«Знаєте, я дуже хочу знову повернутися на війну, до побратимів, – кілька років тому зізнався в інтерв’ю місцевій газеті наш земляк-учасник АТО Станіслав Євтушенко. – Важко пристосуватися до буденного життя: традиційні підкилимкові бої в політичному житті, постійні непорозуміння між людьми – після війни це не сприймається як щось варте уваги, щире і справжнє. Там все по-іншому, все просто і зрозуміло: перед тобою – ворог, який в тебе стріляє, а поряд з тобою – побратими, які завжди прикриють тебе і яких ти прикриєш. Там ніхто не кривить душею, війна показує, хто є хто»…
Тоді автор цих слів не повернувся в Збройні сили – відмовили за станом здоров’я, але минуло небагато часу – він знову став у стрій і нині захищає Україну в найспекотніших точках. Бо справжній. І він не один такий, подібні міркування часто лунають і з уст інших захисників. Тепер ми знаємо: війна показує нашу справжність, ким ми є – разом взяті і кожен зокрема.
І хтось стає героєм, а дехто – героєм-ангелом, як воїн Ярослав Баркар з Шершенців, який воював, кохав, був щасливим та обрав повернення на фронт після повномасштабного вторгнення рф.
Ярослав і Настя Баркар
Щаслива мить – три роки між знайомством і прощанням
Все на війні – по-справжньому: героїзм, довіра і… кохання, яке крізь вогонь проростає квітами: ніжними і водночас настільки мужніми та сильними, що сміють рости перед самим лицем смерті. Безжальної смерті, яка не щадить ні молодості, ні краси, ні любові...
Не велика наша Кодимщина, та в мирний час Анастасія і Ярослав на її просторах не зустрілися. Він – з Шершенців, вона – кодимчанка, кілька років обоє несли військову службу в 59-й окремій мотопіхотній бригаді імені Якова Гандзюка – 9 батальйоні «Вінницькі скіфи», яку кодимчани називають «нашою Дев’яткою».
Щасливі миті спільного життя
Їх зустріч відбулася у 2019 році, далеко від рідного краю – у Світлодарську Донецької області, де на той час вже боронили Україну від російських окупантів. Познайомилися – і одразу прийшлися одне одному до душі, але освідчитися в цьому наважилися аж в наступному році, коли у складі батальйону повернулися на місце його постійної дислокації в Кодимі.
***
У 2022-му, коли росіяни почали повномасштабне вторгнення, Ярослав Баркар, не очікуючи повістки, одним з перших пішов захищати Україну – добровольцем. Потрапив туди, де справжнісіньке пекло, в якому вижити складно або ж неможливо. Ярослав був відважним воїном і надійним побратимом, врятував життя одному з товаришів, нищив ворога – доки билося в грудях серце. Та вже 18 березня того ж року внаслідок ворожого удару по військовому підрозділу Ярослав героїчно загинув.
Орден «За мужність ІІІ ступеня» він отримав посмертно.
Останнє фото Ярослава з родиною
«У Ярослава є три товариші, які дивом вижили після ракетного удару».., – розповідає Настя, і оте її «є» в теперішньому часі – воно свідчить краще, ніж засвідчили б тисячі слів: їй досі складно усвідомити, що коханого вже нема. Розум знає, а серце не вірить...
Залишилася Насті від нього втіха – плід кохання всупереч війні, донечка Софійка.
«Він завжди буде жити в моєму серці. Ярослав – найдобріша, найнадійніша, найсвітліша людина з усіх, кого я знала в своєму житті. Він був справжнім чоловіком і воїном, яким ми з донькою довіку пишатимемося і якого любитимемо доки ми будемо на світі», – каже Анастасія.
Війна зруйнувала плани і мрії, крім однієї – головної
«Його побратими були вже вдома, на реабілітації, і розповідали все в деталях. І згадували, і теж не вірили в те, що сталося. Згадують досі про Ярослава тільки позитивне і хороше: як він допомагав їм в бою, як вони разом пережили напередодні його загибелі справжнє пекло поблизу селищ Красне і Снігерівка Миколаївської області…
Його любили всі! Такою мій Ярослав був світлою людиною, що не полюбити його було неможливо: щирий, доброзичливий, надійний, – згадує Анастасія. – Як я могла його не покохати? З перших днів ми розуміли, що один без одного не зможемо жити. Ми все робили, мріяли і планували спільно майже одразу. Я була за ним, як за кам’яною стіною. Ми розуміли одне одного навіть з миттєвого погляду».
Ярослав виріс в багатодітній сім’ї, завжди дивився на життя оптимістично, виношував силу-силенну планів, пробував себе в різних професіях і намагався обрати ту, що дарувала радість: працював і пекарем, і комбайнером, і таксистом, а у важкі для країни часи без вагань став на захист Вітчизни зі зброєю в руках.
Ярослав на службі
«Мій чоловік мав хист до всього. Без перебільшення, в прямому сенсі цього слова – «до всього»: хоч і «самоучка», але знав усе про автомобілі різних категорій, міг і пекти, і сіяти, і жати, і ремонтувати», – з гордістю каже Анастасія.
У мирному житті він міг стати ким завгодно, могли би Ярослав з Настею жити, здійснюючи мрії, і радіти кожному дню довгі десятки років. Та втілити встигли лише одну, але найбільшу, найзначущішу мрію. Як тільки вони почали зустрічатися, Ярослав чи то напророчив, чи то намріяв собі, що народиться у них донька і назвуть її Софією. Так і сталося. Здійснилася мрія і пророцтво – у них народилася Софійка.
Якими ж вони були закоханими і щасливими! Яким коротким було те щастя! Клята війна вщент зруйнувала їхній Світ Любові.
Єднала ненависть до ворога і любов до музики
«Мало хто про це знає, але було у Ярослава хобі – музика», – розповідає Настя, яку, до речі, мешканці Кодимщини впізнають з легкістю – багато хто бачив її на сцені сільських клубів та міського Будинку культури.
Людмила Андріївна Басько, начальник відділу культури і туризму, згадує мирні часи і красиву, тендітну артистку Анастасію Чернійчук (Баркар-Чернійчук) – обдаровану вокалісту, яка під час різноманітних заходів зачаровувала своїм голосом земляків. Закінчивши Балтське педучилище, цілеспрямована дівчина пішла навчатися в Уманський педагогічний університет.
Отримавши вищу освіту, працювала якийсь час вчителем історії в Крутянській школі, а за сумісництвом – педагогом-організатором. Крім того, в другу зміну Настя працювала в дитячому садочку. Творча людина, Анастасія, не могла залишитися осторонь культурно-мистецького життя: співоча, енергійна, артистична, вона певний час була й художнім керівником у місцевому будинку культури. Співала незалежно від того, чи покладено це на неї посадовими обов’язками, завжди йшла з піснею по життю.
У військовій частині внутрішнім наказом командира Настю було призначено художнім керівником, тож згодом Ярослав почав приділяти багато уваги налаштуванню апаратури, коли кохана жінка готувала і проводила тематичні концерти для побратимів. Пісня завжди була для неї другим життям – життям серця. Тож Ярославова любов до музики стала ще однією ланочкою єднання їхніх ліричних душ.
Удвох
«Незадовго до повномасштабного вторгнення він почав лагодити мою стару акустику, щоб поєднати з новою апаратурою. В дитинстві Ярослав грав на трубі. Вдома під час різних свят і дружніх домаш ніх вечірок ми часто влаштовували сімейне караоке і співали для душі. – пригадує Настя, – Нашою улюбленою піснею, яку ми виконували вдвох, по партіях, була «Цілуй солодкими губами» Аркадія Войтюка:
Нема нічого на світі дорожче,
Аніж твої закохані очі,
Коли ми разом!
Коли ми разом»!…
А ще Ярослав дуже любив, коли Настя співала йому «Ти – моє чорне і біле»… Слова цієї пісні – ніби про їхнє, Ярослава й Анастасії, життя: у ньому то радість цвіла по-вишневому біло та пишно і, як кожне весняне цвітіння, недовго; то невиправне горе розлуки чорно розорало дві молоді долі – і це, на жаль, вже навіки.
А може, й чує Ярослав з Небес її голос, що перериваючись плачем, безсонними ночами продовжує шепотіти для нього в мокру від сліз подушку:
Ти – моє чорне і біле,
Ти – половина і ціле,
Ти є мій гріх і спокуса,
Ти зачепив мою душу!
Ти – все, що знаю й не знаю,
Ти – все, що гублю й збираю,
Ти – що змогла й не зуміла!
Ти – усе те, що хотіла…
«Бойове братерство Кодимщини»: потрібні сьогодні і в повоєнному майбутньому
А вранці Анастасія повертається до щоденних материнських клопотів, а ще вона – активістка, працює в громадській організації «Бойове братерство Кодимщини», яку очолює Павло Паламарчук. Настя була однією з ініціаторів створення цієї організації, потрібної сьогодні та такої, що буде затребуваною в повоєнному майбутньому.
«Зараз повертаються з фронту наші поранені захисники, часто вони потребують підтримки і допомоги. Ми не всемогутні, але чим можемо – допомагаємо». – каже Настя.
Після війни число ветеранів на Кодимщині, як і скрізь в Україні, зросте, тож, на думку пані Анастасії, «Бойове братерство…» стане тією організацією, яка згуртує усіх вчорашніх воїнів і допоможе їм перейти на рейки мирного життя.
Зараз вони намагаються бути корисними не лише для захисників, але й для їх матерів, дружин чи вже вдів, а також для інших верств громадян, які постраждали внаслідок російської агресії: вимушеним переселенцям, людям з обмеженими фізичними можливостями – війна тим чи іншим чином нашкодила всім, – розповіла про діяльність громадської організації Анастасія Баркар.
Жінка наповнює своє життя великим сенсом – служінню суспільству – і впевнена, що Кодимщину, як і всю Україну, чекає щасливе майбутнє. Щасливе – попри біль гірких втрат і чорний смуток, який ятритиме серця довіку.
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram та Viber!
Дізнавайтесь важливі новини та читайте цікаві історії першими!
