«Кращим за будь-які слова є особистий досвід», - вважає психологиня Вікторія Волошина з Балти
Вікторія Волошина – єдина жінка, яка виїздить разом з колегами-рятувальниками, аби надавати психологічну допомогу потерпілим, котрі можуть комунікувати. Працює також з близькими, родичами, які перебувають у стані гострого горя.
Психологиня Вікторія Волошина
Знань не буває забагато
Свою професію ВікторіяВолошина – психологиня відділення персоналу та психологічного забезпечення 4 Державного пожежно-рятувального загону ГУ ДСНС України в Одеській області – обрала свідомо. Після закінчення Балтського педагогічного училища з відзнакою вирішила далі навчатися на психолога, вступивши до Південноукраїнського національного педагогічного університету ім. К. Д. Ушинського. І жодного разу про це не пожалкувала.
«Після університету я працювала в Одеській школі, де отримала досвід роботи з дітьми з інвалідністю. Ці практичні знання, ще більше укріпили мою віру в те, що я можу принести людям користь», – поділилася спогадами вона, зауваживши, що за сімейними обставинами їй довелося повернутися в Балту, де їй невдовзі запропонували роботу в ДСНС. Це було понад двадцять років тому. Тоді психологічна служба лише формувалась. Тож Вікторія стала однією з перших психологів і психологинь у системі ДСНС області.
«Ті знання, які отримала з психології у виші, це був лише початок, верхівка айсберга. Мені було цікаво, і я продовжую здобувати знання, освоювати інші направлення психології на різних курсах», – розповіла Вікторія.
Знань не буває забагато, тому психологиня знаходиться у постійному пошуку, постійно розвивається. Це особливо важливо в умовах війни, надзвичайних ситуацій, впевнена вона.
«Ми зараз значний акцент робимо на психології війни. До нас приїздять ізраїльські психотерапевти і ми з ними працюємо. В них понад 70-річний досвід роботи в умовах збройних конфліктів між Ізраїлем і його сусідами. Дуже гарні протоколи, алгоритми дій під час надзвичайних ситуацій, якими вони радо діляться з нами. Британська система також є дуже цікавою. Я нещодавно закінчила онлайн-курси з психології Брайса Поттинга - британського психолога, який викладає в Університеті Манчестера. Отримала чимало корисної інформації».
Жалість дискримінує
Нещодавно Вікторія повернулася з Києва, де взяла участь в актуальному тренінгу з етичної взаємодії та комунікації з особами, які мають різні види порушень здоров’я. За її словами, це навчання має особливе значення, оскільки кількість осіб з різними видами інвалідності постійно зростає.
Тренінг відбувся в рамках проєкту “Сприяння безпеці людей в Україні шляхом реагування на багатовимірну кризу, спричинену війною” за сприяння уряду Японії. Набуті знання та навички стануть корисними в роботі з людьми з інвалідністю та сприятимуть забезпеченню їхньої безпеки та добробуту у сучасному світі, впевнена Вікторія. Тому й вирішила поділилась здобутими знаннями зі своїми колегами, запросивши до розмови й голову Одеського регіонального осередку ГО “ВО Союз осіб з інвалідністю України” Надію Лєнц.
Балтські рятувальники з цікавістю слухали виступи Надії Лєнц і Вікторії Волошиної
“В Україні триває війна і кількість осіб з інвалідністю, на жаль, зростає. Вже є у нас воїни, які, захищаючи батьківщину, отримали мінно-вибухові травми. Це – втрата кінцівок, втрата зору, втрата слуху тощо. І нам треба вміти правильно поводитись з такими людьми не тільки під час надзвичайних ситуацій, а й у побуті, щоб покращити їм умови існування в суспільстві. Надія Петрівна з власного досвіду знає, чого саме потребують люди з проблемами опорно-рухового апарату”, – пояснила психологиня.
Надія Лєнц навела сумну статистику від Міністерства соціальної політики України щодо збільшення кількості людей з інвалідністю, в тому числі тих, які втратили кінцівки. Це найважчий вид інвалідності, який вимагає тривалого лікування та реабілітації.
“До повномасштабного вторгнення в Україні було понад 2 млн 700 тис людей з інвалідністю. За півтора року війни їх кількість зросла на 300 тисяч, у тому числі молодих людей (чоловіків, жінок), тих, які повернулись з фронту. З них, за неточними даними, від 30 до 50 тисяч людей втратили кінцівки. Я сама – людина з інвалідністю вже 30 років. Тож хочу наголосити, що з нами потрібно розмовляти та поводитись на рівних, не акцентуючи уваги на проблемах зі здоров’ям. Жалість дискримінує. Це слід враховувати, коли повертаються друзі, рідні з фронту, отримавши тілесні ушкодження. Насамперед – людина, а потім її соціальний статус. Розумієте? Я, наприклад, по сходах не можу на кріслі колісному піднятися. А якщо перед людиною, яка пересувається на ногах, прибрати сходи, вона також не підніметься без сходинок нагору. Тобто вона теж у чомусь фізично обмежена. Труднощі з доступністю існують не лише у людей з інвалідністю, на кріслах колісних, а й у старших громадян, вагітних жінок, батьків з дитячими возиками, тих, хто має тимчасові порушення здоров’я та інших. Тому, щоб кожна людина почувалася рівною у суспільстві, треба створювати відповідні умови. Для однієї людини – сходинки, а для іншої – пандуси, поручні тощо. Якщо хочете поспілкуватися з людиною на кріслі колісному, вам краще з поваги до неї присісти. Тобто розмовляти “очі в очі”, а не зверху вниз. Якщо воїн контужений повернеться з фронту, то треба при розмові з ним враховувати, що в нього може бути головний біль, інші неприємні симптоми. Не треба голос підвищувати, аби вас почули. Психіка у багатьох, хто пройшли через війну, порушена. Тому треба розмовляти терпляче, з повагою, враховувати, що людина пережила дуже багато, перебуваючи в екстремальних умовах. Якщо хочете комусь допомогти, спочатку запитайте, чи є в тому потреба. Коли людина на вулиці несе важку сумку, ніхто ж не підходить, не бере з рук. А спочатку запитає, чи допомогти. Так і з людиною, яка має фізичні особливості пересування”.
На зустрічі з ДСНСниками
Як зазначила пані Надія, влада має виконувати закони та прислухатися до людей з інвалідністю у їхніх потребах. Її представники - люди переважно без інвалідності.
“Тому, щоб зрозуміти одне одного, маємо бути партнерами – наші громадські організації та влада. – підкреслила вона, – Нині багато працюємо над доступністю. Якщо ви помітили, в Балті останнім часом оновилися місця для паркування осіб з інвалідністю, а також з'явилися нові: на автовокзалі, біля лікарні. Це – відповідь на наш лист до міського голови. Я вдячна, що цього року таки почули мене й облаштували зону відпочинку на річці: пандус у річку, гігієнічну кімнату, роздягальню, куди може зайти будь-яка людина з порушенням опорно-рухового апарату. Ми вдячні й за те, що на наше прохання облаштували відповідний туалет є у центрі міста.
У людей з інвалідністю, як і в інших, час від часу теж виникає потреба відвідувати не лише магазини чи аптеки, а й соціальні заклади - відділення Пенсійного фонду, ЦНАП, міськраду, лікарню, амбулаторію, банківську установу тощо. Радує те, що до більшості з них ми можемо потрапити без проблем”.
Вікторія Волошина та Надія Лєнц під час спілкування
У Вікторії свій досвід спілкування з людьми з інвалідністю:
“У мене мама вже не може ходити без палички через хворі ноги. Пам'ятаю, вона теж спочатку соромилася виходити на вулицю, казала: мене всі знають і будуть звертати увагу. Боялася, що викликатиме жалість. Це дуже пригнічує. Але зараз вже з ходунками ходить. Ми їх модифікували, зробили чотири колеса. Тепер мама каже, що вдячна, бо в неї є таке пристосування. Як відчуває, що більше не може йти, може присісти. Вона вже не може просто стояти та розмовляти з людьми, а так вона все одно почувається соціально адаптованою. А ще мама пише вірші, через поезію переживає свій біль. Це дуже допомагає”.
Відчуваєш себе реально людиною другого сорту
Кращим за будь-які слова є особистий досвід. Такий досвід Вікторія отримала під час курсів у Києві, де всім учасникам дали змогу відчути себе у ролі людини, яка втратила зір, залишилась без однієї кінцівки, опинилася в кріслі колісному…Тому, слухаючи Надію, вона не тільки уявляла, а знала, що відчуває людина з інвалідністю.
“Коли ми сіли на ці візки, то був «тихий» жах. Під'їхали до банкомата, до термінала, аби зняти гроші чи сплатити за послуги – всі високі, не адаптовані: ти не бачиш, які кнопки натиснути, щоб обрати потрібну операцію, пароль ввести. – розповіла Вікторія, – Під'їжджаєш у готелі до ресепшен – зависокий, ще й вгорі скло… І реально почуваєшся людиною другого сорту в цьому суспільстві. Під твої потреби нічого не пристосовано. Хоча й облаштовано номери з душовою кімнатою для людей з інвалідністю з поруччями, дзеркалами.
Коли намагаєшся із закритими очима вгадати колір предметаФото: З архіву Вікторії Волошиної
Виїхати з готелю на кріслі колісному – теж проблема. Нам порадили: спускайтесь, там всього чотири сходинки. Боже, як почали ми з цих сходів “летіти”! Треба обов'язково спускатися не передом, а задом. Підійматися теж настільки складно! Коли люди тобі допомагають, ще пів біди… А коли сама, коли нікого немає поряд, щоб попросити про допомогу - починається справжня паніка. Я випробувала це на собі. Хоча було повно людей, але не хотілось відчувати себе безпомічною і просити допомоги. Мабуть, з часом до цього звикаєш, але я тоді відчувала себе реально обмеженою у своїх можливостях. Було дуже тяжко”.
“Тепер все інакше. Нікого не дивує людина на колясці колісній. Суспільство змінилося, стало набагато толерантнішим до людей з інвалідністю, ніж це було 30 років тому”, – зауважила Надія.
Коли спрацьовує фактор гуманізму
Вікторію в колективі поважають і слухаються. Це дуже помітно. А секрет простий:
“Якщо ти відверта, якщо ставишся до колег з усією душею, то вони також завжди йдуть тобі назустріч”, – стверджує вона.
На роботі
У Балтському підрозділі жінок небагато. Серед них переважно диспетчерки. Тому на надзвичайні ситуації вони не виїздять. Всі, крім Вікторії. Вона виїздить разом з колегами-рятувальниками, аби надавати психологічну допомогу потерпілим, які можуть комунікувати. Працює також з близькими, родичами, які перебувають у стані гострого горя.
Про те, як сама справляється зі стресом, Вікторія каже, що найбільш вразливими є ситуації із загибеллю дітей.
“Дійсно, ми уміємо, знаємо, як себе захистити, як відгородитися від трагедії, горя, але спрацьовує фактор гуманізму. Дуже болісно коли страждають, гинуть діти, але справляємося. Така наша робота...”.
Контроль над ситуацією дозволяє планувати майбутнє.
У Вікторії “фронт” робіт чималий. Адже, окрім суто професійних обов’язків, вона ще й на громадських засадах працює з внутрішньо переміщеними особами, з дітьми, проводить індивідуальні консультування з воїнами, котрі повернулись додому і потребують психологічної підтримки. Хоча, на її думку, такої підтримки за нинішньої ситуації потребують практично всі. Адже, навіть там, де немає й не було воєнних дій, як, приміром, в Балтській громаді, ситуація в країні негативно впливає на емоційний стан людей.
Вікторія проводить роботу з дітьми під час акції "Запобігти, врятувати, допомогти!"
“Повітряні тривоги, до яких ми здавалося б, звикли, й дорослих вибивають з колії. Коли людина має контроль над ситуацією, то може планувати своє майбутнє. Вона спокійна й впевнена у своїх силах. Через війну ми втратили цей контроль, – пояснила Вікторія. – Ми не знаємо, що з нами трапиться через п'ять хвилин. Ми не можемо спланувати своє життя, ні на сьогодні, ні на завтра. І ці всі процеси призводять до того, що ми знаходимося в стані постійного психоемоційного напруження. Якщо не уміємо брати ресурси від життя, якщо не уміємо розслаблятися, то перенапруження безсоння може призвести до стресу, і потім до таких наслідків, як ПТСР (посттравматичний стресовий розлад), панічні атаки”.
За словами Вікторії, така реакція психіки людини є нормальною, адже вона реагує на події, які виходять за рамки звичних для нашого життя. Тому дуже важливими є розуміння того, що відбувається і, головне, вчасно надана кваліфікована допомога. І, як в усьому, найефективнішим способом є попередження. Вікторія вважає, що особливу увагу слід приділяти й дітям.
“Наразі в школах громади триває місячник ментального здоров'я “Ти як?”. Все для того, аби допомогти дітям в такий надскладний час, в час війни, в час повітряних тривог призвичаїтесь до шкільного навчання, зменшити психоемоційне напруження, поновити сили, навчитися добре комунікувати з однолітками, з викладачами, уміти стримувати свої емоції або перепрацьовувати негатив у собі, не впадати в критичні психоемоційні стани. Я ділюся інформацією, яку маю, і сподіваюсь, що дітям це допоможе”, – розповіла вона.
Матеріал створений за підтримки Волинського прес-клубу
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram та Viber!
Дізнавайтесь важливі новини та читайте цікаві історії першими!
