„Хто не воював, той не розуміє, що таке війна…” – вважає Віталій Каранда із села Стоянове

Наприкінці 2022-го Віталій Олександрович пішов на війну добро­вольцем та вступив до лав Збройних Сил Укра­їни. У важких і пекельних боях, разом із своїми побратимами тримав оборону та захищав кожен клаптик рідної землі на Донецькому напрямку, був двічі поранений, останнього разу – дуже важко.

Нещодавно чоловіка було звільнено з війська за станом здоров’я, він має другу групу інвалід­ності, зараз проходить реабілітацію вдома.

Історію нашого захисника Віталія Каранди читайте в нашому матеріалі.

На позиціїАвтор: Надав Віталій Каранда

Життя до війни

Днями ми зустрілися з Віталієм і попросили розпо­вісти про себе. З його слів дізналися, що він родом із Київської області. Свого часу герой нашої розповіді по закінченню школи і професійно-технічного училища, від­служив строкову службу у Десні і подався у столицю на роботу. Працюючи у Києві, Віталій познайомився із нашою землячкою Оксаною, яка здобувала другу осві­ту у цьому місті. Разом із нею приїхав на Захарівщину у 2008 році. Це було їх з Оксаною спільне рішення. Вони купили хатину у Стояновому, розвели чималеньке гос­подарство, бо ж у селі без цього ніяк. Їх родина нічим не відрізнялася від інших. На той час у жінки було троє дітей від попереднього шлюбу – Олександр, Світлана і Дарія. З часом Бог подарував їм спільну дитину – Вла­диславу якій вже виповнилося 15 років, і цього року вона закінчила 9 класів.

Спочатку чоловік працював у райавтодорі, а коли підприємство реорганізувалося, подався на будівниц­тво до Одеси. Можливо там би працював і по сьогодні, але розпочалася війна.

З донечкою ВладиславоюАвтор: Надав Віталій Каранда

„Для мене почалася справжня війна, коли я потрапив у село Новобахмутівка”

До війська Віталій вступив добровольцем наприкін­ці 2022 року.

„У моїй родині спочатку негативно поставились до мого бажання їхати воювати, – розповідає чоловік. – Ні­хто ж не хоче своїх близьких та рідних в небезпечне міс­це відпускати. Всі хочуть, щоб усе добре і мирно було. А для миру треба щось робити, захищати свою землю. Тому я вирішив не відсиджуватися вдома”.

12 окремий батальйон піхоти, куди потрапив чоло­вік почав формувався на основі Приморського військ­комату міста Одеса. Потім новобранців було направле­но у Миколаївську область. На полігоні, він згадав свою коротку військову науку, яку проходив далекого 2000 року під час строкової служби.

Ночувати доводилося і на фермахАвтор: Надав Віталій Каранда

Через місяць наш земляк вирушив у саме пекло – на Донеччину. Сутички українського війська з вагнерівця­ми велися цілодобово, обстріли не стихали ні на мить, хлопці гинули один за одним.

„Для мене почалася справжня війна, і вона була без­жалісна, коли я потрапив у село Новобахмутівка. Йшов і танув сніг, – задує Віталій. – І той сніг був червоний від крові”.

Кожен день був для воїна боротьбою за життя

Стрілецькі бої – чи не найважча робота солдата. Ви­тримати шквал ворожого артилерійського вогню, не потрапити в поле зору російського оператора дрона-камікадзе і опинитися віч-на-віч із противником, який по кілька разів на добу намагається атакувати наші укріплення.

„У такі мо­менти важливо не схибити, бо кількох спроб вже може не бути, – пригадує захисник. – Кожен день був для мене боротьбою за життя. Адже небезпеку від під­ступного ворога можна чекати на кожному кроці”.

З бойовими побратимами отримали посилки від волонтерівАвтор: Надав Віталій Каранда

У березні був поранений снайпером у руку. Лікував­ся спочатку у Дніпрі, а по­тім – у Львові.

Після госпіталю воїна на місяць відпустили додому, до дружини і дітей. На той час у їх родині було вже два військових: він та син Олек­сандр, який теж воював на Донецькому напрямку.

Час збіг швидко і після короткотривалої реабіліта­ції чоловік повернувся на­зад до побратимів, у свою бригаду. Але з часом вона була розформована і його направили у 22 окрему ме­ханізовану бригаду під Бах­мут, яка дислокувалася між селами Кліщіївка та Костян­тинівка.

Насправді, лишень Богу та самому Віталію відомо, що він пережив за час перебування на донецькій землі. Захисник втрачав близьких друзів. Один за одним гинули командири. З кожним днем на „нулю” ставало знахо­дитися все небезпечніше.

21 липня, якраз у свій день народження під час однієї з опе­рацій, коли треба було забрати хлопців з евакуації, Віталій від пострілу БТР отримав вибухову черепно-мозкову травму. Роз­ривна хвиля обпалила і поніве­чила обличчя бійці, вибила зуби, розірвала легені, поламала руку, пошкодила хребет і ноги...

„На жаль, я нічого не пам’я­таю, бо був без свідомості, – пригадує наш співрозмовник. – А коли приходив у себе, то зро­зумів, що живий, бачив, що був весь у крові, і хлопці ношами не­суть мене. Все тіло дуже пекло і боліло ”.

Вже потім Віталій дізнався від своїх бойових товаришів, що вони виносили його під постій­ним ворожим обстрілом майже 12 годин. Їхні позиції обстрілю­вали із усього чого тільки мож­на було. Підкріплення не могло підійти, і наші вояки відбивали­ся, як могли.

***

Відразу після поранення, по­братими надали чоловіку першу медичну допомогу, потім меди­ки обпеченого та закривавле­ного евакуювали Віталія до са­нітарного пункту у Костянтинів­ку, згодом – у Дружківку.

Коли стан пораненого стабі­лізували, його перевезли у Дні­про, де нашому земляку нада­ли необхідну медичну допомо­гу, зупинили кров, яка юшила з усіх ран. Згодом пораненого воїна транспортували до лікар­ні Івано-Франківська. Там меди­ки поставили чоловіку пласти­ну на руці, вста­новили імплант на вушну пере­тинку, видалили 10 відсотків ле­гені. Після цьо­го його оперува­ли у клініці Філа­това, де одеські хірурги витягли з його ока п’ять інородних тіл та замінили хруста­лик.

Важкі спогади часто не відпускають во­їна

Нещодав­но чоловіка було звільне­но з війська за станом здо­ров’я. За цей час Віталій лікувався у багатьох гос­піталях, важкі спогади часто мучать душу во­їна. Але він зро­зумів, що пови­нен боротися за життя. Чоловік і досі спілкується з бо­йовими побратимами, з якими йому випало разом боронити рід­ну землю, і котрі зараз знаходять­ся на передовій. Наш земляк впевнений: у цій вій­ні не може бути компромісних рішень.

„Це війна на виживання, або ми їх, або вони нас. Нам нічо­го втрачати, нікуди відступати. Ми на своїй землі, ми відстоює­мо свої права, своє життя. Я на­діюся, що ми нарешті доведемо справу до кінця, і війна має дійти до логічного завершення, тобто – до нашої Перемоги”, – переко­наний Віталій.

А ще його, ветерана та інвалі­да другої групи, який пройшов че­рез горнило війни дуже засмучує те, що мирне населення не має уявлення, що таке війна.

На реабілітаціїАвтор: Надав Віталій Каранда

„Хто не воював, той не розу­міє, що таке війна, – насамкінець нашої розмови говорить Віталій Каранда. – Впевнений, що зі мною погодиться ще той, хто має військового, який загинув, або котрий зараз боронить рід­ну країну і всіх українців. Я не бажаю війни на наших мирних те­риторіях, але інколи здається, що по одній міні біля населено­го пункту не завадило б покласти для пристойності. Аби зрозуміли, що таке страх. І що війна близько. Але завдання військових – все робити для того, щоб цього не трапилося”.

Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram та Viber!

Дізнавайтесь важливі новини та читайте цікаві історії першими!