Ніяк не може звикнути Раїса Федорівна Глінко, що у будинку не звучать дитячі голоси. Ще два роки тому троє онуків були старшими серед дорослих у будинку – три нащадки меншого сина Віктора – Макарчик, Каміла та Гліб. З початком повномасштабної війни син наполіг, щоб дружина з дітьми виїхала до Німеччини. Сам же подався добровольцем до ЗСУ.
Віктор з дружиною і донечкою ще в тому, мирному житті
Син добровольцем пішов захищати Батьківщину
Вже другого березня був у теробороні, а далі шлях солдата-водія проліг на Херсонський напрямок. Побачилась мати з сином лише через рік, коли Віктор перебував на лікуванні після поранення в Одеському шпиталі. По телефону не розповідав конкретно, чим займається, ото й тільки, що знає напрямок. Розуміє, що зайве не потрібно розповідати, навіть рідним. Тільки й чує у слухавку, що у сина все добре. Віктор, звичайно ж, переймається постійно тим, як найрідніша людина справляється з фінансовими труднощами, й допомагає матері. Невістка Аня запрошувала свекруху до себе, але жінка до поїздок важка на підйом. А от її сваха значно рішучіша, поїхала разом з дочкою, допомагає їй з дітьми.
Служба у солдата не була легкою, далися взнаки перебування в окопах у холодні пори року. Зізнався, що йому діагностували артроз, хронічне захворювання суглоба й нині після лікування перебуває у санаторії.
Є у пані Раїси Глінко й старший син Микола, він з родиною емігрував до США ще до початку повномасштабної війни в Україні. Його дочці 17 років, сину – 12. У Чікаго наймають житло, адаптуються до життя в нових умовах.
«У мене хороші діти, люблю й своїх невісток, у нас прекрасні стосунки, інакше й бути не може, – ділиться зі мною Раїса Федорівна. – Коли моїм синам добре з їхніми дружинами, то й я радію, обожнюю і онуків. Якби могла, небо б усім прихилила. Одне тривожить та не дає спокійно спати – війна. Усі мої думки та помисли про сина та його побратимів, які боронять усіх нас від цієї напасті».
Віктор під час відпустки
Стати медики нею Раїсі допомогла мрія
Вечорами часто перебирає у пам’яті сторінки минулого, у якому і радісні, і сумні моменти чергувались. Її дитинство пройшло у селі Новотроїцьке, навчалась у класі-комплекті. Їх було два – 1-3-ій та 2 та 4-ий.
«У світ знань мене повела перша вчителька Ольга Йосипівна Баштанник, я її дуже любила, вона щодня добиралась до школи з Троїцького і жодного разу не запізнилась, – пригадує Раїса Федорівна. – Село було дуже гарним і людним, не те, що тепер. Батько працював бригадиром, їздив на бричці. Роботи вистачало селянам на полі та на тваринницькій фермі. А ще у колгоспі вирощували тютюн, зривали й сушили листя, спершу його насиляли на спеціальні нитки. Щоб дощ не зіпсував, зберігалось листя під легкими навісами. Такі спогади допомагають мені відволікатись від тяжких думок про складне сьогодення у країні, пов’язане з війною».
Бажання стати медиком у дівчинки зародилось ще з п’яти років, коли зернятко з кавуна потрапило у трахею і Раю врятувала Ніна Григорівна Носкова, яка пізніше стане головним лікарем Троїцької дільничної лікарні. Потім, вже як хірург, видалятиме третьокласниці апендицит. Ось тоді дівчинка твердо вирішила, що медик – найкраща професія у світі. Сім’я переїхала до Любашівки, коли Рая перейшла до шостого класу. Батько вступив на заочне відділення до сільгоспінституту, працював у місцевому колгоспі «Зоря комунізму» парторгом. Чому відразу не вступала до медінституту, й досі не розуміє. Мабуть, не було кому підказати. У атестаті були всі п’ятірки і одна трійка з іноземної, не випадково, адже змінила три школи і мови.
По закінченні Котовського медучилища поїхала на роботу до Ширяєвого, звідти перебралась до обласної лікарні. Там, у відділенні терокальної хірургії, проходив лікування хворий з складним діагнозом. Він переніс тридцять операцій, опромінення і переконав, аби медична сестричка з Любашівки вступала на навчання до медичного інституту. Перша спроба була вдалою, вона стала студенткою педіатричного факультету. Однак роботу у своєму дружному колективі не покидала. Вдень навчалась, а увечері виходила на зміну.
«Зустріч з деканом у перший день пам’ятаю й досі, – ділиться спогадами співрозмовниця. – Він стверджував, що з усіх першокурсників до фіналу дійде лише половина. Я у те тоді не вірила. Як це так, вступити до престижного вузу і раптом покинути?! Не могла й подумати, що такий шлях випаде й мені».
Якось хтось із дівчат гуртожитку зауважив Раї, що око на неї поклав шестикурсник. Тільки рукою махнула. Та, як кажуть у народі, свою долю не об’їдеш і конем. Познайомилася з Борисом, усе у них закрутилось всерйоз. Але вона була тільки на третьому курсі, а чоловік, вже як спеціаліст, зібрався на роботу на батьківщину, на Чернігівщину, у селище Березне Менського району. Борис був єдиною пізньою дитиною у батьків, вони не уявляли, що той не буде поруч з ними. А ще вони не погодились з тим, щоб невістка продовжувала навчання на відстані від чоловіка. Так на пів дорозі до бажаної професії мусила обирати – сім’я чи інститут. Борис був не тільки хорошим лікарем, а й чуйним, турботливим чоловіком та батьком, тож жили вони душа в душу. Перша вагітність видалася складною, кілька місяців перебувала на збереженні у лікарні. Старший син Миколка народився внаслідок кесаревого розтину. Лікарі попереджали, що вдруге народжувати бажано років через п’ять, але ще раз завагітніла через два роки, і цього разу на неї чекав кесарів розтин. Як тільки діти підросли, пішла на роботу до місцевої лікарні. Тут їй все подобалось, на вихідні їздили до батьків, які проживали у селі за тридцять кілометрів, мали добротний будинок, господарство, одним словом, у ньому жили справжні господарі. І це при тому, що мати – шанована вчителька, батько – водій. Вони, поки здоров’я дозволяло, трудились, адже у них підростали онуки, продовження роду.
Їхньому старшому сину було шість рочків, а меншому чотири, коли сталося непоправне. Якось у гостях Борис, миючи руки, послизнувся у ванній, вдарився головою, але тривоги не забив, думав, що минеться. Та гематома, яка утворилась, була причиною набряку мозку, від чого чоловік і помер. Батька пам’ятає старший син, який завжди шкодував, що тата не було поруч, коли він ріс.
Онук Макар
Повернення у Любашівку
Батько пані Раїси, Федір Герасимович, розумів, що має підтримати свою доньку, тож приїхав через пів року і забрав додому, у Любашівку. Придбав їй будинок неподалік від себе і всіляко допомагав.
«Якщо я працювала у нічній зміні, то могла не хвилюватись, – ділиться далі зі мною жінка, – тато нагодує і відправить хлопців до школи. Мати не могла підтримувати, бо сама хворіла і невдовзі померла. Брат Борис проживає в Одесі, він закінчив сільськогосподарський інститут, потім аспірантуру, працює викладачем, має дочку».
Сестра з теплотою відгукується про брата, який її завжди підтримує.
Працювала героїня моєї публікації у різних відділеннях у нашій лікарні. Провела біля хворих не одну сотню тривожних ночей, була завжди милосердною, бо ж свою професію обрала за покликом серця. Могла б стати й лікарем, та доля розпорядилась інакше. Усе те в далекому минулому, у ньому були любов та щастя. На її жіночі плечі замолоду випало чимале випробування – одній виховувати синів, ставити їх на ноги. Чи плакала часом у подушку, того ніхто не знав, усю себе віддавала роботі, а надійним плечем був її батько, Федір Герасимович.
На пенсію вийшла достроково, за вислугою років, бо потрібно було батька доглянути. Після того, як він помер, жінка перебралась у його будинок, свій продала. Тільки через чотири роки наважилась влаштувати особисте життя. З Віктором проживають уже тридцять один рік. Він хоч і пенсійного віку, але виплат ще не отримує, не вистачає офіційного стажу, тому береться за різні підробітки.
Син Микола з родиною
«По життю завжди мене вів батько, направляв, допомагав, – ділиться зі мною жінка, – у мене все було інакше, я йшла за своїми дітьми, їхніми бажаннями, помислами. Намагалась їх зрозуміти, сприйняти те, що їм подобалось. Мої хлопці і співають, і грають на гітарі, старший чотири роки навчався у музичній школі, навіть був пастором».
З батьками чоловіка, після його смерті, жінка підтримувала зв’язок до останніх їхніх днів. Федір Герасимович, батько Раїси, щороку возив онуків до дідуся й бабусі, теплі спогади про поїздки і спілкування з рідними вони зберігають і досі.
Мати чоловіка під час війни німці вивезли до Німеччини, а через багато років вона отримала виплати, які передала онукам. Першим пішов з життя батько, мати пережила чоловіка на вісім років. І невістка, й онуки проводили їх в останню путь. Приїздять відвідати могили час від часу. Їхнє село, як і Новотроїцьке, теж занепало, люди повиїздили, садиби позаростали бур’янами. Видовище невтішне.
«Кажуть, відбувається урбанізація, – сумно зітхає Раїса Федорівна, – слово нове, а ситуація не радісна. Там, де колись ми раділи сходу й заходу сонця, бігали босими по росі, пили парне молоко, чисту воду з криниці, де-не-де зустрінеш облаштовані будинки. У них не чути дитячих голосів і це дуже непокоїть.
Тепер у нас ще більша біда — війна з російським агресором, яку сусід пробує подати як спеціальну операцію. Ллється кров по обидві лінії фронту, хіба на таке ми розраховували у ХХІ столітті? Це допустимо сьогодні, щоб батьки оплакували дітей, а матері чекали з фронту живими синів?! Переконана, ми переможемо, а покарання ворога невідворотнє».
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram та Viber!
Дізнавайтесь важливі новини та читайте цікаві історії першими!
