Чи замислювався хто з нас, як виглядатиме та почуватиметься, коли святкуватиме, скажімо, 90-річний ювілей? Цим, до речі, ніколи не переймалась 93-річна любашівчанка Ганна Яківна Кункель. Життя та важка праця зігнули її, а от обличчя має моложаве, не відповідає записам у паспорті. У селищі жінку багато хто бачить на ринку біля автовокзалу, туди курсує разом зі своїм незмінним транспортом – велосипедом. Раніше ним добиралась на роботу в «Заготхудобовідгодівлю», а тепер тільки спирається на свій транспорт, таким чином відчуває опору на землі.
Про життя довгожительки
Ганна Юрченко в 1958 році на Донеччині
«Нас у батьків було шестеро, – розповідає жінка. – П’ятеро дочок та один син. У живих залишились лише ми з сестрою, Любою Вовк. Мені йшов одинадцятий рік, як розпочалась Друга Світова війна. Було страшно, як бомбардували німці, тепер думаю, що переживають люди сьогодні, коли є загроза їхнім сім’ям? Про ці сумні новини дізнаюсь з радіо, телевізор у мене давно не працює. Колись ми кілька років чекали, що ворога виженуть з нашої землі, то так буде і тепер. Одна біда – гинуть воїни, цивільні, діти. То й пригадую, як пасла малою корову, потай збирала колоски у торбину, потім тягла її додому, бо війна – це ще й злидні, голод, а сім’я у нас чималенька, спробуй нагодуй усіх! Та мої колоски – то маленька крапля, а вижити допомагала дружня родина, брати батька й матері. Хтось кукурудзу садив, то кашу було вже з чого зварити, а у інших були корови та вівці, треті ділились пшеницею».
Хоч і мала була, а від дорослих чула про те, як наші хлопці допомагали партизанам.
У «Заготхудобовідгодівлю» прийшла працювати щойно чотирнадцять виповнилось. Робота далеко не з легких. Була у складі бригади, яка переганяла худобу на Донеччину пішки. Як добрались, то й вирішила там залишитись. Спершу працювала й там біля свиней, а потім подалась на шахту, якій віддала десять років.
Шахтарка Ганна Юрченко, 1962 рік
Усе змінилось після того, як у штольні загинув чоловік. До того вони знімали житло, а потім молода жінка перебралась до гуртожитку. Хтось із знайомих побачив, в яких умовах вона проживає, то й порадив матері забрати її звідти. Та відразу написала дочці листа, запропонувала виділити земельну ділянку в кінці городу під забудову хати. Так Ганна повернулась додому. На роботу влаштувалась свинаркою у ту ж саму «Заготхудобовідгодівлю», у вихідні дружна рідня Юрченків допомагали будувати дім. Вночі, розповідає, мастила всередині, бо о четвертій ранку сідлала на велосипеда й їхала на ферму. Іншої роботи й не знала. Там одного разу, коли привозили на здачу бичків, постраждала. Один з них зачепив їй рогом плече, то довго з ним носилась, ще й тепер на негоду болить, поскаржилась. Були ще проблеми й з зором. Катаракта вразила два ока, то, щоб бачити, зважилась на операцію з інтервалом в один рік.
Років зо два тому відлежала старенька в інфекційному відділенні, застуда дістала, а потім ще самостійно, зі своїм незмінним транспортом – велосипедом, приходила на крапельниці та уколи.
Обходить себе сама, щоб не бути тягарем іншим
Ганна Яківна заміж більше не виходила, дітей не має. Однак категорично відмовляється від соціального працівника. Якщо щось їй потрібно, то поруч живе племінниця Людмила Галіборщ з чоловіком. Але довгожителька поки може, прагне бути незалежною. Ось на зиму скопала сама невеличкий город, де садить картоплю, моркву, бурячок.
«Я сама зроблю», – заявляє, коли пропонують допомогу.
У будинку – пічне опалення, тому щороку купує дрова. Цьогоріч два складометри обійшлись пенсіонерці у чотири з половиною тисячі гривень, стільки ж виклала і за тридцять мішків палетів. Паливо зберігає у веранді. Торік злодії вибили двері й викрали заготовлені на зиму продукти – картоплю, цибулю, капусту. Відтоді ціпок песика дістає до дверей, так просто сюди й не підійдеш.
І огорожа, і будинок потребують ремонту і належного догляду, та Ганна Яківна відмовляється щось змінювати у своєму житті. Їй так зручно, щоб не образити своячку, родичі вже не піднімають цієї теми.
Ганна Яківна і велосипед практично нерозлучні
Її походи з транспортом на ринок – своєрідний вихід у світ. Це дає можливість жінці придбати собі те, що вона забажає. У раціоні – молоко обов’язково є, іноді дозволяє собі шматочок домашньої ковбаски, оселедця. Їжу готує на електричній плитці, взимку – на плиті.
На розмір пенсії вплинули роки праці на шахті, племінниця слала туди запити, а от архіви з радгоспу не збереглись. Ця прикрість досі турбує довгожительку.
Колись і їхній колектив відзначали на День працівників сільського господарства, бо ж вносили великий вклад у забезпечення населення країни м’ясною продукцією. Вже давно ніхто нікого не вітає, багато років тому наказало «довго жити» підприємство, згодом було продане, нині про нього нагадують лише руїни, які залишились, бур’яни та кущі.
Наостанок зізналась, що після грошової реформи пропало багато грошей, проте вона так і не знає, як воно, у санаторії чи будинку відпочинку. Завжди на першому місці була робота, тепер триває процес виживання. Та, як бачите, вона з ним вживається. То ж вперед, до сторіччя, Ганно Яківно!
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram та Viber!
Дізнавайтесь важливі новини та читайте цікаві історії першими!
