Коли Марія Шевченко разом із чоловіком Дмитром і трьома дітьми полишила рідний Лисичанськ у 2014 році, вона й гадки не мала, що доля готує для її родини нові випробування. Спершу оселившись в Козацькому (Балтська громада), вони згодом переїхали до Одеси. Проте справжнім випробуванням для родини стало повномасштабне вторгнення росії в Україну. Тоді вони знову повернулись на Балтщину.
За весь час перебування на Одещині Шевченки не тільки адаптувалися до нового життя, але й взялися допомагати іншим. Дмитро керує громадською організацією "Новий початок", яка опікується алко- та наркозалежними. Марія, згуртувавши активних та небайдужих переселенців у Балтській громаді, очолила раду ВПО.
Але найбільший біль і гордість Марії — її старший син Данило, який добровольцем пішов на фронт, пройшов крізь найгарячіші точки й повернувся додому з важкими пораненнями.
У інтерв’ю вона ділиться своєю історією: про життя в евакуації, про те, як їй вдається знаходити сили для допомоги іншим у найважчі часи.
- Пані Маріє, ви у 2014 році з сім’єю переїхали з міста в незнайоме тоді село Козацьке. Які труднощі поставали?
- Було дуже важко морально. Їхала за чоловіком, який тоді очолив у Козацькому реабілітаційний центр для наркозалежних людей. Дмитру треба було їхати, щоб людям служити, сім’я мала бути разом. Я ніколи не стикалася з наркозалежними людьми, не розуміла, що нас чекає. Тому, маючи маленьких дітей, дуже переживала.
***
А ще війна… Дуже хвилювалась за маму, за рідних, за близьких, коли читала в інтернеті про те, як росіяни дали людям «зелений» коридор, щоб виїхати у напрямку москви, а самі розстріляли автобус.
Нас тоді Господь вивів, тому не пережили страх окупації. Ми - вірян не православної церкви, а в росії не визнають нашої віри, тож були б найперші у них на прицілі.
- Яким було повернення в Козацьке після повномасштабного вторгнення?
- Важким. Мені напевно було складніше, тому що в Одесі ми жили добре, я працювала, чоловік - теж. І в село приїхали не одні: разом з нами - ще кілька сімей з Донеччини. А у нас там - літня кухня, яка не опалюється. Ми одразу взялися за її ремонт, бо людей треба було селити якось. Їжі в реабілітаційному центрі був мізер, у магазинах люди все порозгрібали. Ми жили з сім'єю - четверо в одній кімнаті. Виручали двоярусні ліжка. Заняття тоді у всіх дітей були онлайн, а інтернету не було. Наприкінці минулого року його провели.
- Чи була підтримка з боку місцевої громади?
- Коли приїхали? Ні. Ми самі почали допомагати іншим. А нам допомагали одеські волонтери з нашої церкви. Як дізналися, що нас багато сюди виїхало, то одразу одну, другу машину гуманітарки прислали. Тоді магазини почали закриватися. Через непевність ситуації волонтерам віддавали все, що могло швидко зіпсуватися, щоб вони роздавали людям. Нам це привозили, а ми почали теж ділитися з людьми. Допомагали й громадській організації осіб з інвалідністю, яку очолює Надія Лєнц. Ми тоді були такі згуртовані.
Разом з членами Балтської громадської організації осіб з інвалідністю Фото: З архіву Надії Лєнц
Гуманітарну допомогу розвантажуємо в Балті, але й у село, у центр, нашим хлопцям веземо. Людям в Козацькому, які потребують допомоги, роздаємо. Звертаємось до старости, щоб зробили оголошення.
В ЦНАПі, допомога ВПОФото: З архіву Марії Шевченко
Ми самостійні, й чесно кажучи, не чекаємо допомоги від влади. Єдине, хочемо, щоб дорогу до Балти відремонтували. Але це, на жаль, зараз неможливо. Машина наша вже не витримує: доводиться робити в село по декілька ходок у день.
- Ви взяли на себе відповідальність за людей, які мають наркозалежність. Це важко?
- Ми взяли на себе таку відповідальність перед Богом. Люди, які все життя пили або вживали наркотики, нічого кращого в житті не бачили, можуть у нас більш-менш відновитися і працювати сантехніками або будівельниками. Чоловік мій навчає охочих сантехнічним роботам. Серед наших реабілітантів є будівельники, вони теж діляться досвідом. Так навчаються і коли «виходять у світ», вже щось вміють робити. Але деякі просто не витримують, бо не можуть побороти свою слабкість. Наприклад, починають курити. Ми не дозволяємо курити, бо це може призвести до рецидиву. Навіть якщо п’єш міцний чай чи кофе, тягне взяти в руку сигарету: це звичка. Тому не дозволяємо цього.
Коли ми приїхали у 2014 році в Козацьке, нам було дуже важко. Продуктів - мало, лише зерно, яке нам давали фермери за роботу. Дробили його і варили кашу. Мали сітку цибулі на місяць, а нас тоді в центрі проживало до 16 людей і ми всі їли по одній цибулині щодня. На сніданок нас споживали молочку (мали свою корову). На обід варили суп чи борщ, на вечерю - кашу. Це була наша щоденна їжа. Полюбили весну, вносила різноманіття, було багато зелені.
Ми пробули рік у центрі, підготували лідера, на якого залишили керівництво. А самі виїхали до Одеси, там народився син Марк. Зараз теж важко, але набагато краще, ніж було у 2014 році.
- Данило з вами приїхав в село?
- Він окремо мешкав в Одесі. У нього є син, наш онук. Якось влітку зателефонував мені: «Мамо, я піду на війну, я прийняв рішення». Я не втрималась: «Дань, ти що?!». А Данило: «Мамо, мені набридло тинятися». Він займався сантехнічними роботами. Мій чоловік його навчив. Але на початку повномасштабного вторгнення роботи не було практично. А він молодий, енергійний, не захотів сидіти без діла. Ми з чоловіком порадилася, вирішили прийняти його рішення, молитися.
І він пішов добровольцем у тероборону від ОДА. Їх відправили під Харків. Данило був такий натхненний. Знаєте, молодий, на емоціях по іншому собі все уявляв. Боже, а як потрапив туди…
Данило Сільвестров з побратимамиФото: З архіву Марії Шевченко
Через деякий час дзвонить мені з чужого телефону: «Мамо, я не знаю що робити, як мені звідси вибратися».
У мене - істерика: "Де ти?". "Я не знаю. Тут усі двохсоті (убиті – ред.). Нас лише декілька залишилось».
А він сам навіть 300 (пораненим – ред.), слава Богові, не був. Потім розповідав, як бігли - навкруги вбиті, і він серед цього жаху не помітив, як загубив телефон. Тому вирішили взяти у когось з тих, хто вже лежав… Це був звичайний кнопковий телефон, заряджений. Мій номер Даня знає напам'ять і зміг зателефонувати.
Ми з чоловіком так молилися, так молилися, щоб він вийшов звідти. Бо інакше чим допоможеш йому: він сам не знав, де знаходився. Чоловік з ним розмовляв, підтримував як міг. Потім зв'язок зник, видно розрядився телефон.
За два дні телефонує, каже, що зайшли до села. Бабуся якась їх нагодувала, розповіла, як дістатися до залізничного вокзалу. Їм вдалося туди дісталися. А там їх зустріла місцева тероборона. Затримали. Але після перевірки відпустили. І вони поїздом знову приїхали до Одеси. Півтора місяця Даня побув там, поки сформували нову групу добровольців і відправили спочатку на Миколаївський, потім - на Херсонський напрямок. І вже як звільнили Правдине, групу розформували через втрати, а нових людей не було. Знову довелося повертатись додому. Даня не витримав і попросив нас допомогти потрапити до ЗСУ.
З січня 2023 року він був у ЗСУ, в піхоті. Повернувся весь зранений. Дякуємо Богові, що ось так вийшло, що не гірше, що не двохсотий.
- Де Данило отримав поранення?
- Під Бахмутом. Є такий населений пункт - Куряча лапка. Там його поранило.
До речі, знайшовся той, хто виніс його поля бою. Даня раз на тиждень веде прямий ефір у TikTok. Якось після чергового ефіру, йому у месенджері зателефонував незнайомець. Каже: «Даню, я тобі знайшов, Слава Богу!». Даня відповів жартома: «Я нікуди й не зникав». А хлопець: «Ти мене не знаєш, але я тебе знаю. Я тебе виносив з поля (бою – ред.)».
Даню всього трясло після цієї розмови: «Уявляєте, мене виносили у статусі 200-го!». Хлопці-піхотинці ходили, шукали 300-х. Двохсотих не забирали, бо було дуже небезпечно, важливіше - швидко знайти трьохсотих і тікати, щоб не потрапити під обстріл. Ви уявіть поле бою: від лісу одні стовбури залишись. Сховатись ніде. Постійно літають дрони. Даня попередив нас тоді: «Мамо, я на нуль їду». Ми молилися… І треба ж було тим хлопцям піти саме у напрямку, де він лежав весь посічений. Лежав у холоді десь з восьмої вечора до п’ятої ранку, коли його знайшли. Міг від втрати крові померти й від переохолодження…
Данила побачили більш-менш цілого (лише - рука, пів обличчя пошкоджене, але – цілий. Вирішили, що можна забрати, аби батьки поховали. Про це той хлопець розповів. Медики - молодці, всіх обов'язково перевіряють. Стали мацати пульс – не виявили. Але сумнів у когось з'явився і він підніс дзеркало до обличчя. Від дихання залишилася пара… Дякую нашим медикам, які до кінця довели свою справу, забрали його, евакуювали…
Війна - це страшно, це так страшно… Ми не були там, не бачили. Але зараз хлопці відео знімають, і Даня, коли вже прийшов до тями, показував мені в телефоні, як сидів в окопі: земля сиплеться, а поруч – вибухи. Він казав: «Я вже прощався. Нас залишилось троє... Дрони літають. Як тільки затихло, приймаємо рішення пересунутись трохи. Потім – ще, ще. А окупанти по п'ятах стріляють. Думав, що все…»
- Як ви дізналися про те, що сталося?
- Нам о п’ятій ранку повідомили, що Даню з пораненням евакуювали. Але куди саме його відправили дізнались лише через добу. Зателефонував його командир по відеозв’язку, коли вже був поруч з сином, у його палаті. Уявляєте, він його знайшов у Дніпрі, де сам перебував на лікуванні. Хлопці-побратими повідомили про Даню і він його розшукав. Даня ледь говорив. Про руку повідомив. Я його заспокоїла: «Головне, що живий, синок. Все буде добре».
Син вчився ходити заново, бо у нього була ще й нога прострелена. Це дуже важко. Він пережив кілька контузій, через що є проблеми зі слухом. Правої руки немає, ліва не працює, бо перебитий променевий нерв. Одне око не вдалося врятувати. Для нього це ще й морально важко – відчувати себе безпорадним, залежним від сторонньої допомоги навіть в елементарних потребах.
Марія весь час була поруч з сином
Кілька місяців було дуже важко, але сьогодні він вже навчився бути більш-менш самостійним. Ми дуже вдячні всім, хто допоміг і фінансово і морально. Така підтримка є дуже важливою для нас.
- Як це виглядає у його повсякденному житті?
- Він навчився протезом тримати телефон. Також у нього є протез у вигляді гака, за допомогою якого Даня може тримати речі. Є відео, як він ріже хліб ножем, спеціально адаптованим для цього. У нього є особисті ложки та виделки з товстими гумовими ручками, щоб було зручніше тримати. Даня навчився їсти їжу лівою рукою. Права практично не функціонує. Після реабілітації є невелике покращення. Син каже, що відчуває, як вже може рухати пальцями, але це все ще дуже обмежено.
Данило Сільвестров після відновленняФото: З архіву Марії Шевченко
- Як ви стали головою ради ВПО?
- Люди обрали. У мене є заступник, а також команда - рада внутрішньо переміщених людей. Робимо все, що можемо, аби допомогти іншим.
- Які проблеми бачите у внутрішніх переселенців зараз?
- Зараз у людей дуже багато проблем. Багато втратили статус ВПО, шукають на роботу, а з цим є проблеми. Грошей немає. Я не говорю конкретно про нашу громаду – загалом по країні.
- Що саме люди найбільше потребують?
- Я провела соціальне опитування серед наших людей: хто чого потребує найбільше? Більшість відповіли: продукти харчування, побутові речі, одяг, меблі. Ми намагаємось допомагати: даємо крупу, макарони та олію, але цього недостатньо. Тому шукаємо спонсорів. Нещодавно познайомилися з президентом благодійної компанії, дуже гарною людиною, який відкрив свій офіс у Балті. Я просила його звернути більше уваги на переселенців, бо ситуація дуже гостра. Ми працюємо з організацією "Новий початок", яка допомагає переселенцям.
- Скільки переселенців є у громаді?
- У нас багато переселенців, тільки сімейних – понад 2 тисячі.
До нашої розмови приєднався Дмитро Шевченко
Марія та Дмитро Шевченки
- Чи були думки повернутися після війни до Лисичанська?
Марія Шевченко:
- Немає сенсу повертатися. Дмитро мріє повернутися з гуманітарною місією, щоб допомагати людям.
Дмитро Шевченко:
- Повірте мені: коли після перемоги повернуться військові (а їх буде багато!), люди відчують всі жахи війни.
Марія Шевченко:
- Так. вони повернуться травмовані не тільки фізично, а й психологічно. Їм потрібно буде адаптуватися до мирного життя, а рідним – до нової реальності. Я пам'ятаю, як поверталися хлопці з АТО. Але їх не було так багато, а тепер практично з кожної сім’ї хтось воює.
Дмитро Шевченко:
- Коли чоловік повертається, його потрібно прийняти таким, яким він став, і зрозуміти. Люди прийдуть з війни іншими, не такими, як пішли. І це буде зовсім інша реальність, до цього потрібно буде готуватися, сім'ї готувати, дітей. Треба порушувати це питання вже сьогодні, готувати суспільство, не відкладати на потім. Потім сумно буде, боляче. Хтось переживе, а хтось втече від цього горя. Але розбита сім'я – це не вихід. Треба бути готовими підтримати близьку, рідну людину. Вона віддала здоров'я, захищаючи країну.
- Ви вже це переживаєте, знаєте, що це таке. Що б ви порадили іншим людям, які переживають і переживатимуть подібний досвід?
Дмитро Шевченко:
- З Господом, коли ти маєш розуміння процесів, які відбуваються, і надію, це легше переживати. Без віри в Бога люди не справляються, вони починають пити, починають жаліти себе, кажуть, що безсилі долати труднощі.
Ще треба допомагати іншим, згадувати, що комусь гірше, ніж тобі. Тоді не зациклюєшся на власних проблемах, коли допомагаєш іншим. Це також рятує дуже сильно.
Людям потрібно допомагати, не очікуючи від них нічого. Вони різні, бувають невдячні, бувають дуже вдячні. І коли ти очікуєш вдячності, то дуже швидко перегориш і не захочеш допомагати тим, хто насправді потребує допомоги. Треба зрозуміти: якщо я даю, то не хочу нічого навзаєм, тому що це мені потрібно. Добрі справи дають сили переживати біду, відірватися. Це мотивує жити далі.
- Що допомагає вам не здаватися, що дає сили йти далі. Яким ви бачите своє майбутнє?
Марія Шевченко:
- Щасливим.
Дмитро Шевченко:
- Допомагатимемо й надалі людям. Думаю, те, що ми вміємо робити, після війни це більше буде затребуваним.
- Реабілітацію краще проходити під наглядом спеціалістів? Чи, з вашого досвіду, сім’я – найкраще з цим справиться?
Дмитро Шевченко:
- Є сім'ї, які будували свої стосунки на взаємоповазі, любові, разом долали якісь труднощі. То така сім’я може справитися й новими викликами.
А якщо кожен жив сам по собі: дорослі, діти - буде складно. І точно без спеціаліста не обійтися. Є вже міжнародний досвід країн, які переживали війни. Сполучені Штати Америки допомагали ветеранам після в'єтнамської війни, після Кореї. Є досвід допомоги таким людям. Сім'я, як ланка, що зв'язує. Їй теж потрібна підтримка. Не буде результату, якщо людина ходитиме до спеціаліста, відвідуватиме групи ПТСР (посттравматичний стресовий розлад – ред.), але, повертаючись до родини, стикатиметься з нерозумінням. Спеціалісти мають працювати окремо з військовими та їх сім’ями.
Я працюю з людьми, які були наркозалежними. Чоловік змінюється, починає вірити в Бога, приїжджає додому, а там жінка така ж як і була, може собі дозволити випити, курить. Вона його не розуміє. І сім’я може послужити тим, що людина повернулася до того стану, в якому вона була. Або сім’я розпадається. Коли ж дружині спеціалісти пояснюють, що сталося з чоловіком, яким він повернеться, щоб бути готовою прийняти його таким і вона зацікавлена у цьому - буде результат.
Загалом священник чи пастор, кому довірився, відкрився – найкращий психолог в житті людини.
Ми віримо, що наша країна пройде всі випробування і переможе, але маємо готувати фахівців до цього. Сім’ям теж потрібна допомога.
- А хто вам допоміг? Як справлялися з тим, що Данило повернувся іншим?
Марія Шевченко:
- У госпіталі до нього приходили психологи. Але він не сприймав їх. Казав: приходили дівчатка, які не були на війні, щось розповідали. Але чим могли йому допомоги?
Дмитро Шевченко
- У нас тут теж є люди, які готові надавати психологічну підтримку. Але Данило каже, що з військовим-психологом зустрічався б, а з цивільним - не потрібно. Про що говорити? А військовий військового краще сприймає.
Суспільство має бути готовим до такого. Це і сім’я, і продавці у магазинах, і соціальні служби, куди військові звертаються. Багато людей повертаються й так травмовані, а починають збирати довідки, ще більшу травму отримують. Бо доводиться бігати по різних інстанціях, аби щось довести. Людина пройшла пекло, повернулася і бачить, що не потрібна.
У нас є певна межа, за яку не довелося перейти, а вони - перейшли. Що буде, якщо один раз стримається, другий, а потім…
Марія Шевченко:
- Ще й не готові вони ходити по цих інстанціях. З власного досвіду. Ми пенсію Данилові оформляли. Спочатку направили до Пенсійного фонду. Ми з ним чергу вистояли, заходимо, а нам кажуть: це не до нас, потрібно - до військкомату. А там повідомили, що ще багато документів не вистає. Чому раніше цього не сказали. Час минає. Під час війни
Дмитро Шевченко
- Звернулися в частину, а діловод, який вів справи, загинув.
Марія Шевченко
- Ми ще в госпіталі могли пройти ВЛК. Ніхто не підказав. З січня оформляємо документи. А жити треба вже сьогодні, щоб виплати йшли. Чому б одразу не пояснити кожному військовому з інвалідністю, який має бути перелік документів, куди звертатися без зайвих ходінь по інстанціях?
Дмитро Шевченко
- Починати треба з тих, хто вже повернувся: вчитися, набувати досвіду. Фахівців треба готувати до перемоги. Про це має подбати суспільство, держава.
Підготовлено у рамках проєкту Медійної агенції «Або» «Медіатори»
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram та Viber!
Дізнавайтесь важливі новини та читайте цікаві історії першими!
