Сьогодні світ відзначає Всесвітній день сільської жінки. Таке свято запроваджено недаремно, адже сільські жінки – це понад чверть населення на Землі. За статистикою, кожна третя українська жінка –мешканка села.
Про одну із них, представницю колишнього Ширяївського району Лідію Миколаївну Очеретяну, яка все своє життя присвятила селу і улюбленій справі, наша розповідь.
Лідія Миколаївна Очеретяна
Вчителювати почала з далекого села Буйректал в Казахстані
Лідія Миколаївна Очеретяна, мешканка села Саханське (один із найвіддаленіших населених пунктів колишнього Ширяївського району, нині – це Цебриківська селищна територіальна громада Роздільнянського району Одещини) закохана у свій рідний край, багатий квітучими нивами та ланами, зеленими садами та життєдайними пшеничними полями. Тут вона народилася в шанованій сім’ї порядних людей, де поважали працю, розум, гідність і вихованість. Тут 7 десятків років тому вперше переступила поріг рідної школи першокласницею. І весь цей час не зраджує їй, окрім кількох років навчання для здобуття педагогічної освіти та подорожі за романтикою на цілину. Все своє життя Лідія Миколаївна присвятила своїй малій Батьківщині, школі та дітям. Їм вона віддячує своїми поетичними рядками, повчальними оповіданнями, художніми нарисами.
Фото з далекої юності
Закінчивши Саханську школу, вона поступила до Балтського педучилища. А після його закінчення, поїхала за романтикою – на цілину. Дорога далека – 5 діб до Кустаная (обласного центру Казахстану). Звідти 400 кілометрів до районного центру Амангельди, і ще 200 кілометрів до місця дислокації школи у селі Буйректал. Це північ, найбідніші райони, найбідніша природа і найбідніша рослинність.
«Нас троє з різних педучилищ України,– пригадує Лідія цю подорож. – Ми, молоді романтики, на вантажній машині, серед якогось мотлоху, вже й не пам’ятаю, що там було, їдемо вчителювати. Всю ніч їхали. Хоча це був серпень, було дуже холодно».
Школа знаходилась у приміщенні, яке колись було побудовано під гуртожиток для переселенців-цілинників. До початку навчального процесу молоді вчителі жили в школі, спали на матрацах в одному з класів без будь-яких найелементарніших умов і тільки перед 1 вересня їх розквартирували...
Почалися будні… В класах по 40 учнів 20-ти національностей. Учням майже 18 і Лідії 18 «з хвостиком»…
«Буйректал – казахське село. Діти-казахи – дуже виховані та слухняні. Їх цікавило усе…– Я їм розповідала про Україну, її природу, людей. Їм було цікаво слухати і трішечки дивно, що у нас біля хат розкішні сади, в палісадниках – квіти, що вечорами і вночі солов’ї виводять напрочуд дивні рапсодії. А яка у нас земля! А які городи! Чого тільки на них немає: і цибулька, і морквинка, і бурячок, картопля, кріп та петрушка! А бур’ян який зелений та пишний!»
«То рай, мабуть, на тій Україні?» – запитували молоду вчительку діти, бо їх село було побудоване (цілинники спорудили будинки, декілька вулиць) на основі маленького аулу. Просто в степу – будинки, а біля них нічого: ні садів, ні палісадників, ні огорож. Є річечка, яка влітку місцями пересихає. Ось і виник аул там, де вода. Влітку вдень – спека 40 градусів, а вночі 1-2 градуси, а то й нуль.
Лідія Миколаївна декламує власний вірш, присвячений рідному селу
Сувора природа: суховії, жарке сонце і ні деревця навкруги. Весни майже немає, десь днів п’ять – і враз степ, який ще не одягнув свою зелену одіж, стає жовтий, мов пізня осінь. Зате, коли є ті весняні вікна, який же він красивий! Природній килим із живих тюльпанів, а високо в небі тріпоче крилами жайворонок.
Діти бережуть ті чудові миттєвості скупої степової природи, бо через кілька днів ні тюльпанів, ні зеленої трави вже не буде… Буде жовтий степ, степ із зажуреними обабіч байбаками.
«А в степу – міражі… Хто їх не бачив, той не зможе уявити чудовий обман зору. Ти бачиш те, чого насправді немає: то море, то річка… Парусник з пурпуровими вітрилами. Вода «переливається», прозора, веселкова, сіра, блакитна. І Бог зна яка ще! Немає слів, щоб описати ті міражі. І для мене, українки, то чудеса! Ще й які!» – емоційно розповідає Лідія Миколаївна. Скільки років спливло, а вона пам’ятає, ніби вчора було.
«Як важко я прощалася з учнями, з Буйректалом! В автобусі всі 400 кілометрів не плакала, а ридала. Мені до цієї пори сниться: їду на цілину, шукаю школу, але не можу її знайти. Мабуть, я там залишила найцінніше – свою юність» – схвильовано розповідає пані Лідія.
За два роки повернулася в рідне село
Лідія і Валентин Очеретяні
Через два роки повернулася додому, бо дала слово матері, що працюватиме в Україні. Здобула вищу філологічну освіту в ОДУ ім. І. Мечникова.
Нині Лідія Миколаївна викладає зарубіжну літературу у своїй рідній альма-матер – Саханській школі, яка віднедавна має статус гімназії. За ці роки отримала звання «Відмінник освіти», «Старший вчитель», кваліфікаційну категорію «Спеціаліст вищої категорії».
«У моїх жилах не кров, а моя робота, моя школа. Не уявляю себе без галасливої дітвори, без розумних, довірливих дитячих очей. Дивишся в ці ясні очі і забуваєш про все на світі. Я люблю їх так само, як і рідних дітей. І, не кривлячи душею, мабуть, більше, ніж рідних. Бо стільки уваги я ніколи не приділяла своїм дітям, як дітям-школярам. Мені 59-ий... Так рахую свій вік, відданий школі. А скільки ще? Мабуть, на небі знають про це».
Школярі відповідають любимій вчительці взаємністю.
***
Приміром, колишні учениці Валентина Муха, Інна Палій, Анжела Гайдаманчук і ще чимало саханських випускників вдячні долі, за те, що у їх житті була така наставниця, як Лідія Миколаївна:
«Вона вчитель всіх поколінь, ми всі з теплом пригадуємо її уроки. Завжди вимоглива та справедлива, ніколи не робила нікому поблажок. Вона і досі всім приділяє увагу, цікавиться нашим подальшим життям, радіє успіхам, пишається колишніми своїми учнями».
«Лідія Очеретяна – мудрий наставник молоді. Користується повагою, авторитетом і шаною у батьків та колег. Поважають і односельці, адже більшість із них – її колишні учні», – стверджує пан Микола, який теж навчався у Л. Очеретяної.
З випускниками минулих років
Запитую у пані Лідії, чи обрала би вона такий шлях, якби була можливість повернути роки назад.
«Іншого життя я не бачу: де є я, мої учні, мої колеги, моя старенька школа, гай навколо школи (до речі, я й живу на території школи), пташиний рай весною та влітку, чудовий майданчик, де зранку до пізньої ночі не змовкає гомін дітвори. Тут Бог подарував мені щастя бути дружиною Валентина Очеретяного, який працював вчителем історії, та тривалий час очолював вчительський колектив (від редакції – на жаль, вже 17 років Валентин Єгорович за межею вічності), матір’ю двох дітей, які теж, як і я навчалися в Одеському державному університеті імені І. І. Мечникова. Донька – філолог, син – соціолог».
***
«Життєрадісна, творча, молода душею, невтомна трудівниця, яка породжує найсміливіші ідеї та відчайдушно втілює їх у педагогічний процес. У клас завжди зайде з посмішкою, загляне в очі кожному, вчить думати, любити предмет, розуміти підтекст, застосовувати набуті знання»,– так відгукуються про вчительку Л. Очеретяну колеги.
Стильна, завжди із макіяжем і зачіскою, з сяючим поглядом і лагідною посмішкою – як такого вчителя не любити?!
Її педагогічний досвід, життєва мудрість і кредо «люби так, ніби тобі ніхто ніколи не причиняв болі» є зразком для багатьох молодих вчителів та послідовників, які обрали професію вчителя.
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram та Viber!
Дізнавайтесь важливі новини та читайте цікаві історії першими!
