Так склались обставини, що юрист за фахом Любов Белокаменськая вже півтора року проживає разом зі своїми рідними у Любашівці.
Її запросив Любашівський селищний голова Геннадій Павлов, запропонував працевлаштування за фахом. Жінка зізналась, що у такий складний для країни час зрозуміла, що не зможе просто ходити на роботу. Її покликання, переконана, допомагати тим, хто в тилу та на фронті. Так з її ініціативи й було засновано благодійний фонд «Миколаїв – це Україна». Сьогодні він відомий в усій країні, отримує й виконує заявки військових та цивільних громадян, багатодітних родин Продуктові набори від цього фонду отримували й переселенці, які тимчасово проживають в Любашівці, й одинокі громадяни, ті, хто перебуває у складних життєвих обставинах. Формувати пайки допомагали працівники відділу соціального захисту та ЦНАПу.
Любов Белокаменськая з онучкою Ангеліною
Любов Белокаменськую вторгнення застало в Миколаєві
«23 лютого 2022 року я приїхала до Миколаєва, щоб владнати деякі справи в офісі перед відрядженням до Чехії, – розпочинає свою розповідь Любов Олександрівна. – Через три дні я з колегою (як юрист) мала вилетіти за кордон, йшлося про відкриття чесько-українського підприємства. Коли з України почали виїздити дипломатичні місії багатьох країн, у мене закрадалась думка, що це не випадково й війна таки буде. І в той же час ніяк не могла повірити, що моя Україна, така гарна й квітуча, може палати у вогні. Я дуже люблю свою Батьківщину й щоразу, проїжджаючи мимо зелених і золотавих посівів пшениці, соняшнику, обов’язково зупиняюсь й вголос цитую рядки з вірша Володимира Сосюри:
Україно моя! Чисті хвилі ланів,
Променисті міста, голубінь легкокрила»!
Жінка пригадує, що кожного разу, коли літак приземлявся в аеропорту після чергового відрядження, вона з полегшенням говорила: «Я вдома!». По двох лініях у них є рідня у Польщі, Канаді, США, їм неодноразово пропонували переїхати на постійне місце проживання, але Любов Олександрівна вирішила нікуди не їхати.
Про рашистську навалу дізналась з телефонного дзвінка, й відразу постукала до сусідів:
«Прокидайтесь, війна»...
Як розповіла Любов Белокаменськая, після першого вибуху їхнє життя повністю змінилось й набуло іншого змісту. Їй стає страшно ще й сьогодні, коли пригадує те, що побачила й пережила. Перше, що зробила, коли зібрала волю в кулак, обійшла найближчі аптеки, на власні заощадження купувала ліки. Передбачила, що спритні ділки обов’язково скуплять препарати першої необхідності й перепродуватимуть їх втричі дорожче, хоча вона й так недешеві. Потім зателефонувала знайомим лікарям й попрохала повідомити своїх пацієнтів, щоб забирали у неї медпрепарати. Так вони потрапили до тих, хто їх конче потребував.
Любові Белокаменській вручають шеврон захисники
Кровопролиття в Миколаєві
Син моєї співрозмовниці Олександр відразу влився у структуру Червоного Хреста. Своїм мікроавтобусом вивозив мешканців Снігурівки у безпечні місця. Те, що відбувалось у місті у перші дні війни, словами важко передати. Серед вразливих місць – банкомати, біля одного стояли люди, й туди влучила касетна бомба. Крик, плач, але Олександр не розгубився, зривав з себе одяг та перев’язував рани до приїзду швидкої.
На площі Перемоги якась жінка купувала овочі, але це був не її день, невдовзі вона вже лежала на них вся у крові, їй також зупинили кровотечу. Ось на руках у Любові Бєлокаменської 17-річний хлопець з пораненням у спину, він без кінця повторював: «Тьотю, я буду жити»?! Перед очима постали страшні картинки – на асфальті вбиті й поранені миколаївці, серед них діти. Й тоді героїня моєї публікації пригадала продовження вірша Володимира Сосюри:
Україно! Сьогодні звірів-ворогів
Ти грудьми вогняними зустріла...
«Касетні бомби небезпечні тим, - пояснює пані Любов, - що тільки шумлять, а як розриваються, то прошивають наскрізь все у що втрапляють». Ці перші реальні картини війни з використанням сучасної зброї вражають і мешканці міста у подальшому переживуть ще не один напад ворога, але його до міста не допустять Збройні сили України, а тил негайно розпочне організацію допомоги постраждалим городянам.
Допомога від фонду "Миколаїв - це Україна!"
Про фонд, його помічників і поезію
Героїня моєї публікації – людина творча, свій перший вірш заримувала у чотири роки, їх записала бабуся, з нею у дівчинки особливо теплі стосунки. Тепер же у Любові Олександрівни від побаченого боліла душа й рядки народжувались самі по собі, незважаючи на час доби. Ось такі, наприклад, з вірша «КАТИ»:
До вас звертаюсь я, кати,
По іншому і не сказати,
До вас звертаюсь я, кати,
Яка вас народила мати?!
Не вб’є дитину навіть звір,
А прихистить і пожаліє,
А ви вбиваєте дітей,
І кожен з вас тому радіє!
Як ви спите вночі, кати,
Маю надію, неспокійно,
Дитячий стогін, плач війни
Нехай прислідує вас вічно.
Тим часом робота у фонді не припинялася. У процесі діяльності фонду різні трапляються випадки. 12 травня торік, коли миколаївці страждали від нестачі питної води, волонтерська організація «Миколаїв — це Україна» та громадська організація «Архангела Михаїла» заготовили разом з небайдужими любашівчанами воду й бусом повезли до Миколаєва. Майже перед Одесою раптом лопнула шина й дивом мати з сином залишились живими. Замінивши колесо, доїхали до першого «Шиномонтажу». Хлопці, дізнавшись, що за вантаж везуть волонтери, не тільки усунули поламку безкоштовно, а й дали дві шини в запас.
Готують воду для миколаївців
Наша волонтерка відзначає тісну співпрацю з Анатолієм Крячиком, Олегом Пенчевим, Іриною Заміхановською, Тетяною Будяченко, Дмитром Фоміним, Ігорем Кузьківом, Андрієм Високим, Сергієм Паровиком, Тетяною Павловою. На окрему відзнаку заслуговує подружжя Кудіних — Анатолій та Світлана. Володимир здійснив не одну поїздку у прифронтову зону, нині проходить реабілітацію після операції на серці. Вдячна і вчителям Познанської школи за активну підтримку організації продуктами харчування. А ще переконана, що селищний голова Геннадій Павлов дбає і про розвиток селища, й про добробут його мешканців. Завдяки його ініціативам поповнюються рахунки громадської організації «Архангела Михаїла» й щодня відправляються посилки на фронт. Громадська організація і благодійний фонд тісно співпрацюють, адже мета у них одна – Перемога.
Її в усьому підтримує син
Син волонтерки Олександр Гуменюк власноруч виготовляє павербанки, тільки минулого тижня їх було відправлено аж 80, а за два місяці — 328! Вони дуже цінуються на передовій, військові умудряються заряджати від них навіть рації, тому замовлення на них надходять постійно.
Любов із сином Олександром
«Я щаслива, що маю такого сина, у фонді він мій заступник, – ділиться Любов Олександрівна особистим. – Дуже добрий, відповідальний, любить техніку, пішов, мабуть, у мого батька. А одного разу навіть врятував мені життя. Серце моє підкачало, й коли приїхала швидка, лікарі вирішили, що вже спізнились. Олександру було всього тринадцять, я ніби крізь туман чула його голос «Я вас прошу!!!» І медики підключили мене до дефібрилятора та повернули до життя».
Під стать йому й дружина Олена, вона керівник логістики фонду.
Спілкується з усіма категоріями громадян, які до нас звертаються за допомогою, формує посилки, разом з заступником голови фонду, який є її чоловіком. Вона пам’ятає і знає всіх діток, яким допомагають, вони ростуть, а фонд їх підтримує і далі. Дуже сумлінний працівник. Гордиться Любов Олександрівна й своєю онучкою Ангеліною, яка закінчила перший клас у Любашівській гімназії й дуже любить свою вчительку Тетяну Вікторівну. Ангеліна — наймолодша членкиня благодійного фонду, також допомагає пакувати посилки, буває при зустрічах з військовими, які потім стають нашими друзями.
Олександр Гуменюк з дружиною Оленою
«У Любашівці ми познайомились з професійним військовим Олександром Кальчевим, - розповіла пані Любов, - у нього трійко синів – 5,8 та 12 років, вони проживають на півдні Одещини, їхня мама працює у військкоматі. Наша Ангеліна називає їх «партизанами Бесарабії». На блокпосту, де проживає ця родина, зроблено напис: «Росіяни не пройдуть!». Дружить наша дівчинка ще й Глібом Павловим, він стверджує, що, як тато, служить у ЗСУ і її захищає, тобто свою подружку». На жаль, війна увійшла і у життя дітей.
Волонтерка емоційно розповідала, що у нашому селищі живуть дуже хороші люди, відповідальні й працівники місцевої влади. Усе почалось з приїзду у Любашівку пізно увечері, напередодні великого християнського свята – Пасхи. Зранку їх першою привітала Ірина Заміхановська, привезла пасочки, запечений сир, усе що треба мати у цей день на столі. Згодом Валентина Прижбило подарувала онучці зв’язаний светр з написом «Ангеліна». Онучці вона припала до душі, тому звертається тільки так: «Моя бабуся Валя». Тетяна Павлова презентувала м’яку іграшку – чорненьку пантеру, її дівчинка назвала Галактикою й не випускає з рук та спить з нею. Приємні моменти з приватного життя родини, яка знайшла надійний прихисток та багато друзів у нашому селищі. А ще з дня у день, без перепочинку, робить усе, щоб допомогти фронту, бо ж усі ми хочемо жити без війни. На завершення розмови ще раз уклінно дякує всім за життя, за підтримку. До речі, волонтерці вже казали, що вона не випадково у Любашівці, адже їм’я її – Любов.
Після того, як разом з усіма любашівчанами провела в останню путь солдата, була, здавалось, сама не своя, й відразу ж увечері лягли на папір ці рядки:
Цьому жаху немає кінця,
А сльози є, щоразу наче ріки.
То плаче кожна мати за дитям,
Бо зараз з ним прощається навіки.
Де взяти сили, Господи, скажи?
Як далі жити з таким болем?
Синок тримає тата за руку,
Казав, що не покинеш нас ніколи...
Стояла біля гробу вся сім'я,
Скупу сльозу ховали побратими
А він на небо ще не відлетів,
Стояв невидимий між ними.
Щоб усе це припинити, й працює щоденно пані Любов, каже, як і кожен на своєму місці. Бо Україна у нас одна.
Фото на аватарці Любові Белокаменської
Коли ми вже верстали матеріал, Любов Олександрівна прислала нам ще один свій авторський вірш, який написала 5 грудня 2023 року:
Вставай Україно,всім досить гуляти!
Коли у окопі гине солдат!
Сюди він прийшов тебе захищати.
Прокиньтесь та бийте, бийте в набат!
Щоб ворог не зміг прийти до домівки,
Де спить народжене тільки дитя,
Бо в нього людського немає обличчя,
Прохаю виходьте із забуття!
Нам треба країну свою боронити ...
Вражину прогнати без вороття...
І в рідній країні радіти і жити!
Згадаймо вона у нас тільки одна!
Погодьтеся, до цих слів важко щось додати.
Матеріал підготовлений в рамках виконання проєкту «Ефективні місцеві медіа: цифровий розвиток громад», ініційованого Громадською організацією «Українська асоціація медіа бізнесу» за фінансової підтримки Європейського Союзу.
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram та Viber!
Дізнавайтесь важливі новини та читайте цікаві історії першими!
