Знайомтесь: Дмитро Посунько — практикуючий адвокат, займається правозахисною діяльністю і є дотичним до розвитку громадського сектору в Україні. Бере участь у місцевих, національних та міжнародних проєктах, направлених на сталий розвиток демократичних інститутів в Україні, очолює Громадську організацію «Національна асоціація спинальників України».
До речі, в рамках активностей у міжнародному проєкті USAID "Говерла", в якому бере участь й Балтська громада, ми й познайомились. Цього разу поспілкувалися з нацекспертом про безбар’єрність (інклюзію) на прикладі людей з інвалідністю, які є найбільш чутливими до цього. Хоча ця дуже важлива тема стосується права всіх людей на доступ до середовища, інформації та послуг.
Пане Дмитре, які найактуальніші проблеми зараз стоять перед людьми з інвалідністю в Україні?
Можливо я вас здивую, але проблеми людей з інвалідністю в Україні такі ж як і у всіх інших наших співвітчизників. Всі незадоволені інфраструктурою, бо здебільшого вона стара і недоступна. Всі вважають наявну соціальну політику недостатньою для забезпечення навіть базових потреб. Всі хочуть отримати якісну і сучасну освіту, що дозволить бути конкурентним і мати більше можливостей. Всі хочуть отримувати якісні медичні послуги… Це можна довго перераховувати. Потреби людей з інвалідністю такі ж, як і в інших, просто вони потребують більшої уваги та підтримки зі сторони держави та суспільства, щоб вижити в сучасних умовах, і в умовах війни.
Дмитро Посунько (праворуч) у реабілітаційному центрі Super Humans.jpgФото: з відкритих джерел
Всім нам треба зрозуміти, що сучасний стан людей з інвалідністю в Україні — це загальний показник стану нашої країни. Будь-яка соціально орієнтована держава характеризується виключно тим, як вона піклується, розвиває та які можливості створює для незахищених верств населення.
Через війну багато українців виїхали за кордон. Ті, хто виїхали в розвинуті та соціально орієнтовані країни, отримали досвід, порівняли піклування і можливості в чужій країні та у власній. На жаль, це порівняння — не на користь України.
І, на мою думку, для людей з інвалідністю важливо нарешті зрозуміти, що часи жалості до себе та очікуваної жалості від суспільства через інвалідність минули давно. Їх виховувати за радянською системою, «ховали» по домівках та інтернатах, надаючи мізерні подачки у вигляді мінімального соціального забезпечення. Життя кардинально змінилось і не один раз, а мінімальне забезпечення залишилось.
Зараз для всіх нас настали жорсткі та важкі часи. І вкрай необхідно, щоб люди з інвалідністю були активними, прагнули та вимагали для себе нових знань, нових навичок, розвивались і шукали можливості для власної спроможності, або хоча б мати постійний підробіток. Звісно мова йде про тих, хто не потребує постійного і спеціалізованого догляду: таких людей повинна всім необхідним забезпечити держава - це її обов’язок. Та навіть в цьому випадку мають бути створені можливості. Решта ж, хоче чи не хоче, повинна зробити для себе надскладний вибір — жити або існувати. Якщо вибір - жити, то треба ставати конкурентоздатними. На щастя, прикладів успішних або спроможних людей з інвалідністю стає все більше. І це гарна новина, погана новина в тому, що таких людей поки замало.
Як ви оцінюєте стан доступності для людей з інвалідністю в Україні сьогодні? Чим він відрізняється від попередніх років?
Важко оцінити те, чого, на мою думку, майже не має: просто варто озирнутись навколо і все побачити. Як побачити? Задати собі питання: як часто я зустрічаю незнайомих людей з інвалідністю у своєму повсякденному житті: в громадських містах, в громадському транспорті, торгових центрах? Чи багато їх разом з вами або поруч працюють? Чи бачите ви їх в державних установах (і як працівників, і як відвідувачів), в закладах культури та розваг? Чи бачите, як люди з інвалідністю займаються спортом, бізнесом тощо? Я (звичайно ж поза громадської діяльності) бачу їх вкрай мало. І це при тому, що мешкаю в столиці, де набагато більше можливостей покращити доступність, ніж, приміром, у вашій громаді.
Однак, при цьому, слід зазначити, що останнім часом ситуація покращується. Хоча наше суспільство і наша влада знаходяться лише на початковому етапі розуміння того, що таке взагалі доступність та інклюзивність. А без розуміння проблематики не варто розраховувати, що ситуація з доступністю значно і швидко буде поліпшуватись.
Доступність це ж не тільки про людей з інвалідністю, доступність — це для всіх: від малечі в колисці до літньої бабусі на лавці біля дому.
Один з основних аспектів інклюзії — це доступ до освіти та працевлаштування для людей з інвалідністю. Як ви оцінюєте ситуацію в Україні у цих сферах?
Освіта у нас постійно реформується. Вірніше, її то реформують, то скасовують реформи, потім знову беруться за реформування — немає сталості цього процесу. І, якщо ви помітили, то є дуже мало інформації для людей щодо процесу реформ в освіті, і через брак цієї інформації люди не розуміють кінцевого результату, або хоча б — проміжного. По суті реформується одна з основних сфер, базових сфер країни, яка на покоління буде закладати конкурентоздатність українців у світі. Світ стає дедалі більш глобалізованим, а Україна в порівнянні з іншими розвинутими країнами значно відстає. Тож освіта повинна бути у нас на порядок якісніша.
Як відомо, базова освіта гарантується державою, вона є безплатною (тут, думаю, батьки зі мною не погодяться і будуть мати рацію). Але, як ніяк, вона забезпечується. Якщо ж говорити про фізичну доступність до освіти для людей з інвалідністю, то вона залишає бажати кращого. Бо більшість навчальних закладів в Україні побудовано ще за радянських часів, коли й звичайних людей за людей не вважали, що вже казати про людей з інвалідністю. Крім того, вже кілька років впроваджується інклюзивна освіта, яка починалась зі скрипом, подекуди - зі скандалами, нерозумінням. Але, на щастя, в цьому плані ситуація змінюється і вже прослідковується позитивний тренд. Та, знову ж таки, недостатньо людям роз’яснюють, що це таке інклюзивна освіта. Навіть наш міжнародний проєкт підтвердив, що люди до кінця не розуміють її складову. На одному з наших заходів представниця органу місцевого самоврядування переконувала присутніх, що інклюзивна освіта не виправдовує себе, бо вона вважала, що інклюзивний клас має складатися виключно з дітей з інвалідністю, а її дитину чомусь включили в клас, де є лише 3 дитини з інвалідністю. Тобто, на її думку, дітей з інвалідністю замало, щоб створювати окремі класи. Так вважає людина, яка приймає окремі владні рішення, то що казати про загальний стан поінформованості!
Але не потрібно і звинувачувати людину в незнанні, слід запитати: а що зроблено для того, щоб вона знала, що таке інклюзивна освіта? Знов таки зауважу, що інклюзивна освіта це не тільки про дітей з інвалідністю.
Також велике значення має шкільна програма, за якою йде підготовка дітей до подальших кроків в сучасному житті. Вона повинна, крім базових знань, допомагати розвивати індивідуальні властивості, якості, таланти дитини; готувати дитину до подальшого вибору професії та дорослого життя. Чи є це у шкільній програмі? Нехай батьки учнів самі дадуть відповідь на це питання.
Що стосується професійної освіти людей з інвалідністю, то тут є свої проблеми, починаючи від сприйняття таких людей і фізичної доступності закладів, закінчуючи тим, що багато з них не знає про певні пільги, якими вони мати право користуватися та вимагати їх дотримання.
Людям з інвалідністю необхідно займатися самоосвітою. Сьогодні це зробити дуже легко: в інтернеті безліч безплатних курсів, де можна отримати нові навички та можливість заробляти. Також, необхідно звертатися з проханням про безплатне навчання й на платні курси, мотивуючи це статусом особи з інвалідністю та обмеженими можливостями щодо оплати (якщо вони обмежені). Десь відмовлять, десь таке прохання буде задоволено. ІТа, головне, всі люди, в тому числі з інвалідністю, мають розуміти: чим більше в них знань, тим більше можливостей.
Що стосується працевлаштування людей з інвалідністю, то є надія, що ми на порозі позитивних змін. Наразі на розгляді Верховної ради України знаходиться законопроєкт, який, сподіваюсь, зробить людей з інвалідністю помітно конкурентоспроможними на ринку праці. Діюча система працевлаштування зжила себе вже, як мінімум, років 15 тому і сприяла не розвитку ринку праці, а до так званого ринку трудових книжок, коли люди з інвалідністю просто віддавали в оренду за копієчну плату свої трудові книжки без безпосереднього залучення до роботи, а роботодавці уникали штрафних санкцій або отримували пільги при оподаткуванні.
Слід зазначити, що, на мою думку, процес прийняття цього законопроєкту є прозорим, відкритим і демократичним, до його обговорення у відповідному комітеті Верховної ради було залучено значну кількість громадських організацій. Протягом декількох тижнів проводились засідання з представниками комітету та громадськістю, на яких обговорювались всі пункти законопроєкту. Учасники мали змогу вносити та відстоювати свої пропозиції. Наскільки дієвим вийде цей законопроєкт, покаже вже його реалізація. Якщо, звичайно ж, він буде звісно прийнятий в тій редакції, яка обговорювалась з громадськістю. Для мене ж є зрозумілим, що існуючу систему працевлаштування людей з інвалідністю необхідно вирвати з корінням й викинути на смітник української історії. Сподіваюсь, що це саме станеться й з людьми, які й створили цю систему.
На ваш погляд, які ще заходи повинні бути вжиті на законодавчому рівні для забезпечення рівних прав і можливостей для всіх громадян?
Думаю, тут питання не стільки в прийнятті нових законів або в зміні існуючих. Зміна законодавства — це необхідний і постійний процес існування і розвитку суспільства. І законодавство щодо рівності людей буде постійно вдосконалюватись з розвитком самого суспільства і, звісно, на вимогу суспільства. Питання у тому, як ці закони виконуються. В Україні закони існують, але не діють, бо не виконуються, на жаль, в першу чергу органами влади, а вже потім звичайними людьми. Одним із підтверджуючих фактів цьому є перевантаженість судової системи з розгляду адміністративних справ. Але добре, що взагалі для громадян є механізм захисту своїх прав від свавілля влади. На сьогодні органи влади по суті є одним з головних дискримінаційних елементів людей з інвалідністю, оскільки не виконують функції, які на неї покладені.
Але, якщо казати дійсно про важливі законодавчі зміни, які вплинуть на всіх, і на людей з інвалідністю зокрема, знов таки, на мою думку, це — приведення до реальності законодавчо встановленого прожиткового мінімуму. Нагадаю, що прожитковий мінімум - це по суті основа фінансової та бюджетної політики країни, включаючи й соціальну сферу. Не можна формувати фінансову і бюджетну систему країни на основі неправильних і нереальних даних — це злочин проти звичайних людей.
Які успішні приклади інклюзивних практик ви можете навести (в тому числі за кордоном)?
Повторюсь, інклюзія — це для всіх людей включно — з інвалідністю. Інклюзія — дуже широке поняття і зачіпає по суті всі сфери життя всіх людей. Якщо говорити про практики стосовно людей з інвалідністю, я особисто б звернув увагу на наступні: діалог, захист, законодавство.
Людина з інвалідністю має доносити правильно свої потреби до сторони, яка повинна цю проблему або вирішити, або надати інструмент для її вирішення. Адже про ці проблеми ніхто не знатиме, поки їх не піднімуть на загал. Спілкуватись і намагатись спільно прийти до бажаного результату. Важливо не тільки вимагати: хочу і ви винні це зробити, а й запропонувати власне бачення розв'язання цієї проблеми, і що для цього потрібно. Людина з інвалідністю має знати, куди звертатись і з чим. Щоб, приміром, потрапивши на прийом до чиновника, вона могла уникнути маніпулювання, бути аргументованою і дати зрозуміти, що орієнтується в цій проблематиці.
Багато питань можна вирішити, якщо правильно і за адресою звернутись. Потрібно звертатись так, що б звернення мали юридичні наслідки. Навіть якщо офіційно відмовлять, то у вас буде доказ цього, а значить вибір: звертатись у вищі інстанції, в судові органи зі скаргами, шукати інші можливості або на всіх образитись і залишитись на самоті з нерозв'язаною проблемою.
У разі якщо діалог не призводить до бажаного результату, люди з інвалідністю мають вміти захистити свої права та законі інтереси. Для цього можна застосовувати різні механізми включаючи й захист в судових інстанціях. Держава надала пільги для застосування окремими категоріями осіб з інвалідністю такого способу захисту шляхом забезпечення безоплатної правової допомоги та звільнення від сплати судового збору. Зі свого досвіду можу сказати, що це дійсно дієвий механізм захисту, і в деяких випадках вже на етапі підготовки до судового захисту права осіб з інвалідністю, їх питання вирішуються. Крім того, судове рішення є обов’язковим до виконання на території України: за його не виконання передбачена кримінальна відповідальність.
Завдяки судовому рішенню можна поліпшити навіть інфраструктурну доступність. Відповідно до законодавства певні сфери надання послуг (аптеки, банки тощо) передбачають забезпечення доступної інфраструктури для їх отримання людьми з інвалідністю. Якщо, наприклад, банківське відділення не відповідає умовам доступності, то людина з інвалідністю може звернутись до суду, щоб зобов’язати банківську установу забезпечити її права на звернення за банківською послугою. І якщо все зробити правильно, то ваше право буде відновлене і забезпечене можливо навіть на попередніх етапах судового захисту. Але треба також бути готовим до тривалості цього процесу. Це стосується й правовідносин з органами влади, якщо людина з інвалідністю вбачає, що порушуються її права, то необхідно звернутись до суду за їх поновленням і не забути скористатися пільгами як на безплатну правничу допомогу, так зі сплати судового збору, якщо особа з інвалідністю підпадає під встановлені критерії для отримання таких пільг. Тобто, коштом держави поставити на місце державу.
Що стосується законодавства, то люди з інвалідністю мають бути дотичними до прийняття нормативних актів, які впливають на їх життя. Це повинно бути забезпечено як шляхом самостійної участі особи у таких процесах, так і через механізм їх представництва громадськими організаціями й фондами. Їх життєвий досвід і бачення важливо враховувати при прийнятті нового законодавства для них. Крім того, прийняті законодавчі акти не повинні залишатись лише на папері, вони повинні бути дієвими: реально виконуватись і застосовуватись.
Що стосується міжнародного досвіду (ми беремо розвинуті країни), то там здебільшого це питання врегульовується через осмислення рівності громадян і закріплюється на законодавчому рівні. Так, наприклад, це відбулось в Німеччині, де був прийнятий спеціальний закон із впровадження і забезпечення доступності для людей з інвалідністю. До речі, строк виконання цього закону (якщо не помиляюсь) 20 років, однак його виконання хочуть продовжити, бо навіть у Німеччині, з її ресурсами, є розуміння глобальності цього питання і необхідності постійного вдосконалення.
У США, де рівень можливостей забезпечення особистих прав особи можливо найкращій у світі, пішли дещо іншим шляхом - судовим. Думаю, в Україні чули про те, як в у цій країні відсуджують мільйони доларів за те, що люди послизнулися в якомусь громадському місці або в якомусь торговельний центрі. Так люди з інвалідністю почали просто звертатись до суду щодо забезпечення їх прав, створили судовий прецедент, і таким чином змінюють й інфраструктуру де живуть, і ставлення до себе.
В Об’єднаних Арабських Еміратах, наскільки мені відомо, просто зносять новозбудований інфраструктурний об'єкт, якщо він не відповідає всім умовам доступності. І неважливо ким й скільки було витрачено, один чи сто поверхів має будівля. Кілька таких прикладів переконали будівельників в Еміратах будувати якісно і не порушувати встановлені будівельні норми. До речі в ОАЕ не має такого поняття як “людина з інвалідністю”, їх називають «мужні люди», й створили всі умови для їх належного життя. А у нас було поняття “інвалід”, яке потім змінили на поняття “людина/особа з інвалідністю”, але не змінили своє ставлення до таких людей. Зате на всіх зустрічах, навіть міжнародних, вихваляються цим досягненням – зміною найменування поняття. А спілкуєшся зі звичайними людьми з інвалідністю, то вони так і кажуть: що називали мене “інвалід”, що називають “людина з інвалідністю” жити від цього краще не стало, відношення держави так і не змінилось.
Але можливості для змін є навіть й у наших складних умовах. Людям необхідні знання, щоб ці невеликі можливості вони вміли застосовувати та, якщо треба, відстоювати.
Ваші дослідження в рамках проєкту USAID «Говерла» виявили рівень участі громадськості у прийнятті владних рішень. Які основні висновки ви зробили?
Наш проєкт був направлений на вивчення включеності громадян до прийняття владних рішень на місцях в громадах. Це питання вивчали в розрізі звичайних мешканців, та окремих категорій громадян: жінок, вимушено переміщених осіб і людей з інвалідністю. Участь в опитуванні приймали різні категорії громадян, включаючи представників органів місцевого самоуправління, яким ми казали, що на нашому заході, після вітального слова, ви є звичайними громадянами. Всіх просили відповідати при анкетуванні так, як є на справді, бо від цього залежали не тільки висновки, напрацювання механізмів подолання викликів, а й міжнародна допомога, яку отримують громади-партнерки проєкту USAID «Говерла». А ця допомога є значною. Анкетування, звісно, було анонімне. Висновками займались спеціальні аналітики і я не мав права впливати на їх роботу.
Щодо власних загальних висновків, то одні з головних — це недостатній рівень знань, поінформованості людей і, на жаль, в більшості випадків, це недовіра одне до одного: органів місцевого самоврядування і громадянського суспільства. Рівень знань знижується залежно від категорії громадян. Найнижчий - у людей з інвалідністю. Тут не йдеться про неосвіченість наших людей. Мова йде про неотримання нових знань і розвиток існуючих, адже час йде, життя змінюється і здебільшого змінюється непомітно (крім значних подій). Одні люди не розуміють, що потрібно постійно вдосконалюватись, щоб правильно вирішувати, в першу чергу, власні життєві ситуації. Інші банально не мають на це часу, бо поставлені в умови постійного виживання, їх головна мета — забезпечити себе і свою родину сьогодні й зараз, а не думати про щось інше. У них часу немає думати — як і навіщо включатися й впливати на рішення, які приймають органи самоврядування в громаді. Але ж рішення приймаються саме для людей, це їх нові права та обов’язки.
Постійного вдосконалення знань і отримання нових навичок потребують й менеджери органів місцевого самоврядування, щоб в них була можливість працювати на розвиток громади та вести з нею правильний діалог.
Що стосується поінформованості, то начебто куди ж ще більше інформації: є купа джерел, де можна її отримати. Однак дійсно потрібної людям інформації мало, а ось спамової — засилля. Тому потрібна інформація губиться в цьому хаосі. Наприклад, люди не розуміють розподіл компетенцій в органах влади, хто і за що відповідає при реалізації владних повноважень. В невеликих громадах або старостатах люди йдуть розв'язувати свої питання відразу до старост, не знаючи чи наділені вони владними повноваженнями для вирішення саме цього питання. З іншої сторони, той же староста хоче допомогти, хоч і не має на це повноважень, бо дуже хвилюються, що ця людина піде селищем і буде всім говорити що влада нічого не робить, вона погана. А в селищі всі один одного знають. І головним результатом такої комунікації будуть нерозуміння, конфліктні ситуації, і витрачання часу всіх сторін. Питання ж, з яким звернулась людина, залишиться або не вирішеним, або буде потребувати значно більшого часу для вирішення. Наслідком незнання і непоінформованості буде недовіра один до одного, замість партнерства, співпраці для розвитку громади в цілому.
З вашого досвіду, які стратегії та підходи можуть бути ефективними для покращення доступності інфраструктури для людей з інвалідністю в містах та сільській місцевості?
Відразу зазначу, що як і в будь-якій справі успіх там, де є консолідація та об’єднання зусиль для досягнення спільного результату. Навіть той міжнародний проєкт, про який ми згадували, покликаний підняти на місцях проблематику взаємодії та співпраці громадянського суспільства і влади, щоб надалі налагодити діалог і співпрацю між цими суб’єктами, бо саме так проводяться дієві реформи.
Ще одним важливим елементом є розробка безпосередньо самої стратегії інфраструктурного розвитку міста (селища). При розробці такої стратегії, крім інших, обов’язковим є залучення фахівців з інфраструктури, фінансових спеціалістів і звісно активістів громади, які представляють різні групи населення, з обов’язковим включенням людей з інвалідністю. На сьогодні, в більшості випадків, саме люди з інвалідністю найкраще розуміються на інфраструктурі в громаді, бо щоденно зіштовхуються з її викликами у повсякденному житті.
Стратегія інфраструктурного розвитку повинна бути розрахована на впровадження мінімум на 5 років залежно від розміру громади, де вона буде реалізовуватися. Проєкт такої стратегії повинен містити не тільки бачення загального результату (як буде через 5 або більше років), а й що важливо, етапність, покроковість, терміни впровадження кроків і етапів, проміжні результати, хто за який етап відповідає, орієнтована вартість інфраструктурних змін, джерела фінансування і, звісно, постійну звітність щодо її реалізації перед громадою та контроль громадськості за її виконанням.
Після розробки проєкту її обов’язково треба винести на розгляд всієї громади та максимально залучити людей до її обговорення. Люди повинні розуміти та брати участь в розробці свого майбутнього. Потім стратегію має прийняти місцева рада для надання їй юридичного значення й офіційного статусу в громаді.
У разі правильного і реального підходу при складанні цієї стратегії, всі дотичні до її реалізації будуть знати, що від них залежить, коли й що вони повинні робити, щоб реалізація цієї стратегії була успішною. Наприклад, місцеві бюджетні відділи будуть знати, що певного року буде передбачена конкретна сума бюджетних коштів на реалізацію окремих кроків (етапів) стратегії з покращення інфраструктури громади. А оскільки орієнтовані суми витрат вже відомі й закладені в стратегію, то бюджетне планування буде більш осмисленим, заздалегідь будуть шукати й інші джерела фінансування.
Звертаю увагу, що міжнародні інституції готові допомагати громадам як з підготовкою стратегічних документів, так і у фінансуванні інфраструктурних проєктів. До речі, одним з чинників при обранні громади для допомоги в її сталому розвитку зі сторони міжнародних організацій є наявність громадського запиту на таку допомогу. Не місцевих органів влади, а саме запиту громадського сектору. Міжнародники допомагають людям, а не державним органам.
Якщо підсумувати, то насправді треба не так і багато: об’єднатись для спільного результату, розробити реальний шлях для поліпшення і спільно з людьми контролювати його впровадження.
Як ви думаєте, що може зробити влада для покращення ситуації з безбар’єрністю?
Як казав вище, ми всі входимо в коло інклюзії, просто для нас це не так помітно, як, наприклад, для осіб з інвалідністю чи людей літнього віку. Як і молодої мами з дитячою коляскою, в якій спить немовля, адже їй доводиться маневрувати чи на собі тягати цю коляску, бо немає належної інфраструктури. Тому це складне і комплексне питання, відповісти на нього однозначно не вийде: в ньому дуже багато компонентів, і впровадження цих компонентів на місцях здебільшого можливе тільки після врегулювання на національному рівні. Начебто для покращення стану інклюзії потрібні тільки ресурси й час, щоб все зробити, а їх завжди бракує і недостатньо. Але їх не вистачає навіть в розвинутих країнах, однак в них з інклюзією ситуація набагато краща, отже не тільки в ресурсах і часі справа.
Вважаю, що здебільшого це еволюційний і, головне, постійний процес. Суспільство поступово приходить до розуміння проблематики та починає її вирішувати через представництво в органах влади або співпрацю з нею. Цей процес може уповільнитися, зупинитись взагалі або навпаки набрати швидкості. Завдання всіх, щоб цей процес постійно набирав швидкість. Для цього необхідні знання, навички, щоб той же наявний ресурс використовувати раціонально, примножувати його, або знати, де його можна додатково отримати.
Наразі є дуже багато грантових можливостей від іноземних донорів, які сприяють поліпшенню ситуації з окремими складовими інклюзії, треба наполегливо працювати й в цьому напрямку. Для цього необхідна співпраця громадянського суспільства та органів влади, необхідне партнерство між ними для досягнення спільної мети.
Але що точно повинна зробити влада, так це затямити, що вона — для людей, а не люди — для влади. І всім треба зрозуміти, що це постійний процес, оскільки з розвитком громадянського суспільства будуть з’являтися нові складові інклюзії, які необхідно буде вирішувати.
Як можна залучити громадськість до прийняття важливих рішень, що стосуються інклюзії (безбар’єрності)?
Треба ще розуміти, що рішення, прийняте з урахуванням думок мешканців громади, буде якіснішим, а рівень його виконання ними - значно вищим, бо приймалось разом з людьми, котрі будуть його виконувати. І в цьому рішенні буде збережений певний баланс інтересів, як влади, так і громадян. А для органів влади це — розуміння, що вони певною мірою поділяють відповідальність щодо прийнятого рішення з мешканцями громади.
Що стосується видів і механізмів залучення людей до прийняття рішень, то вони постійно вдосконалюються, з’являються нові. Ті, що існують сьогодні, універсальні і їх можна застосовувати до будь-яких рішень включаючи й тих, що стосується інклюзії. Головне володіти знаннями як органу місцевого самоврядування, так й мешканцям громади, про те, як застосувати той або інший вид комунікації між собою, щоб це було і дієвим, і на користь громаді. Звісно всі ці види та механізми залучення мають бути в рамках закону, з урахуванням певних особливостей, наприклад, вимог воєнного часу.
Що б Ви хотіли побажати мешканцям нашої громади?
В українців сьогодні одна мрія на всіх – Перемога. Тож всім нам бажаю, щоб ця мрія здійснилась якнайшвидше, щоб наші захисники повернулись зі щитом додому. І звісно, щоб люди не дали сьогоднішнім і наступним можновладцям забути, завдяки кому і якою ціною виборюється ще один шанс для України. І щоб цим шансом скористались всі громади, включаючи й вашу. Буде все добре в громадах, все буде гаразд і в країні.
Підготовлено у рамках проєкту Медійної агенції «Або» «Медіатори»
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram та Viber!
Дізнавайтесь важливі новини та читайте цікаві історії першими!
