Нещодавно Галині Мефодіївні Іваненко виповнилось 85. Народилась і виросла вона у Бобрику Другому, тут всеньке життя пропрацювала у місцевому колгоспі дояркою. Проживали у будинку, який зводили з чоловіком Дмитром самі, бо допомоги нізвідки було чекати. Як діти покинули гніздечко, вирішили виїхати до Любашівки, там трудилась на елеваторі, де теж відзначалась як старанна робітниця. Через складні життєві обставини знову повернулась у рідне село. На фермі пропрацювала аж до її закриття. В Одесі, куди запросила старша дочка, влаштувалась на роботу двірником. У місті таких відповідальних жінок шанувало не лише керівництво житлово-комунального управління, а й мешканці будинків. Важке дитинство, тяжка праця не могли не позначитись на здоров’ї ювілярки. Сьогодні оточена шаною і любов’ю трьох дітей, восьми онуків та шести правнуків. І тепер її серце болить за кожного й дуже хоче, щоб закінчилась ця проклята війна, а її рідні та всі українці проживали у мирі та спокої.
Непроста доля трьох сестер
Галина Іваненко в молодості
Усі дівчата народились перед Другою світовою війною. Найменша, Людмила, з’явилась на світ, як він вже вирушив на фронт. Тому батька свого, Мефодія, не пам’ятає жодна. На перших порах рідні розповідали, що приходили від чоловіка листи, останній був у 44-му. Підтвердити його зміст сьогодні нікому, матері вже давно немає в живих. Нібито лист був з Румунії, і батько працював там у фермера. Щось у тому листі так схвилювало матір, що вона його порвала і воліла ні про що не згадувати. А от діти, та вже й онуки, всі роки сподівались, що батько й дідусь живий, може, десь за кордоном. Мабуть, вважали, боявся повертатись до Союзу, щоб не посадили. Сестра навіть до ворожки ходила аж у Ясенове, жінка казала, що за водою він, живий. І ця версія, що батько десь за Дунаєм, десятиліттями гріла їхні душі й малювала картини зустрічі з можливими братами чи сестрами. Та дива, на жаль, не сталось. А якби зустрілись, ото мали б що дочки йому розповісти. Про своє тяжке дитинство, бо ж мати їх тягла, як могла. Думала полегшити долю, зійшлася з іншим чоловіком, та радості не зазнала, прижила тільки ще сина Анатолія.
Про своє гірке дитинство дівчата згадували завжди зі слізьми на очах. Що вони бачили, якщо росли без батька?! Ото, бувало, зберуться утрьох, як ще геть малими були, візьмуться за руки та й попрямують до бабусі Мотрі. Вона їх обов’язково чимось почастує, роки ж холодні й голодні були.
Про те, як батько одружувався з їхньою матір’ю, Вірою Рихліцькою, добре знала уся родина. Молодий парубок Мефодій залицявся до Марії, зробив їй пропозицію, прохав визначитись з датою весілля. Дівчина усе щось відтягувала, то у подруги весілля, то захотіла у п’ятницю, а як прийшла пора, то й відмовила взагалі. Тим часом вдома мама Мотря вела приготування. Частування у довоєнні роки та ще після Голодомору було скромним. Голубці з пшоном крутили, звичайно, без м’яса, капусту шинкували та заправляли шкварками, картоплю, усі ці страви відправляли у напалену піч. А тут напасть така, весілля призначене, а нареченої немає, вже й родичів за сіл покликали. Мати руки до Бога знімала: і сором який, і сина ж жаль. Та чоловік один взявся виправити ситуацію. У Рихліцьких, каже, он скільки дівчат, одну з них і засватаю! І зробив це! Відчайдушною була й Віра, погодилась піти під вінець без зайвих залицянь. У 1937-му народилась Ліда, через два роки Галя, ще через два – Людмила.
У селі відслідкували й долю Марії, яка мало не зламала долі юнака. Вона ще довго дівувала, заміж так і не вийшла, дитину народила від одруженого чоловіка, переїхала до Любашівки, дочка померла дуже молодою. Казали люди, що за гріхи свої поплатилась жінка сповна.
Усі три дочки Мефодія та Віри виросли і гарними, і роботящими, виростили дітей, дочекались онуків та правнуків. Старша, Ліда, відійшла у засвіти після тяжкої хвороби. Людмила проживає разом з сином та невісткою.
З сестрою Лідою
Середня, Галина, повністю вдалась у батька, ото б гордився, якби вижив! І зовні схожа, а ще дуже милосердна, останнім поділиться. Таким був Мефодій, розповідала про нього сестра Люба. Чужу біду чи проблему брав близько до серця, дуже вже чуйним був. Вона постійно відвідувала обох сестер, а особливо, коли автобуси ще курсували по району, не скупилась на гостинці. Як мати злягла, усі три по черзі ночували біля неї, віддали, як кажуть, усю свою шану й любов. Ліда та Людмила жили далеченько від матері, то увечері велосипедами добирались. Все згадували, як мама тягнулась одна, щоб їх виростити, зробити усім весілля. До останнього у неї серце боліло за кожного, за онуків, хоч усі давно були дорослими.
У Галини, вже по чоловікові Іваненко, трійко дітей, як у матері. Та з деякою поправкою – дві дочки та син. Ще один синок прожив усього три місяці, з ним і пов’язаний один цікавий випадок. Він хворів і одного разу його підводою батьки везли до районної лікарні. Біля однієї скирти соломи подружжя побачило багато ворон, які кружляли та натужно каркали. Вирішили під’їхати поближче, здалось, що усе це неспроста. Там знайшли маленького, приблизно річного віку, хлопчика, забрали його та привезли до лікарні. Дитя було голодним, до всіх протягувало руки, воно уже хотіло ходити. Там воно і залишилося. Тепер уже старша дочка Іваненків, Валентина, давно посвячена у цю історію, хотіла б знати, як склалась доля кинутої якоюсь матір’ю дитини. Та дуже вже багато часу минуло, це було у 1959 році, мабуть, вже й свідків тих подій у живих немає. Припускати лише можна, що ці дані десь є в архівах.
Невтомні руки золоті
Нещодавно бобрицька жителька, нагадуючи про ветеранів села, не забула згадати й Галину Мефодіївну.
«Будинок тітки Галі, де город до річки Кодими простягся, – розповідає Ганна Іванівна, – хоч і невеличким був, та дуже охайним, сонячним. Кожна річ у дворі мала своє місце, і саж для кукурудзи, й сарай, де дрова були акуратно складені в рядочок, і на городі повний порядок. У цієї жінки все родило: картопля й інша городина, морква, буряки, огірки, помідори. На жаль, нові власники занедбали садибу».
Як у дітей народились діти, на літо батьки привозили їх на літні канікули, тобто на оздоровлення. Мабуть, ще сила була, коли й з роботою на фермі вправлялась, і онуків встигала доглянути. Уміла правильно розподілити час. Раз на тиждень пекла хліб. Запарку робила звечора, вночі вставала, вимішувала тісто, а цей процес і тяжкий, і тривалий. Як тісто підходило, виробляла хлібини. Заздалегідь готувала начинку й для пиріжків, їх мало вистачити для усієї компанії на кілька днів. Після хліба засовувала у піч ще й казан картоплі, млинців. Поки діти ще спали, у другій половині на столі усе напечене було накрите газетами. Сама тим часом вже поспішала, аби не запізнитись до машини, яка відвозила доярок на ферму за село.
Про те, що Галя Іваненко пече чи не найкращий в окрузі хліб, чутки поширились і у правлінні колгоспу. Якось їй запропонували випікати його для потреб господарства, а точніше, для механізаторів, комбайнерів, водіїв під час жнивної пори. Неймовірно, але вона встигала по дві печі на день пекти. У колгоспі не шкодували для цього продуктів, завозили додому борошно, молоко, масло, сироватку. І, звичайно, дрова. Ото вже чоловіки смакували випічкою та нахвалювали тітку Галину!
На 85-річному ювілеї матері син Микола, дочки Валентина (справа) та Людмила
Її гордість онуки та правнуки
Дуже тісний зв’язок у Галини Мефодіївни з онучкою Оленкою. Поки дочка Валентина влаштовувалась в Одесі на роботу, у неї на руках було ще дві донечки, дівчинка була під наглядом бабусі. Спершу у Любашівці, а потім і у селі ходила до школи, поки мати не забрала до міста. І сьогодні вчителі з гордістю пригадують свою старанну ученицю. В Одесі закінчила педагогічне училище, давно працює у початковій школі на масиві Котовського. Класи у неї завжди переповнені, слава про хорошого вчителя швидко поширюється.
Як зібралась Оленка заміж за свого, сільського хлопця, Дмитра, бабуся наполягла зробити у себе весілля. Воно й справді вийшло на славу. Це тепер такі події відзначають у барах та ресторанах, на той час гуляли у шалашах. Але й тоді кухарки були на висоті, столи гнулись від наїдків та напоїв. Щоб життя у молодих було багатим на любов, щоб шлюб був міцним, як бабусина горілка. Усе справдилось на сто відсотків. Виростило подружжя дочку Віолетту, яка закінчила школу з золотою медаллю, медичний університет (була кращою студенткою!), нині працює лікарем-гастроентерологом.
Онучка Ірина працює медичною сестрою у клініці імені Філатова, Вікторія має середню педагогічну освіту.
У сина Миколи дочка Ліна закінчила Одеський університет імені Ушинського, фізико-математичний факультет, викладає математику в одній з одеських шкіл. Син Дмитро пов’язав своє життя з морем.
Правнучка Віолетта
Часто у Любашівку приїздила й дочка меншої дочки Людмили Надія з сином, якому сьогодні п’ятнадцять років. Він не тільки гарно навчається у школі, а й гарний плавець, перемагав не в одному конкурсі. А от два сина меншої дочки Людмили півтора року вже захищають Батьківщину. Дмитро отримав поранення під Бахмутом, нині служить в Одесі, у військах ППО. Микола теж був поранений у гарячій точці під Мар’їнкою, нині проходить курс лікування.
Зять старшої сестри Ліди (вже покійної), Ілля Чеба, дуже гарний господар, житель Бобрика Першого, теж боронить рубежі Вітчизни на Харківщині.
Ось чому у Галини Мефодіївни є найбільше заповітне бажання, щоб швидше закінчилась перемогою війна і її рідні, та й всі люди, повернулись до звичної мирної праці.
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram та Viber!
Дізнавайтесь важливі новини та читайте цікаві історії першими!
