мене дуже розумничка і дуже велика помічниця.
І Тимофій, хоч і менший, але й для нього теж знаходиться робота: запарувати медичні рукавички по дві штучки, розкласти коробки, розсортувати Pill-pack тощо. Pill-pack – це ліки, які потрібно випити одразу після пораненні.
Вони розуміють, наскільки важлива наша робота, і допомагають мені з радістю. Ми - одна команда.
Тобто така робота виконується завжди без проблем. Звичайно, діти, хочуть погратися, побігати на вулиці, але вони ніколи не скажуть мені, що не будуть цього робити. Я звичайно ж, намагаюсь їх за це чимось заохочувати.
Вчорашній день
Як не важко, Катерина встигає приділити час дітям, адже для неї важливо, щоб вони влітку отримували належний відпочинок і увагу.
Знайшли час для відпочинку. "Садиба на Кодимі"Фото: З архіву Катерини Маляр
- Все встигаємо. Після Балти і відправок ми ще нарвали вишень в садку, – розповіла вона про свій вчорашній день.- Встигли ще й в Арчепитівку, в сусідню громаду поїхати. Бо – літо! І хоч у дітей мама - волонтерка, все рівно треба займатися їхнім відпочинком. Тому ми вчора з 14.00 до 18.00 в басейні були. Надзвичайно красиве місце, база відпочинку прямо на річці. Там будиночки для відпочинку, альтанки, катамарани, “банани”, водні мотоцикли… Все - в першій доступності. Це прекрасне місце має назву «Садиба на Кодимі». І знаходиться поряд, всього 20 хвилин їзди з Плоского. Я взагалі люблю подорожувати Україною. У багатьох місцях я була. Для мене не було якоїсь проблеми посадити дітей в машину на заднє сидіння і кудись поїхати. Вони в мене в дорозі росли.
Маріуполь
Не раз подорожували й до Маріуполя, звідки родом матір Катерини – Марія.
- Маріуполь на Донеччині для мене є рідним. І це мій великий біль. Я знаю там майже кожну вуличку, і діти мої там були, я возила їх до їхнього прадіда… То, звісно, це важко зараз, дуже важко.
Катерина розповіла, що її матір - етнічна гречанка. Її рідні пережили чимало важких часів
- Я навіть грецьку трошки знаю. Так знаєте, порахувати, віршики почитати - мама навчила. Її батько й мати - греки. Були часи, коли їх переселяли, як тих бідних татар…
- А як вона опинилася в Плоскому?
- Мій батько (Григорій Загородній – ред.) - з Плоского. Вони разом з мамою навчалися в аграрному інституті. Потім папа її забрав, сюди, до себе. Але мамині рідні залишилися в Маріуполі. І, на жаль, мамин батько, мій дідусь, помер вже в окупованому місті. Мама не змогла туди поїхати, навіть поховати його.
Катерина Маляр розповіла, що серце й думки материні – з Маріуполем. Тому, дізнавшись, що в Києві, на території ВДНГ відбудеться грецьке свято – Панаїр, захотіла туди поїхати туди.
- Я підтримала її. Це був благодійний фестиваль грецько-української культури. Свято відзначали за давніми грецькими традиціями. Зрозуміло, що ні в Маріуполі, ні деінде, де проживають етнічно греки, цього зробити не могли, тому обрали Київ. Туди з’їхалося багато вимушених переселенців. Мама була дуже задоволена поїздкою. Уявляєте, вона зустріла там голову сільської ради з села, де вона народилася. Вона так плакала, бо їй правда важко. Але й була дуже щаслива, що з багатьма побачилася поспілкувалася. Так трапилося, що мама побувала в Маріуполі у рідних перед самим повномасштабним вторгненням. Повернулася 19 лютого, а 24-го почалося… Мала їхати трошки пізніше. Якби інакше сталися обставини, то чи ж змогла звідти повернутися… Вона знає, що туди вже не повернеться…
Те, що засмучує і надихає
Найбільшою трудністю, за словами Катерини, є те, що вона не може допомогти всім, хто потребує. Її серце рветься, коли дізнається про загибель захисників, яким вона не встигла допомогти.
- Найбільша радість і найбільший сум – це хлопці, - каже вона. - Дякую, що передали", "Дякую, тепер у нас все є", «Дякую, ми вийшли", "Дякую, ми вижили", "Дякую. Я врятував хлопчика вашим рюкзаком"... Саме з таких повідомлень, я набираюсь натхнення, сил і йду робити це далі.
- Які емоції отримуєте від спілкування з військовими?
- Емоції… Більше сумних. Тому що, знаєте, коли передружитися, перезнайомитися, а потім… У хлопців така завжди є фішка: ой, після перемоги вип'ємо кави, познайомимося… Але, на жаль, дуже багато з тих контактів, які в мене є, вже просто… Їх немає. Волонтери опікуються якимись певними бригадами, батальйонами більше, ніж іншими. Тобто у нас є таке: мої хлопці, твої хлопці. Це нормально. І коли ти лайкаєш до цих своїх хлопців, яких ніколи не бачила, попросиш написати відгук, вони зазвичай просто пишуть “плюсики”. Для мене це сигнал, що з ними все добре. Але часом тих плюсів немає. Потім чи дружина, чи мати пишуть мені слова подяки за допомогу, сповіщають, що, на жаль, вчора було 9 днів, 40 днів… Я часто плачу вечорами, тому що когось втрачаю з хлопців.
«Фейсбучні друзі» - потужна підтримка
Опустити руки не дають й "фейсбучні" друзів, які стали незамінними помічниками у волонтерській діяльності. Катерини Маляр.
- Спочатку я була одна. Я вам чесно кажу, ніяких помічників у мене не було. Тепер нас багатенько, ми відносно потужна сила. Просто люди побачили, що я роблю і що це дійсно приносить користь. Чи просто таку довіру, знаєте, вже збула у людей: у мене з'явлися помічники - друзі з Фейсбуку. Хоча ми ніколи не бачилися, але вони почали брати невеличкі збори на себе. Тобто, якщо у мене, наприклад, в аптечку йде за списком 12 комплектуючих, а я повинна збирати не на одну і навіть не на десять аптечок, мої помічники беруть на себе збір на якусь одну комплектуючу, чи закуповують. Мені для 20 чи 30 аптечок це дуже-дуже велика допомога.
- І це люди, яких ви не бачили в очі?
- Так. Це такі фейсбучні мої друзі. Але знаєте, від війни є одна користь: вона познайомила мене зі справжніми, прекрасними людьми і відсіяла непотрібних. В мене дійсно були друзі, з якими я спілкувалася ще до початку повномасштабного, і які зараз просто не розуміють те, чим я займаюся і навіщо це роблю. “Нащо воно тобі треба? Живи собі спокійно і все. Хлопці вирішать”. Так, без нашої допомоги хлопці вирішать, але не так. Є такі запити, що від держави просто не дочекаєшся
- А ви самі як пояснюєте своє прагнення до волонтерства?
Фото: З архіву Катерина Маляр
- Волонтер — це “хвора” людина, яка весь свій вільний час віддає чужим людям. Від цього страждають моя сім'я, мої діти. Але я намагаюсь якось тримати баланс. Звісно, не завжди виходить. Я вам чесно скажу, хлопці прямо говорять, що без волонтерів вони б не справилися. Є такі запити, що від держави просто не дочекаєшся. Теж саме, я буду говорити про свою найболючішу тему - аптечки, якими я займаюся. Чому це роблю? Тому, що всі аптечки, які видають військовим, ставляться на їхній баланс. Один раз і «назавжди», бо через незрозумілі причини вони повинні її потім повернути. Хоча аптечка - це розхідний матеріал і, в принципі, має автоматично бути списана. Якщо йдеш на якесь завдання, навіть при невеликому ушкодженні маєш використати бинт, не говорячи вже про щось серйозне. У мене навіть одні й ті самі хлопці, через 2-3 місяці, через пів року (дай Боже, щоб залишалися живими), знову просять аптечки. Тому що використали ту, що була, або просто виходячи з позиції, загубили її, чи вона згоріла, чи вони не встигли її взяти з собою. Це ж війна!
Незламні
- Я розумію, що у людей ресурс теж вичерпується. Але хоч би що там було, мені намагається допомагати певна кількість людей, певне моє коло, - сказала на завершення нашої розмови Катерина. - Підтримують й самі військові, коли я відправила медичний наплічник і мені пішов зворотний зв'язок, що він врятував купу людей. І якби не наплічник, то хтось не вийшов би з позиції.
Катерина МалярФото: З архіву Катерина Маляр
Один день з Катериною Маляр показав, як важливо мати підтримку родини та друзів, особливо в складні часи. Її історія - це лише один з багатьох прикладів незламності та відданості своїй країні та її захисникам, які теж потребують допомоги.
Підготовлено у рамках проєкту Медійної агенції «Або» «Медіатори»
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram та Viber!
Дізнавайтесь важливі новини та читайте цікаві історії першими!
