«Стався до людей так, як би ти хотіла, щоб ставилися до тебе» – цей вислів є життєвим кредо вчительки вищої категорії, старшого вчителя «Макарівського ліцею» Ширяївської селищної ради Ольги Миколаївни Василенко. Вона обіймає посаду заступниці директора з навчальної роботи та викладає зарубіжну й українську літературу. За свою багаторічну педагогічну діяльність, яку розпочала у далекому 1971 році, має багато відзнак. Серед них Грамоти районного освітянського та обласного рівнів, Міністерства освіти, голови Ширяївської об’єднаної територіальної громади та інші. Але найбільшою для себе нагородою Ольга Миколаївна вважає ту, що її цінують, шанують та поважають учні, їх батьки та колеги.
Ольга Миколаївна Василенко
Ольга зростала в дружній сільській працьовитій родині
Батько Микола Янович Федюшко народився в селі Лікоть (Польща). У роки Другої світової війни був в’язнем концтаборів, у тому числі й Освенціму. Залишився живим завдяки нездоланному прагненню повернутися до коханої дружини і дітей, а також тому, що мав першу (рідкісну) групу крові, яку брали у нього, як у донора. Надзвичайно працелюбний, справжній господар, суворий, але люблячий батько і дідусь. Мати Катерина Іванівна була веселою, життєрадісною, доброю, люблячою дружиною і матусею, щовечора молилася за своїх і людських діточок. Складала і виконувала коломийки.
Батьки були неписьменними, тому всіляко сприяли аби дати Ользі освіту. Матуся мріяла, щоб я була вчителькою, а батько – бухгалтером.
Ольга Василенко з батьками
Любов до дітей перемогла – Ольга остаточно обрала школу
У 1970 році дівчина закінчила Саханську середню школу. Вона щиро вдячна вчителям навчального закладу, у тому числі й Лідії Миколаївні Очеретяній. Пам’ятає їх до сьогодні, бо від кожного взяла найкращу часточку душі, знань і характеру. Завдяки їхній педагогічній праці, людяності, випускниця сільської школи з глибинки, змогла вступити і закінчити Одеський національний університет імені І. І. Мечникова.
Випускний 10 клас. Ольга в середньому ряду друга праворуч
Навчання поєднувала з трудовою діяльністю – працювала у рідній школі вихователем групи продовженого дня, вчителем початкових класів. А потім (у грудні 1971 року) була переведена в Макарівську восьмирічну школу, у якій працює і до сьогоднішнього дня.
«Здійснилась мрія моєї матусі – я стала вчителем. Займала посади заступника директора, директора школи. Здійснилася і мрія мого батька: 5 років довелося попрацювати заступником голови місцевого аграрного підприємства, головою цього господарства. Вступила до Одеського сільськогосподарського інституту на економічний факультет – це була мрія і бажання знаного на той час аграрія із с. Саханське, орденоносця Івана Власовича Байдана, який хотів дати мені направлення у сільськогосподарську академію і бажав, щоб стала головою колгоспу»,– пригадує пані Ольга.
Але любов до дітей перемогла і Ольга остаточно обрала школу. Діти для неї все… Навчає вже не одне покоління юних мешканців с. Макарове. Майже весь нинішній педагогічний колектив – це її учні, багато хто обрав професію філолога, чим досвідчена педагог пишається.
З чоловіком Леонідом
«Не ставлю двійок, чи, як у наш час кажуть, оцінок низького рівня: вірю в дітей і даю їм шанс подолати перешкоди, освоїти програму. Учні мене шанують, розуміють з пів слова. Хіба це не щастя, коли учень другого класу побажав нещодавно мені: «Хай Вам щастить!», коли я після відвіданого у них уроку виходила з класу», – розповідає Ольга Миколаївна.
ЇЇ вихованці неодноразово ставали переможцями районних, обласних предметних олімпіад. Зокрема, в обласному літературному конкурсі – 1-ше місце, 2-ге – в конкурсі-захисті науково-дослідницьких робіт учнів-членів МАН (Малої академії наук).
Вважає себе щасливою людиною
Хоча пані Ольга рано овдовіла, довелося без батька ростити двох доньок-школярок, вона вважає себе щасливою людиною, бо займається улюбленою справою і має люблячу родину.
«Щаслива, що маю двох люблячих, добрих, турботливих доньок – Катерину і Ксенію, а також зятів Дмитра і Андрія, які піклуються про мене. Я – щаслива бабуся красунечки-онученьки – 5-річної Даринки, та внука Іллі, якому всього 2 рочки»,– не приховує своєї радості моя співрозмовниця.
***
Сповнена гордості за те, що дала донькам можливість здобути вищу освіту. Старша Катерина, скажімо, з відзнакою закінчила університет ім. І. Мечникова, як і матір – факультет української та ще й польської філології. Відтак, вже 13 років проживає в Польщі. В місті Катовіце здобула ще одну вищу освіту – закінчила факультет економічного менеджменту, нині працює в логістичній компанії. Років зо три тому, ще до повномасштабного вторгення росії в Україну, делегація мерів міст нашої держави приїжджала для обміну досвідом у Польщу. Побували й на підприємстві, де працює наша землячка. Дівчина професійно, компетентно ознайомила земляків-українців з логістичними послугами, які надає їх центр, відповіла на низку запитань. Зокрема й на провокативне, чому втекла в Польщу, а не працює в Україні. На що Катерина відповіла, що нікуди не тікала, оскільки в Україні в неї проживає матір, а вона, як спеціаліст, навпаки налагоджує економічні контакти поляків з українцями. Її підтримали мери Бучі та Ірпіня А Федорук та О. Маркушин.
Менша донька Ксенія закінчила Одеську національну академію харчових технологій.
Радіє Ольга Миколаївна й тому, що влітку, завдячуючи своїм дітям, племінникам, здійснила багато подорожей: подолала відстань понад 10 тисяч кілометрів на літаках, поїздах, автобусах, катері, автомобілях, відвідала 5 європейських країн. Дуже вдячна своїм рідним за таку можливість.
А ще моя співрозмовниця повідала, що має безліч друзів, душевних і щирих кумів, які завжди підтримують її у тяжкі хвилини.
«Років чотири тому, взимку, зі мною сталося нещастя: поламала праву руку. Було важко обходити себе, господарство (яка ж сільська жінка без господарства та городу!). Доньки не мали змоги бути біля мене. Ксенія знаходилася у пологовому будинку, а Катя проживає далеко. І зяті не могли мені допомогти. Але поряд були куми Людмила Юраш, Любов Супрун, Наталія Діброва, Віра Бондар, сусідка Валентина Еберле, вірні друзі, колеги, інші сусіди. Всі вони були добрими помічниками, знаходилися поруч: палили плиту, прибирали, приносили їжу, прали, поралися по господарству. За все це щиро їм вдячна, і щаслива, що вони в мене є», – розповідає про пережите пані Ольга.
***
Найбільше її захоплення – квіти, які біля хати квітнуть з ранньої весни і до пізньої осені. Готова дарувати і дарує цибульки, коріння, розсаду багатьом.
Знає своє походження за 1000 років: у родинному фонді Лимичів зареєстровано понад п’ять тисяч осіб
Ольга Миколаївна Василенко є представницею багаточисленного, відомого на увесь світ роду Лимичів.
«Я пишаюся своїм родом. Він укріплює мій дух, додає енергії та благословляє на добро. Завдяки ентузіазму і старанням голови роду Андрія Івановича Лимича, я достеменно знаю свій родовід за 1000 років, починаючи від принца Елема і до сьогодні», - ділиться історичними дослідженнями Ольга Василенко.
Понад 20 років тому, у 2000-му у Рівному відбулася зустріч-з’їзд рідних людей. Було створено громадську організацію «Всеукраїнський фонд роду Лимичів». Це єдина громадська родинна організація, що діє в Україні і має свій статут, герб, гімн, печатку, родинний рушник, нагрудний значок, проводить родинні збори та займається доброчинністю.
Із старшою сестрою Софією (у центрі)
Фонд роду Лимичів об’єднує не тільки носіїв фамільного коду, а й також кровних вихідців з давнього роду, прізвища яких з часом змінилися, але діди-прадіди мали коріння Лимич, Лемич. Нині у родинному фонді зареєстровано понад п’ять тисяч осіб, які проживають у 17 областях України і в Криму, а також у Канаді, США, Аргентині, Австралії, Хорватії, Франції, росії.
«Основною персоною в сучасному і майбутньому роду Лимичів був Андрій Іванович Лимич (князь Андримир). Він був дослідником родинного дерева, організатором і виконавцем усіх заходів, зустрічей і поїздок, він був душею і серцем великого роду», – так сказала на презентації Родової книги у 2018 році її редактор, дружина голови роду, письменниця Анна Лимич (Войнарович).
На превеликий жаль, Андрія Івановича уже немає серед живих. Його було жорстоко вбито у липні 2016 року.
З Літописом родоводу Лимичів
«На світлині зі мною книга-літопис родоводу Лимичів: два томи (всього три тисячі сторінок) вагою п’ять кілограмів побачили світ 23 липня 2018 року – саме на другу річницю загибелі Людини з великої літери – дослідника і літописця родоводу, – з сумом повідомляє пані Ольга. – Схиляю голову перед силою духу, мужністю Анни Лимич, яка завершила книгу – зразок не лише історичної, дослідницької і генеалогічної праці, а й приклад великої поваги до свого Роду, свого коріння, до свого народу і країни».
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram та Viber!
Дізнавайтесь важливі новини та читайте цікаві історії першими!
