Сьогодні чимало жінок захищають Україну. Одні боронять фронт: від початку вторгнення до лав ЗСУ долучилися близько 10 тисяч жінок, тож зараз їхня кількість перевищує 43 тисячі.
Інші – забезпечують міцний тил та є надійною опорою для своїх побратимів і посестер, які перебувають у гарячих точках.
Жінки в українській армії – це медикині, снайперки, артилеристки, танкістки, мінометниці, операторки безпілотників, тощо. Українське суспільство давно перестало сприймати жінку в армії як аномалію, але самим жінкам досі доводиться виборювати своє місце в чоловічому світі - і в питанні ставлення, і в питанні побуту.
Про те, як воно – служити жінці в армії, ми розпитали нашу колегу – журналістку, волонтерку, депутатку, а зараз – військовослужбовцю Олену Борейко.
Олена Борейко
Хто ж така Олена Борейко
З колегами Подільської районної ради
Її колиска – Балтщина, де народилась і жила все життя до переїзду в Херсон.
30 років працювала журналісткою у районних виданнях. Пройшла шлях від кореспондентки до редакторки. Очолювала колективи газети «Ваш інтерес», а потім «Народна трибуна».
Ще рік сама вела сайт «Балта.City». Майже півтора роки була керуючою справами Подільської районної ради.
Олена Борейко до повномасштабного вторгнення
До 2020 року була депутаткою Одеської обласної ради, пізніше – стала депутаткою Подільської районної ради. Завжди працювала з людьми і намагалася бути корисною для них.
Передає гуманітарну допомогу
В мобілізації спочатку відмовили, тож стала волонтеркою
Як зазначила пані Олена, війна не стала для неї чимось несподіваним. Оскільки багато років як депутатка й громадська активістка працювала з учасниками АТО, які поверталися з фронту і попереджали, що буде щось масштабніше.
На одному з заходів
«Війна практично «висіла» в повітрі. – ділиться спогадами військова, – Мої знайомі вивозили дітей за кілька тижнів до 24 лютого. І все ж мозок відмовлявся вірити в те, що ворог наважиться на такий крок так нахабно, так підло на очах в усього світу, у 21 сторіччі.
24 лютого прокинулась о 4 ранку. Передивилась соціальні мережі. Жодних повідомлень про вторгнення не знайшла. Вимкнула телефон. А о 6-й ранку мені зателефонував знайомий з одного з сіл Балтщини: «Це що – війна? Вже йти у військкомат?». Мозок відмовлявся вірити. Я намагалася його заспокоювати та попросила не нагнітати ситуацію, мовляв. Це провокація. Але вже за пів години стало відомо про обстріл московськими окупантами одного з військових підрозділів нашого району, про велику кількість загиблих. Це було дуже боляче – хоронити 28 молодих людей».
Рідні, знайомі наполягали, аби вона виїхала за кордон, бо якщо ворог прорветься до нашого району, буде однією з перших, кого «візьмуть». Кликали друзі з-за кордону. Але залишити Україну Олена не могла. До військкомату пішла на початку березня.
«Тоді здавалося, що все обірвалося, що ту навалу, яка посунула на нашу землю з різних боків, й так швидко зайшла й окупувала південні, північні та східні області, спинити просто не реально, – говорить Олена Борейко. – Але бути осторонь не могла. Бо завжди займала активну громадянську позицію, боролась проти проросійських сил в Україні. У військкоматі мені відмовили взяти до війська».
З тими, хто плів маскувальні стіки
Тому вже за кілька днів разом з колегами, друзями організувались і почали шукати все необхідне для забезпечення військових на різних ділянках фронту. Привозили спальники, каремати, одяг, взуття, різну амуніцію у величезних обсягах. Задля цього Укрзалізниця (щира вдячність за це) навіть змінювала рух потягів. Нам підганяли вагони до перону, де було зручніше вантажити все необхідне для військових. На допомогу приходили геть незнайомі раніше люди, з якими ми стали практично ріднею. З-за кордону – Польщі, Австрії, Бельгії, Чехії, Німеччини – нам допомагали придбавати дефіцитні на той час рації, тепловізори, приціли й багато іншого.
Разом з друзями возили вантажі та відганяли автомобілі до Миколаєва, який навесні 2022 року був форпостом оборони півдня України, до Краматорська і Слов’янська».
***
Спілкуючись з військовими, Олена Борейко ще більше стверджувалась в думці, що має бути серед тих, хто ціною свого життя відстоює незалежність.
«Потрапити в ЗСУ мені таки вдалося 14 липня 2022 року. До підрозділу, який нещодавно був сформований, – розповідає військова. – Це було круто. Я потрапила у свою стихію. Постійно бути зайнятою й робити щось корисне заради нашої Перемоги – це те, що мені було потрібно».
Родині було непросто
Тоді, після визволення правобережної частини Херсонщини, здавалося, що Перемога вже близько. Тож Олена Борейко мріяла освоїти фах психолога, щоб працювати з захисниками після війни, але це потім, а зараз рвалась у бойові підрозділи . Хоча знайомі з батальйону всіляко її відмовляли. Рідним про це своє бажання не говорила до останнього. Тому звістка про те, що Олена їде в бойовий батальйон, стала для них справжнім ударом.
Олена з рідними
«Іноді був шок: навколо лише чоловіки. Окрім мене, в батальйоні є ще три медикині, але з ними бачимося рідко, – каже військова. – Але я швидко звикла, бо все своє життя працювала з чоловіками. У мене два брати, в дитинстві компанія на сільському кутку була теж хлопчача».
Олена Борейко приймає присягу
Так було і в депутатській діяльності. Так і в армії. Олена Борейко пишається, що поряд із нею служать чоловіки, які з повагою ставляться до жінок. Хоча не приховує, що інколи відчувається й інше ставлення до жінок: мовляв, жінці не місце в армії.
Служба в Херсоні
До Херсону Олена Борейко приїхала практично в повну невідомість. Початок березня. На вулицях людей практично не має. Все закрито. Хлопці знайшли для неї окрему квартиру (місцеві мешканці часто віддають ключі від житла для військових). Привели показати, а в під’їзді вітер гуде, бо шибки вибиті, людей не чутно. Ще й попередили: «Будьте обережні, бо з цього боку, куди виходять вікна, прилітає». Навпроти під’їзду в будинку вибиті «Градом» вікна і стіни кількох квартир.
На службі
«Спочатку було моторошно, – ділиться з нами спогадами військова. – Видали наступного дня автомат, то з ним не розлучалась. А потім звикла. На вулицях, а згодом і біля будинку стали з’являтися люди. Відкрились деякі магазини.
Коли йшла вулицею, люди часто вітались: «Слава Україні»! І з такою щирістю це говорили, що аж сльози виступали від тих слів».
Як стверджує Олена, вона закохалась в це прекрасне місто, в його людей. І в цьому є велика заслуга її побратимів, які створили всі умови аби вона почувалася, як у своїй родині.
«Коли йшла в армію, то не ставила для себе за мету зробити кар’єру, отримати звання тощо, – розповідає військовослужбовиця. – Війна – це велике горе і страждання, це страшні випробування для нашого народу. Не можу думати ні про що, крім того, щоб якомога швидше настала перемога і всі наші хлопці й дівчата повернулися додому, щоб жили й раділи життю. Тому працюю з повною віддачею. Зі свого досвіду (бо ж до служби в ЗСУ багато років поспіль працювала з військовими як волонтерка) можу сказати, що армія – це відображення суспільства. І мені хотілося б, аби вона стала високопрофесійною. Думаю, що з часом так і буде. Вимоги до професійної підготовки військовослужбовців підвищуються. Тому тим, хто планує йти в ЗСУ, раджу отримувати гарну освіту та базову військову підготовку. Хороший воїн – підготовлений воїн. Сьогодні в армію приходять новітні технології і їх потрібно опановувати».
З Балтським міським головою Сергієм Мазуром в Херсоні
А ще Олена Борейко переконана: сила сучасних українських дівчат насамперед полягає у тому, що вони зростають у середовищі свободи.
«Ми маємо повне право говорити, вирішувати питання, які нас хвилюють, такою ж мірою, як чоловіки. Подивіться, скільки наших жінок йде до лав Збройних Сил України! Як вони прагнуть відстоювати, захищати своїх дітей та сім’ю. Я пишаюсь нашими жінками. Нам є на кого рівнятися».
Матеріал підготовлений за підтримки Волинського прес-клубу
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram та Viber!
Дізнавайтесь важливі новини та читайте цікаві історії першими!
