Любов Василівна Коханюк - самобутня художниця з села Янишівка, що на Любашівщині, одна з претенденток на перемогу в конкурсі імені Ростислава Палецького
Автопортрет Любові Коханюк із сином
Бачення світу – через малюнки
Скільки пам’ятає себе пані Люба, у неї завжди було нестримне бажання малювати. Як на вулиці бавилась з дітьми, то по піску паличкою виводила то птахів, то дітей, квіти. У школі діти на перерві бавляться, а вона олівцем копіює з листівок портрети артистів та й все, що бачила, простим олівцем, а потім вже й акварельними фарбами. Має й роботи, виконані пером чорною тушшю.
Як Гагарін полетів у космос, його портрет вже підготувала, а потім і Терешкової. Не оминула увагою й Софіївський парк, що в Умані. Вдавались і копії відомих художників, зокрема картина Рєпіна «Три мисливці». Її талант успадкували син Віталій та онуки, але, каже жінка, їм терпіння не вистачає, а у неї воно було. Люба зростала у багатодітній сім’ї, знала, що має польські корені походження, та треба було більше батьків і діда та бабусю розпитувати, а по молодості якось не встигла. Пам’ятає, як світла не було, користувались лампою, могла до другої ночі засидітись над малюнком, поки мама не прокидалась та не відправляла спати. Хіба вона тоді могла знати, що розвинути її здібності можна було у художньому училищі? Уроки малювання проводили вчителі за сумісництвом, тож почерпнути у них дівчині вдалось небагато. Тому й відображала світ їй одній зрозумілими образами через природу, людей. Думала, що завжди малюватиме. Однак у сім’ї виховувалось п’ятеро дітей, тому розвивати талант дочки батькам було важко. Вона й сама не здогадувалась, що її уміння малювати відіграє дуже важливу роль у житті.
«У мене немає якогось єдиного напрямку в роботах, – зізнається Люба, – я ж не маю фахової освіти. Та все ж захоплення малюванням визначило надалі всю мою професійну діяльність». Після закінчення восьми класів у Янишівській школі п’ятнадцятирічною подалась підкорювати місто. Вступила на навчання до професійно-технічного училища, набула професії токаря-револьверщика, працювала на заводі радіально-свердлильних верстатів. Одночасно навчалась у вечірній школі, так отримала атестат про середню освіту. Як травмувалась, то керівництво перевело мене у креслярки.
Далі втрутився той самий випадок, який допомагає багатьом людям змінювати своє життя. Рідна тітка, яка проживала у Петриківцях, що на Дніпропетровщині, запросила племінницю до себе у гості. Вона працювала майстром в одному з швейних цехів. Родичку ж привела в інший – з лакового розпису готових виробів. Дівчина була вражена – там сиділо сімдесят художників. Побачивши її зацікавленість, майстер запропонував нанести на виріб свій малюнок. Через деякий час вона дізналась, що у Києві художня рада затвердила його. Так Люба почала займатись новою справою. Затрималась у знаменитих Петриківцях на довгі шість років. Там вийшла заміж, а сина Віталія вже народила вдома, у Янишівці. Про перший шлюб жінка не бажає згадувати, він був невдалим. А от з другим супутником життя, електриком Павлом Коханюком з Новокарбівки, їй таки повезло. Жаль, тільки на сім років. На другому заміжжі наполіг син, чоловік йому дуже подобався.
Було багато планів, розпочали будівництво будинку у Кривому Озері, Павло запевнив, що через рік перейдуть туди жити. Та рівно через цей термін пішов з життя.
Все відбувалось, як у кіно, тепер є що згадати. Та чоловіка серйозно почали турбувати нирки, був на гемодіалізі, врешті серце таки не витримало й зупинилось. Правду кажуть, що такі шлюби виписуються на небесах. Та вона дякує Всевишньому, адже зазнала, що таке щастя у сімейному житті.
Надихаюча творчість майстрині
З поверненням на малу Батьківщину постало питання про працевлаштування. За посаду оформлювача (була така посада у колгоспах) ніхто у селі не змагався, будь-хто не міг писати різні агітки, плакати, оформлювати приміщення клубів, в’їздів до населеного пункту. Любу взяли з місячним випробувальним терміном, та після того, як відчеканила герб з міді й поробила щити по селі, її відразу ж і зарахували. У цій роботі творчості не вимагалось, але молода жінка привносила свій особливий почерк, який став упізнаваним місцевими жителями. Тому від її плакатів, навіть щитів, віяло новизною, творчим підходом до висвітлення, здавалося б, рядової й звичайної теми. Такої, приміром, як жнива. Так минали і день за днем, рік за роком, усього аж дванадцять. Натхнення, яке черпала з сільської природи, у саду, на березі річки Кодими, ставало поштовхом до написання нових картин, виготовлення чеканок, окремий розділ займає й флористика. Ці роботи не раз демонструвались у місцевій школі, вдома, на виставці у Любашівці, навіть обласне телебачення проявило зацікавленість. Переглядаю роботи художниці й переконуюсь, що вона варта бути у перших переможницях конкурсу імені Ростислава Палецького.
Любов Василівна років з двадцять тому на прохання учнів почала вдома проводити заняття з малювання з натури. У певних вузах при здачі екзаменів потрібно було продемонструвати абітурієнту своє вміння намалювати предмет з натури. Навіть провела майстер-клас з петриківського розпису, і одній учениці це стало у пригоді при складанні екзамену. Додому приходило аж по 25 чоловік, були учениці з Кривого Озера. Одна з них закінчила вуз у столиці й нині там працює на меблевій фабриці дизайнером. Ще одна учениця пані Любові стала дизайнером одягу. Та навчання довелось призупинити через «доброзичливців», які ніяк не могли зрозуміти, як це можна робити безоплатно. З податкової прийшло жінці запрошення заповнити декларацію. І там намагалась пояснити, що свій дар від Бога прагне передати дітям. Не переконала. Хоча можна було відкрити гурток у школі й робити це на законних підставах. Але була одна перепона – художниця не мала відповідної освіти.
Їй вдавалось у портретах передати характер людини, тому до них часто зверталась. Використовувала свої здібності й передавала на полотні. І все це робила без диплома.
Навіть тепер пригадує, як написаний нею двометровий портрет дочки голови колгоспу Олександра Міщенка Вероніки той показував з гордістю своїм колегам, друзям.
Не може забути і того, як вчителька поставила двійку сину за малюнок. Попередила Віталія, щоб мама йому не малювала. Люба, звичайно, образилась і попрохала перевірити його здібності прямо у школі. Викладачка, щоправда, цього разу вибачилась.
Якось побувала Люба у брата в Кривому Розі, повів він її на коксохімічний завод. Там і запримітила, як чоловік вибивав на мідному листі картину. Не втрималась, коли запропонували спробувати. Її перша робота зображала дівчинку, яка присіла, а біля неї оленятко. Пригадує, що чоловік, який її навчав цієї справи, був дуже здивований здібностями сумлінної учениці. Поки працював завод, брат надсилав їй мідні листи, пізніше сама замовляла і тут, на Одещині, продовжувала виготовляти в домашніх умовах чеканки. Для того мала всі інструменти. До речі, вони й тепер у неї зберігаються, як кажуть, до кращих часів. Цією справою займалась довгих сім років. Багато робіт дарувала на дні народження.
Син Віталій пішов на фронт добровольцем
Вже третій рік боронить рідну землю Віталій Повзло, строкову службу проходив у Німеччині, він танкіст, а як нависла російська навала, записався добровольцем. Жінка дуже прохала його не поспішати, але той не міг інакше.
«Мамо, – казав, – якщо я не піду, то хто тоді стане на захист країни»?!
Жінка розповіла, що син мав подвійний перелом стопи, переніс дві операції на очах, мав поранення обличчя та руки. Виростив з дружиною трьох синів, всі одружені, має вже й онуків – Ігоря, Костика та Станіслава. Діти проживають в Одесі. Перед війною вирішили, що й мама перебереться ближче до них. Продала у травні впорядкований будинок, у якому все було таке рідне, а в лютому розпочалась війна, не вдалось здійснити задумане. Тому переїхала у будинок сина, у ньому розмістила усі свої картини та чеканки.
За сина переживає, постійно в очікуванні дзвінка, хоча й розуміє, що не завжди випадає така хвилина, та ще й ворог вираховує тих, хто користується мобільним зв’язком.
Прабабуся Маркожата – витончена полячка
Це не легенда, усі в родині Сідлецьких переказували, як прадідусь Філімон до перевороту у 1917-му році привіз з Варшави, де проходив службу, вишукану полячку Маркожату, за походженням вона була із заможної родини. Та кохання не знає меж і кордонів. Без конфузу, щоправда, не обійшлося. Діставшись до Балти, Філімон залишив гарно вбрану панянку у шляпці, й подався додому, у Янишівку. Та не розгубилась і почала розпитувати про Бобринець, про що розповідав їй коханий. Й таки зуміла добратись і зайшла, от випадок долі, до хрещеної Філімона. Та попрямувала до матері хлопця й розповіла, що привіз дівчину з іншої країни й залишив у Балті. Мати взяла в руки переконливий інструмент – качалку – й вичитала сину і той увечері привів до хати наречену, виділила їй окрему скриню. Маркожата зняла з себе святковий одяг і попрохала придбати їй такий, який носять у селі. А ще воліла всього навчитись по господарству, бо ж вона нічого вдома не робила.
«Я вмію тільки співати і грати на піаніно», – сказала.
Попри всі прогнози, полька усього навчилась, а ще народила двох синів – Марка та Жана, імена дібрала зі свого імені. Так продовжився рід Сідлецьких, у якому почала текти й польська кров. Для Янишівки це не велика дивина, адже з історії відомо, що по річці Кодимі були поселення поляків й прізвища та імена місцевих жителів – тому підтвердження.
Пані Люба, до речі, дуже схожа на польку, могла б розпочати пошуки рідних по прабабусі, але ж ніхто не записав її прізвища та місця проживання. Упевнена, у них у Польщі є родичі, та хто їх тепер знайде? Її мама знала чимало польських пісень, знає їх і моя співбесідниця. Для переконливості, виконала одну з них для мене.
Дід Марко і бабуся Саша
Після розкуркулення сім’ю заслали до Вологди
Розкуркулення не обійшло стороною й цю родину, вкотре приходили комуністи вишукувати добро, а як нічого не було, то через вікно витягли навіть лавку, будинок розвалили. Діда Марка зіслали у Вологду і це за те, що він тяжко трудився на землі. Мав дві дочки – шестирічну Ліду та 15-річну Євгенію. Через те, що померлих не хоронили, нависла загроза епідемії, почали масово вмирати діти. Місцеві жителі звернулись до сталіна з проханням відпустити тих, кому не виповнилось шістнадцять років. Так почали їх відпускати, дівчата теж поїздом добрались, їх зустріла тітка, у якої було своїх три дочки.
Дід Марко, 1954 рік
А Марко відбув з дружиною сім років до останнього дня. Повертатись їм не було куди, тому з Вологди подались у Дніпродзержинськ. Чоловік шість з села через гоніння комсомольців змушені були виїхати до Дніпродзержинська, де влаштувались на роботу на завод. Ось так влада розправлялась з селянами, винищувала у них дух свободи і незалежності, залякувала, відбирала найнеобхідніше, перетворюючи на рабів «великого вождя».
Зцілитись допомогла віра в Бога
Любов Василівна наважилась розповісти, як страждала протягом двадцяти років головними болями. Вже приймала морфій групи А. Їй робили силу-силенну ін’єкцій, а біль не проходив. Наважилась, розповідає, взяти до рук Євангеліє. Зверталась до Всевишнього, просила продовжити життя. Спершу покаялась, а потім почала вірити в Бога. Може й справді трапилось диво, може, не обійшлось без віри, але хвороба за два місяці минула. І жінка сьогодні має можливість творити, радіти успіхам онуків, очікувати на Перемогу, бо за неї сьогодні стоїть на сторожі її син Віталій.
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram та Viber!
Дізнавайтесь важливі новини та читайте цікаві історії першими!
