Цим пам’ятним подіям, які дотепер тривожать людські душі, 15 лютого нинішнього року минуло 73 роки. Сьогодні ми намагаємося переосмислити, зрозуміти глибинну суть всього, що відбулось тоді. Мова йде про депортацію корінних карпатців з їхніх споконвічних земель у 1951 році. У селі Агафіївка, Любашівської громади, цю дату відзначають щороку.
Пам’ятний знак про ті події встановили біля старостату села Агафіївка
Як усе відбувалося
А трапилось те, що комуністична влада радянського союзу і Сенат Народної Польщі після Другої світової війни дійшли згоди переформатувати існуючі кордони. 15 лютого 1951-го року був підписаний договір про обмін територіями. Внаслідок цього договору частина земель Люблінського воєводства відійшли Забузькому (тепер Сокальському) району Української РСР, а рівнозначна територія Дрогобицької області дісталась Польщі. Бойки важко сприйняли звістку про те, що їхню землю віддають сусідній державі. «Нас на нафту обміняли» – так витлумачили вони причину переселення, оскільки українська територія, що підлягала обміну була багата покладами кам*яного вугілля, а польська – нафти.
***
Село Михнівець – одне з тих українських сіл, яке згідно міждержавної домовленості, мало стати польським. Розташоване воно понад річкою Михнівчик та між горами Магура (ця гора щедро оспівана у коломийках) і височиною Востре. Через поля і гори цього населеного пункту нині проходить кордон між Україною і Польщею.
Керівники радянської держави навіть думки не допускали, що бойки-селяни, більшість з яких уже вступила до колгоспів, не захочуть переселятися. Горян без їхньої на те згоди повантажили у залізничні вагони і відправили у повну невідомість. Таким чином, понад 32 тисячі мешканців західної Бойківщини були силою вирвані з рідного гнізда. Вони стали вимушеними переселенцями в рідній країні. Більшість із них, за рішенням тодішньої влади, опинилась у південних степах України.
Того пам’ятного, 1951-го, року Агафіївка приймала переселенців із гірських Карпат. В ті часи цей населений пункт належав до Врадіївського району, Миколаївської області. Потім село приєднали до Любашівського району. Нині це - Агафіївський старостинський округ, Любашівської об’єднаної громади.
Як не дивно, але у цьому невеличкому селі влада тоді примудрилась розмістити аж 132 сім’ї депортованих.
На новому місці селились в куренях і землянках
Нині в Агафіївці в живих залишилось всього 32 особи, які пережили ті трагічні події. Їхні спогади сьогодні – це цінні свідчення, які незабаром стануть історією.
Катерина Лисейко кладе квіти до пам’ятного знаку
Ось що згадує найстарша із переселенців, Катерина Іванівна Лисейко, якій на момент депортації було 16 років:
«Мама, а з нею п’ятеро дітей – це й була вся наша родина, яку 1951-го року переселили до Агафіївки. У Михнівці ми жили бідно, не всі дітлахи навіть постоли мали, бо де взятись тій взувачці, коли стільки дітей? Бідна мати плакала, не ховаючи сліз, а нам, було тривожно від того. Мій старший брат поїхав у південні степи з першою хвилею переселення, місцевому колгоспу потрібні були робочі руки. Адже почалось зведення будинків для переселенців». Колгосп організував молодих бойків у окремі бригади і вони різали дерево, необхідне для спорудження житла. Будівництво вела будівельна організація (очевидно міжколгоспбуд) з Врадіївки, причому вела в авральному порядку, оскільки до настання зими треба було дати людям хоч який притулок.
Жінка розповідає, що решту членів її родини доставили до Агафіївки «телячими» вагонами в червні цього ж року, за другою хвилею переселення. Ой, як же важко було звикати їм до цього спекотного, випаленого сонцем степу! Оповідниця пам’ятає, що того року була велика засуха і , щойно ступивши на сільську грунтову дорогу, дитячі ступні потонули у гарячій пилюці. А приїхали ж усі босі. Ноги пекло нещадно. Чи то насправді так гаряче було, чи то з незвички до південного клімату, але у найменших дітлахів навіть пухирі на ногах повискакували. Горяни були вражені такою різкою зміною природніх умов, адже у них вдома тоді все стояло зелене і свіже. І сонце світило ласкаве, а не пекуче. Від такої непривітності погоди, каже жінка, хотілось плакати і втікати назад додому в Михнівець, але то були тільки дитячі мрії. В Агафіївці треба було починати нове життя…
На відміну від погоди, місцеві прийняли переселенців дуже привітно
«Нас взяла до себе одна місцева сім’я. У них трійко дітей, у нас – п’ятеро. У хаті на дві половини одразу стало тісно і гамірно. Але ніхто не скаржився, не нарікав. – згадує Катерина Іванівна Лисейко, – У такому великому гурті ми й дочекались свого власного кутка».
Жінки, котрі пережили радянську депортацію, розповіли про найболючіше, про те, що їх найбільше вразило. Катерина Михайлівна Крись згадує :
«Спочатку наша родина жила «на квартирі» у місцевих селян. Корова стояла в другій половині хатини, курей поселили «за піччю». А потім будівельна організація з Врадіївки спільно з місцевим колгоспом нашвидкоруч «вигнала» 9 нових будинків для переселенців. Єдине, що запам’яталось нам, дітлахам , це те, як восени ми радісно переносили речі у нове помешкання».
Очевидці згадували, а в їхніх голосах вчувалися хвилювання і біль. Судячи з усього, нікого й досі ті події не відпустили. І це не дивно, бо людей виривали з корінням, не даючи права вибору, безжально і назавжди розлучали з малою батьківщиною.
«Рідний Михнівець запав мені в душу як найкращий у житті спогад, хоча на момент переселення я була ще зовсім дитиною. Пам’ятаю як пасла корову там, в Карпатах, на полонині, – ділиться спогадами Надія Федорівна Грицик. - Яка там густа і зелена трава, яка чудова природа, які незабутні краєвиди. А в Агафіївці нас зустріла бідна зелень, випалена сонцем».
Але скупа природа - то була ще не вся біда переселенців.
«Нові будинки були всередині помащені рудою глиною. На час переселення стіни і підлога виявились сирими, оскільки їм не дали до пуття висохнути, - згадує Дар’я Павлівна Асафайло, котра на той час вже була школяркою, ходила до 6-го класу. – До того ж, будівельники з району не довели оселі до кінця, навіть фронтони не позабивали. Але чекати чогось кращого не доводилось. Пам’ятаю як зерно, котре потрапило разом з половою до замісу глини, від вологості проростало прямо на стінах. А ми зривали його і смакували замість вітамінів. Сирість і холод у тих, абияк зліплених, помешканнях були звичною справою»…
Ці жінки пережили депортацію
Про Михнівець не забували ніколи
Допомога влади переселенцям на тому й закінчилась. Новозбудованих будинків, звісно ж, вистачило не всім, а лише тим, хто перебрався до Агафіївки в числі перших. Решта ж сімей нашвидкоруч копали і мостили собі землянки, аби перезимувати зиму, яка насувалася дуже швидко, з морозами і снігами. А ще з безхліб’ям. Адже взяти достатньо їстівних запасів зі старого місця переселенці не змогли. Тому перший рік на новому місці був для них не тільки морально важким, а й дуже голодним.
«Всі переселенці були з одного села, але тієї осені , зустрівшись на вулиці в Агафіївці, ми не впізнавали один одного, – пригадують мої співрозмовниці. – Адже ми були настільки виснажені, заклопотані, настільки пригнічені, що кожен з нас постарів одразу на десятиліття»…
Найболючіше пережили переселення старі люди. До останніх своїх днів на вони марили Михнівцем, рідними Карпатами. Мої співрозмовники розповіли як сивий дідусь на схилі літ весь час «збирався додому», тобто, у Михнівець. З портретом Тараса Григоровича Шевченка ( найбільшою своєю цінністю) мало не щодня він пішки вирушав у дорогу «додому», а рідні повертали його (бо дідусь геть втратив здоровий глузд).
Молодші бойки теж довго пручались новій реальності. Осягнути розумом, що Агафіївка це вже нова батьківщина, вони ще якось могли, а ось серце вперто відмовлялось вірити. Запасливі вуйки (дядьки), зустрівшись випадково десь на вулиці, з жалем згадували, що перед від’їздом «прикопали вдома дуже гарний сталевий лист чи іншу потрібну в господарстві річ». От би зараз пустити її в діло! – нарікали газди на власну «недалекоглядність». Збираючись в дорогу у південні степи, вони щиро сподівались, що переселення – це ненадовго, що незабаром вони обов’язково повернуться до рідних домівок. Однак, на новому місці життя треба було починати з нуля.
Пам’ять предків настійливо стукає в серця
Михнівець і досі часто сниться уродженцям гір . Чи варто дивуватися, що діти, які народились вже тут, у Агафіївці, і ніколи не бачили Карпат, живуть розповідями батьків і дідів. Пам’ять предків настійливо стукає в їхні серця і вони на генетичному рівні відчувають нерозривний душевний зв’язок зі своєю історичною малою Батьківщиною.
Сільські активістки, староста Наталя Бабець, та завідуюча ФАПом Тетяна Удич діляться планами з головою Любашівськоі громади Геннадієм Павловим
У 2021-му році Україна відзначала 70-річчя примусової депортації бойків з їх споконвічних земель. На честь цієї історичної і трагічної, події нащадки переселених карпатців, що осіли в Агафіївці, вирішили встановити пам’ятний знак. Місце йому знайшли у самому центрі села, біля щойно відремонтованого й осучасненого приміщення старостату. Діти й онуки депортованих споруджували пам’ятку не тільки на згадку про ту велику біду цілого етносу, а й на честь своїх рідних - батьків, матерів, дідів, які з гідністю пройшли жорстокі випробування сталінського режиму. І вижили.
Найвагоміший внесок у загальну справу увічнення пам’яті зробив Василь Петричкевич, місцевий фермер, котрий взяв фінансові витрати на себе. Йому допомагали Наталя Бабець, староста Агафіївської громади, родини Удичів, Смоліїв, Лисейків, Крись та всі, хто пишається своїм гордим і незламним карпатським родом. На постамент сільські однодумці підняли наш головний національний символ – Золотий Тризуб. А внизу викарбували цифри : 1951-2021 р.р. Треба підкреслити одну, далеко не другорядну деталь - на урочистий мітинг з нагоди відкриття пам’ятного знака прийшли не тільки переселенці, а й коріння мешканці села.
Сьогодні в Агафіївці ніхто вже не цікавиться, хто і коли поселився в селі. Традиції, обряди, земля під ногами – нині все спільне. Люди живуть однією громадою, однією вірою. І полягає вона в тому, що Україна - незалежна і самодостатня держава, котра врешті-решт стане європейською. Ось тільки треба відбити люту навалу російських поневолювачів, які ніяк не хочуть змиритися, з цим фактом. Виженемо окупанта геть і тоді трагічні події, подібні до зловісного сталінського переселення народів, стануть неможливими в принципі.
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram та Viber!
Дізнавайтесь важливі новини та читайте цікаві історії першими!
