Руслан Антонюков, голова громадської організації «Воїнське братство «Гідність і честь», учасник АТО – людина, яка пережила важке поранення, але не сидить, склавши руки, бо просто не вміє цього робити. У 2018 році він разом з другом, Пужайківським фермером, меценатом Сергієм Покотилом та його сином Артемом відкрили завод з виробництва пелетів з соломи та кукурудзиння для обігріву приміщень – перший на півночі області. Тепер ще й очолює волонтерський рух в Балтській громаді. Зазвичай неговіркий та суворий на вигляд, під час нашої зустрічі наприкінці березня, він розговорився.
Напевно тому, що ми згадували Сергій Покотила, який не дожив до повномасштабного вторгнення, але залишився у пам’яті не тільки мудрими висловлюваннями, які не втрачають актуальність й сьогодні. Ось одне з них красномовно характеризує й життєвий принцип Руслана Антонюкова: «Краще щось одне маленьке зробити, ніж багато говорити про те, що «все погано». Зроби сам щось хороше! Подивись, он – яма на асфальті! Купи мішок цементу і залатай одну яму! Нас – сорок мільйонів! Залатаємо 40 мільйонів ям!». Або: «У нас хлопці, які повернулися з АТО, розчинилися серед інших, вже не носять плямисту робу – зносилася. Скалічені душі та тіла… Їм потрібна допомога. Руслан, як ластівка, б’ється об скло. Ми розуміємо, що вони все одно (рано чи пізно) запитають: чому?»
Цитат з минулого, яке було до…, під час нашої розмови звучало чимало. Не для порівняння, для продовження, бо ця війна змінила не тільки нас – весь світ.
- Руслане, можна почати з цитати з нашої розмови п’ятирічної давності? Ви тоді сказали: «Армія була обеззброєна, але нас «витягували» волонтери, дуже допомагали. Від того, як нас підтримувала Балтщина, я просто у захваті!». Йшлося про 2014 рік. А тепер ви самі очолили цей волонтерський рух…
- Так, помінялися ролями. Чесно кажучи, я тоді ще насправді не розумів, що таке волонтерство. Але й тепер не позаздрив би волонтерам. Мені – важко. Чому?
По-перше, не відпускає відчуття провини, що ти не з хлопцями – там. І волонтерство це не компенсує.
По-друге, я розумію, що навіть при великому бажанні всі запити неможливо виконати. І дуже важливо не помилитись: а раптом ти неправильно розрахував і обрав не того, не тому передав сьогодні…
- Це сумно… На такі потреби кожен волонтер окремо працює?
- Кожен – це самостійна одиниця, окремо працює. Але допомагаємо один одному Я можу зателефонувати: «Катю (або Колю), мені те й те потрібно. Або їм терміново потрібні кошти й ти просто передаєш без всякої публічності та двіжух. Хоча не можна сказати, що все робиться тільки завдяки волонтерам. З початку року на фронт відправлено близько двохсот авто. Power-банки, «Мавіки», Старлінки, дрони… – на це працювали цілі колективи в громаді.
- З чого почали свою волонтерську діяльність?
- У мене була ідея проїхатися по всій громаді, я її здійснив. У кожне село заїжджали і людям пояснювали: якщо у вас є можливість, й самі допомагайте хлопцям з вашого села. Ви можете зібрати кілька тисяч гривень, і це вже – допомога. Тобто не давав завдання, мовляв, я такий великий волонтер, буду з вас всіх збирати кошти, всім цим розпоряджатися. Просто сказав: зберіться, ви один одного знаєте, довіряєте. Допомагайте своїм.
- І послухали?
- Я не депутат, у мене свої завдання і я їх намагаюсь виконувати. Хоча Балтська громада – це взагалі, вважаю, феномен: рівень активності людей дуже високий. Вся громада працює, окрім наших депутатів (міської ради - ред.).
- Я чула, що допомагають, донатять. Дехто значні внески робить у допомогу армії.
- Якщо ви бізнесмен і допомагаєте армії, це ваша особиста справа. Для цього не потрібно бути депутатом. А якщо вже обрався, треба брати на себе відповідальність, байдуже з якої ви фракції. Для чого за вас голосували виборці? Щоб їх представляти? То чому не пішли до людей, не об'єднали? Об'єднуйте! Люди вам довіряють? Збирайте по 5- 10 грн з кожного виборця, об’єднуйтеся в хаб, скажімо, з випуску тих самих дронів. Для цього так багато розуму треба? Чому міський голова (Сергій Мазур – ред.) організовує і сам “паше”, а депутати лише засідають?
- В громаді не тільки дорослі, а й діти «волонтерять».
- Так. Вже десятки благодійних концертів провели, ярмарок. «Бабовнята» (молодіжна волонтерська група учнів Балтського ліцею №2 – ред.) – крутезні! Вони мені телефонували ще на початку війни: «Хочемо передати вам кошти». Кажу: «Ні. Ви ж спілкуєтеся з військовими (рідними - ред.)? Дізнавайтесь самі про їхні потреби, це буде правильно». І дійсно з того часу вони – на прямому зв'язку з військовими, допомагають їм. Це теж феномен, бо немає мети бути волонтерами. Ціль – спілкування з військовими, задоволення їхніх запитів. Працюємо гуртом: один фізично не зможе відповісти на тисячу дзвінків.
- Тут важливо все - до найменших дрібничок?
- Катя Маляр комплектує індивідуальні медичні аптечки, збирає кошти на інші якісь речі індивідуальні. І я б не назвав це дрібничкою. Навіть фінансової сторони не торкаюся, бо це життя хлопців. Знаєте, як штурмовики йдуть на штурм? Вони одразу вдягають чотири турнікети на себе, бо потім часу на це не буде. А так перетягнув і все, врятований (від кровотечі при пораненні – ред.). Тут все в комплексі: залежить від розвідки, від стратегії свого підрозділу, від взаємодії з іншими підрозділами, від інформації, від індивідуального захисту. І надія на життя збільшується в рази. «Сіточки в Балті» - дуже вдалий проєкт. Стільки людей в громаді, в старостатах «зарядили», всі працюють. Загалом – «бомба». Відгуків від хлопців дуже багато, особливо про ту максимально велику сітку, яку нещодавно сплели. Хоча показати її на місці не зможуть: фото, публічність можуть зашкодити.
- Ворог слідкує…
- Звичайно! Нормальна ситуація: мене вже хейтили у Фейсбуці. Думаю, якщо доріс до такого «рівня», значить щось таки зробив.
- Що пишуть?
- Якось написали: «А де ти подів гроші, які збирав з 2015 по 2019 роки?». А я думаю: «Які це я гроші збирав у 2015?». Хіба за поранення отримав. Заходжу на сторінку цього…, а там - один «tiktoker».
- Ви розповідали, що поранення отримали під Мар'їнкою. Наші стільки часу її утримували…
- Так, з 2014 року. Тепер її просто стерли з лиця землі ви ж бачите, вони знищують все... Не хочу порівнювати інтенсивність війни тоді й зараз. Але можна на пальцях однієї руки перерахувати те, що може зрівнятися, коли були такі жорсткі сутички з цими c…ми. Це декілька сюжетів – Іловайськ, Дебальцеве, аеропорт… Але, авіація – це жахіття. Тоді не було задіяно авіацію. А тепер не те, що наші хлопці не можуть утримувати, ті п…ри просто все стирають, знищують. Уявити складно, але, побачите, це все жахіття в історії буде описано. Цю війну не можна порівняти на з Першою світовою, ні з Другою. Рівень зброї інший: тепер – дуже точна, потужна.
- Що ви думаєте про психологічну реабілітацію воїнів після війни?
- Давайте будемо відверті. Я вже трохи соціалізувався після повернення. Знаю: повернутись до мирного життя не вдається безболісно. У тих, хто відчув на собі подих смерті, не буде сірого, буде біле й чорне. На жаль, є дуже жорстка штука: зараз роблять героями, а потім все одно настане процес нівелювання героїзму захисників. Це те, через що ми пройшли у 2014: суспільство стане заносити не тільки хороші, а й негативні сторони хлопців.
Чого хочемо досягти, коли говоримо про психологічну допомогу? Щоб хлопці ставали такими, як були до війни? Вони такими не будуть. Тому ті, хто повертається через поранення чи з інших причин вже мають об’єднуватися, інакше залишатимуться зі своїми проблемами наодинці. Для того, щоб щось робити, має бути дуже потужна громадська організація ветеранів війни.
- Яким бачите майбутнє вашої громадської організації?
- Відверто?
- Звичайно.
- Коли хлопці повернуться, я їм все передам. У них мають бути свої лідери, які братимуть на себе відповідальність. А я завжди буду поруч, допоможу. Наразі є великі можливості писати проєкти, вигравати гранти. Фінансова допомога значна. Але поки холопці – там (на передовій - ред.), немає сенсу писати без них. Мені так хочеться, щоб вони всі повернулися додому, згуртувалися, мали вплив на життя Балтської громади.
Загалом, люди, які воюють, котрі всьому навчились, мають бути захищені державою для того, щоб вони могли передавати свій досвід, відтепер – світового значення. Розумієте? Вони мають відчувати, що потрібні.
- І для цього мають бути максимально задіяні в суспільстві?
- Треба усвідомити: те, чому вони навчилися – це «золотий» світовий фонд. Рівня цієї війни ще не досягли ніде (крім ядерки, звичайно), бо вже вище немає: авіація, безпілотна зброя, хімія ворогом застосовується… Все! Ми вже дійшли до крайнього – ядерки. Тому хлопці, які сьогодні захищають нашу країну, це люди з таким багатійшим досвідом. Мені подобаються ізраїльтяни: вони вже просять наших хлопців їх консультувати в різних сферах - і в бойових, і в розвідувальних. Це наше ядро.
МемФото: Фото з відкритих джерел
У мене закарбувалась у пам’яті зустріч з Валентиною Олефіренко (позивний - «Мем») в Києві. Вона відома особистість, професорка, меценатка тощо. Дуже допомагає хлопцям ще з 2014 року, завжди поруч з добровольцями. У 2017 році Мем читала лекції у Київській школі економіки для тих хлопців, які хотіли щось змінити у своєму житті після повернення додому (із зони АТО – ред.). Чому в нас досі немає сленгу – «економічний патріотизм»? Не розумію. Все – за класикою. Богема (Андрій Шараскін – кіборг, актор та режисер, – ред.) сказав за всіх: захищати країну це наш обов’язок, нікуди ми від нього дінемось. Це стосується й економіки. Чому наша країна не розвивається? Економіка має працювати зараз у десять разів потужніше, ніж до війни. Війни рано чи пізно закінчуються. Я ж не ясновидець, але після війни дуже важко будемо жити. Чим дірки у бюджетах, які вже існують на теперішній час, перекривати?
- Мені одразу пригадалися слова вашого друга Сергія Покотила: «Ми ні в кого нічого не просимо, самі заробляємо! Ми – одне ціле з тими, хто там, на передовій. Це природний процес. Чули такий вислів: сівачі та воїни? У наших пращурів бойовий кінь ставав до плуга, а потім з плуга робили мечі та шаблі. І ми не розділяємо ці речі». Тому ви засукали рукави й зайнялися налагодженням виробництва пелетів. Мріяли про відкриття заводів молочного та асфальтного?
Виробництво пелетів
- Один вже працює – пелети виробляємо. І асфальтний обов’язково буде. Сергій Покотило був мудрою людиною. Його дійсно можна цитувати. Наразі війна, зрозуміло, в нас на першому місці, але чомусь ніхто не говорить про «після війни», про стратегію розвитку громад. Хай це буде проєкт, про який можна сказати, що він нездійсненний. Я теж не думав, що колись зможу не тільки ходити нормально, а й запустити завдяки своїм друзям завод. Коли крайня фура з пелетами перед війною попрямувала у Францію, я теж про таке не мріяв. А потім почали гатити й ми припинили відправку. Рахунки пусті – на зарплату все пішло. Але справа не в цьому – ми відновлюємось і все одно повернемося до логістики, без якої економіка не функціонуватиме. Буде логістика, буде розвиток бізнесу, будуть інвестиції, буде й соціалка... Проблеми з дорогами почалися не через війну. Ми ж сидимо в Балті, як у вакуумі без них! Я вже мовчу про Кодиму, Окна, про бідну Саврань. Дорога від Балти до Піщаної – треш! Маємо нарешті відмовитись від стратегічної афери відмежовування від Вінницької області.
- Треба мріяти й вірити навіть у неможливе?
- Я ж мріяв. До речі, здійснилася ще одна моя мрія. Дуже захотів особисто подякувати Сергію Риженку (головний лікар Дніпровської обласної клінічної лікарні ім. Мечникова, доктор медичних наук, професор, Заслужений лікар України – ред.) за подароване мені життя. Є в мене друг в Дніпрі (на той час – голова обласної громадської спілки учасників АТО). Він допоміг зустрітися Риженком.
- Впізнав вас лікар?
- А він мене в обличчя не пам’ятає: знаєте, скільки нас через його руки пройшло?! Але попросив мене підняти футболку, подивився одразу згадав: «А! Цього пам’ятаю!». Це феномен великого професіонала.
- А ви що йому сказали?
- А не треба нічого говорити. Що можеш сказати? Просто висловити вдячність за те, що живий, що в тебе є сім’я, діти поруч. Що займаєшся справами, живеш, активно існуєш! Військовому не потрібно розпинатися, кланятися, достатньо просто сказати «дякую, друже». Ми довго спілкувалися, він розповідав про різні випадки, шуткував. Запитав, чим я займаюся. Для нього це важливо. Лікаря це надихає, бо тоді він бачить для чого врятував людину. Зараз, я уявляю, що там робиться! Попри свою заслуженість він не покидає лікарні, залишаючись на бойовому посту. Про те, як він там рятує хлопців ще будуть сюжети в книжках. Те, що я пережив, це – квіточки, пуп’янки проти того, що вони зараз переживають.
Сергій Риженко
- На жаль, не всі повернуться додому.
- Ми встановили пам’ятний знак на Меморіалі Слави. Так важко було таблички з іменами загиблих хлопців замовляти. Я їх знав всіх в обличчя. А тепер ідуть люди назустріч, а ти не знаєш, може поруч – дружина без чоловіка, мати без сина чи дитина без батька. Загинули чи безвісти пропали. Ми вже багатьох, на жаль, не знаємо в обличчя. І не знаємо, що у людини на душі, бо, можливо, її рідний хтось у цей самий момент – на нулі.
- Напевно марно питати про вашу найзаповітнішу мрію, бо вона у нас – одна. Які ваші очікування?
- Ми всі мріємо про перемогу. Це наша така стала спільна величина. Хочеться, щоб всі хлопці додому повернулися і те, що ми пережили, не було знівельовано, щоб не стало просто одним «днем календаря». Щоб залишилась пам’ять, і дітей вже по-іншому виховували. Так хочеться, щоб ми позбавилися нарешті комплексу меншовартості. Любіть себе, ви не розумієте, які ви круті!
Було б класно, якби запрацював інститут історичної пам’яті. У нас стільки загубленої, стільки знищеної історичної спадщини, яку наше покоління має збирати по крихтах. Ще можна почути перекази людей, свідків різних подій. Але це треба зробити обов'язково. І про кожен день цієї війни записувати просту хронологію, без емоцій - про всі наші поразки та всі наші перемоги.
Ця війна для путіна - останній шанс заволодіти Україною, бо відсоток покоління, яке пам’ятає ковбасу по 2,20 і живе цією ковбасно-піонерсько-комсомольською філософією, критично зменшується. Людина, яка народилася після 1991 року вже мислить по-іншому. Але тепер всі побачили справжнє обличчя російської агресії. Хочеться, щоб наша країна стала іншою і все це відбулося ще при моєму житті.
Проведено у рамках проєкту Медійної агенції «Або» «Медіатори»
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram та Viber!
Дізнавайтесь важливі новини та читайте цікаві історії першими!
