З глибини віків з нами говорить правда. Не завжди ми її чули, на жаль. Та чергове лихоліття, яке сьогодні переживає наш народ, сприяло неабиякому сплеску інтересу українців до власної історії, вивченню родоводів, часописів рідних міст та сіл та всієї України.
Особливу зацікавленість до цього виявляють ті, хто сьогодні знаходиться далеко від дому: наші захисники та ті, хто мешкає за кордоном. Нещодавно один з наших воїнів попросив знайти для нього та побратимів з Кодими книгу Надії Борової «Нариси з історії Кодими», яка вийшла в 2004 році з нагоди 250-річчя міста. Виявилося, що придбати цю книгу неможливо – практично зразу після виходу з друку її «розмели» і тепер можна почитати хіба що в бібліотеках.
Тож уривок з «Нарисів з історії Кодими», який Новинар.City пропонує вашій увазі, збережіть собі – він ще стане в нагоді вашим дітям та онукам, коли вивчатимуть історію рідного краю. З нього вони (і ви, шановні читачі) дізнаєтеся багато цікавого про земляків (а може, й своїх пращурів), які вели партизанську війну під час Другої світової.
Цей розділ публікуємо з нагоди Дня партизанської слави, який в Україні відзначають 22 вересня.
Ветерани Кодимщини вшановують пам'ять
Вони вели війну в тилу ворога
22 червня 1941 року, одразу ж після повідомлення про початок війни, у Кодимі і селах району люди збиралися на мітинги, одностайно заявляли про свою готовність захищати Вітчизну.
В перші ж дні війни на фронт пішло 760 кодимчан. Незважаючи на нальоти фашистської авіації, на залізничних станціях Кодима, Слобідка, Абомеліково організовано проходила евакуація державного і колгоспного майна…
Особлива увага приділялась охороні колій, вокзалу, під’їздів до них. Під охорону були взяті держустанови, телеграф, телефонна станція, охоронялися від пожеж поля, де дозрівав щедрий урожай.
На автодорогах, залізниці були створені бойові пости з добровольців. Вони цілодобово чергували, забезпечували безперебійний рух залізничних потягів. На дахах висотних будинків, водонапірних вежах діяли пости спостереження.
До середини липня евакуація військових складів, крім артилерійського, що раніше був евакуйований із Івано-Франківська у Кодиму, в основному була завершена. Артсклад заходився на Лисій Горі (за селом Лисогорка). Невивезені снаряди та боєприпаси терміново ліквідували, а ті, що не були знешкоджені, підпільники згодом використали для виготовлення вибухівки.
Коли над Кодимою нависла загроза фашистської окупації, були відкриті склади з зерном, продовольством, колгоспні комори, магазини. Все роздавали жителям, щоб не потрапило ворогові. Що можна було – вантажили у ешелони, на автотранспорт. Частину продовольства вивозили в ліс і ховали в сховищах та погребах. Цю роботу проводили ті, хто залишався в тилу для підпільної роботи.
В середині липня 1941 р. Кодима опинилася під загрозою захоплення гітлерівськими і румунськими військами. Радянські частини під натиском переважаючих сил ворога змушені були відступити. Виконуючи наказ командування висадити в повітря залізничну станцію, молодший лейтенант П.П. Красовський прийняв нерівний повітряний бій з гітлерівцями і загинув смертю героя.
…Під артилерійським обстрілом, бомбардуванням ворожої авіації йшла відправка залізничних ешелонів на схід. Викликавши вогонь на себе в районі міжколгоспбуду, радянські воїни загинули, але не відступили ні на крок.
Тільки в бою за стратегічний об’єкт – Сербівську водокачку – загинуло 167 воїнів.
22 липня 1941 року в Кодиму вдерлися гітлерівські загарбники. І хоч окупанти встановили в селищі нечуваний режим терору, його жителі не скорилися.
Значний вклад у боротьбу з окупантами внесли народні месники та партизани.
Ветерани на мітингу
Хто вони?
…За даними Одеського архіву в Кодимському районі діяло 5 підпільних груп та один партизанський загін, але фактично на Кодимщині (за матеріалами краєзнавця О.О. Скокова було понад 20 таких груп і осередків, три партизанські загони (В.В. Кривенцова, І.О. Громазюка, Д.Б. Мурзіна)
Ядром їх була сільська інтелігенція до якої приєднувалися колишні керівники колгоспів та сільрад, офіцери, сержанти і солдати кадрової служби (які втекли з полону). Підпільники встановлювали зв’язки з працівниками лісництв, залізниць, особами, що працювали в багатолюдних місцях – клубах, на базарах, у млинах, олійнях тощо. Вони збирали цінну інформацію, яка передавалась у штаби фронтів, здійснювали диверсії на залізниці, розповсюджували листівки.
Село Лисогірка
Тут діяла підпільна група, яку згуртували вчителі Федір Палій та Адам Белінський. До неї увійшли Ганна Палій (Красовська), Марія Белінська (Плохотнюк), Іван Плохотнюк (дочка і син повішаного І.С. Плохотнюка), Ольга Плохотнюк (Морочківська), Констянтин Бушанський, Василь Коломієць. Пізніше до них приєдналися капітан Федір Олійник, Василь Сідлецький, Ганна Пашкевич, Ніна Цуркан, Семен Олійник.
Іншу молодіжну підпільну групу організували офіцер В.Й. Грушецький та вчитель О.М. Пражина. До неї увійшли: брат В.Й. Грушецького – Леонід, дружина О.М.Пражини – Надія Пражина (дочка Ф.Т. Палія), брати Василь та Микола Лукови, Станіслав Жебровський. Згодом ці дві групи об`єдналися в одну.
Селище Кодима
В Кодимі боротьбу з окупантами очолив офіцер Василь Кривенцов та парторг Степан Удович. До підпільної групи ввійшли Федір Ковалічук, Олександр Гусєв, Євген Демченко, Микола Коберник, Борис Герасимчук та інші. Наприкінці 1942 р. кодимська підпільна група об`єдналася з лисогірскою, утворилася ціла підпільна організація. ЇЇ очолив В.В.Кривенцов.
Село Котовці
Організаторську роль взяв на себе директор школи Д.І.Пташенчук. Це він був у списках генштабу, розміщав і надавав допомогу парашутно-десантним групам, що закидались у наш район.
Село Грабове
Тут переховувся від фашистів вчитель Ф.Г. Палій та його дружина Ганна Іванівна. Це вони зв’язалися з керівником підпільної групи І.О. Громазюком. А дружина Громазюка Тетяна Іванівна (Репчевська), теж вчителька, допомагала чоловікові розмножувати листівки. Вчитель О.О. Гриневич повідомляв про рух військових ешелонів, зв’язувався з іншими підпільниками – С.О. Альошиним, залучив до групи бригадира К. К. Джміля. В групу входили вчитель Баштанківської школи Ф.К. Заєць, офіцер В.Є. Кирилішин.
Село Будеї
В кінці 1941 р. в с. Будеях була створена підпільна група. Організував групу старший лейтенант прикордонних військ Курбала Василь Васильович, який опинився на окупованій території в результаті важкого поранення. До складу групи входили В.В. Курбала, А.Н. Джевацький, Г.М. Левицький, О.А. Курбала, Затьковська Е.Д., Яновський І.С., Плохотнюк І.І., Михальський М.А.
Підпільники встановили зв’язок з радянськими розвідниками, що діяли під керівництвом Соболева і всіляко допомагали їм.
В лютому 1944 р. підпільна організація Курбали подала допомогу парашутно-десантній групі, яку очолював Мурзін Д.Б.
В кінці лютого 1944 р. Мурзін і Курбала створили великий партизанський загін, який наніс окупантам великих втрат. Тільки 23 лютого 1944 р. партизани знищили більше 200 окупантів.
Михайло Андрійович Михальський, розвідник загону Мурзіна
Даян Баянович Мурзін закінчив війну в Чехословаччині. В цій країні його ім’я овіяне легендами. Почесний громадянин багатьох чехословацьких міст, кавалер вищих бойових орденів цієї країни – небагато удостоєних такої шани.
Фашисти по своєму високо «оцінили» військові заслуги Мурзіна: за його голову вони визначили премію в мільйон марок. Кадровий офіцер Радянської Армії Мурзін після визволення Кодимського району командував інтернаціональною партизанською бригадою імені Яна Жижки. Намісник Гітлера в Моравії генерал Франко інформував Берлін про бойові дії партизан. І тоді в Моравію був направлений нацистський «диверсант номер один», улюбленець Гітлера Отто Скорцені. Гітлерівці розробили детальний план знищення бригади, але про підготовлену Скорцені операцію стало відомо Мурзіну, і він завчасно дав загонам наказ передислокуватися до словацького кордону, де діяли більші партизанські сили. Через деякий час бригада повернулась на старе місце і взяла під свій контроль весь Валашський край. Партизанами був викрадений високопоставлений воєноначальник, який дав цінні відомості про розташування військ в районі озера Балатон. Одержані відомості були передані в штаби 1-го, 2-го, 3-го і 4-го Українських фронтів. За проведення цієї операції майор Мурзін був нагороджений орденом «Вітчизняної війни І ступеня»…
Село Серби
У цьому селі роль об’єднувальної ланки відіграла вчителька Г.М. Федоренко, історик С.І. Голуб, голова колгоспу П.К. Швець, вчителька молодших класів Ф.М. Гречанюк (Пташенчук), С.П. Шелудько. Керував ними П.К. Швець.
Селище Слобідка
В листопаді 1941 р. на залізничній станції Слобідка з ініціативи Б.М. Романова, С.Ф. Войнова і А.Н. Муляра була створена комсомольсько-молодіжна група «Чайка». Машиніст І.Н. Загорський та В.Ф. Войнов (брат С.Ф. Войнова) здійснили ряд диверсій, які призвели до затримки поїздів з вантажами. Стрілочник А.Г. Гутаров влаштував аварію маневрового паровоза. Станційна робітниця В.В. Чабан роздобула чисті бланки, які потім використовувались для оформлення документів, що давали право доступу до станційних об’єктів.
Згодом Б.М. Романов і А.Н. Муляр зібрали радіоприймач, з допомогою якого приймали повідомлення Радіоінформбюро про події на фронті. В березні 1942 р. група зросла до 20 чоловік. Пізніше вона роз’єдналася на дві невеликі групи – «Чайка» і «Крила Рад».
Село Олександрівка
Організатором підпілля тут став вчитель Ф.К. Швець. В групу входили вчитель Л.Т. Носач; студент О.Г. Степовий.
Село Писарівка
Тут діяли окремі осередки, які знаходились в суворій конспірації, тому що в селі містилася жандармерія, правління комендатури і гестапо. Лише після війни стало відомо, що у підпіллі були директор школи Н.І. Коломієць, вчителька Є.І. Фрідман. Н.В. Цуркан – студентка Одеського педінституту.
Село Баштанків
В групу створену вчителям Ф.К. Зайцем увійшли його колеги Л.І. Рибницька (Сідлецька), Є.І. Гречанюк, а також офіцер В.О. Кирилішин.
Село Федорівка
Осередок очолювали редактор районки В.Б.Рожко, завідуючий клубом І.М. Коломієць, який зі своїм батьком тримав звязок з капітаном Олійником. Тут використовувалась явочна квартира Ф.Плохотнюк.
Село Лабушне
Підпільну групу створили вчителі-брати Василь Григорович та Петро Григорович Урсулови. Сюди входила і дружина Василя, вчителька молодших класів Ольга Іванівна.
Село Стримба
Підпільний осередок очолив Є.К. Степнянський. В групу ввійшли А.А. Бершадський, А.Н. Трегубчак, М.П. Токан, Ф.П. Токан, А.В. Бендас, І.М. Колісник, Ф.І. Менчуков.
Село Пиріжна
Осередок пиріжнянських підпільників очолював Й.С. Пенчак. До групи входили Г.Ф. Петрик, М.Н. Бурдейний, К.С.Пантелішин.
В лютому 1944 р. в район Чорного лісу біля с.Пиріжної було закинуто парашутно-десантну групу, якою командував капітан М.К. Романов. Підпільники Пиріжної обєдналися з групою Романова. В результаті утворився партизанський загін.
Крутянських патріотів згуртували М.Полубичний, Б.Станковський. У Петрівці – І.Бордюжа
Поєднувальною ланкою партизанського підпілля були лісничі і лісники, єгері і лісоруби, обхідники та просто робітники. Вони зустрічали і переховували парашутистів, підпільників, воїнів, що втекли з полону – лісник Будеївського лісництва О.Й. Морочківський, його донька Ольга, лісник О.К. Стенянський, його дружина Устина Данилівна з Стримби, сім`я лісника М.П. Євтодія з Семенівки, К.К. Джміль.
Лісники-обхідники лужансько-пиріжнянського обходу Г.В. Савранчук, П.К. Семенюк, лісник-агроном Сироветников, обхідник В.А. Гуйван з с.Рибки, єгер М.І. Плохотнюк з Лисогірки, лісоруб Ф.П. Плохотнюк, лісник Слобідського лісництва Бурдейний – це люди, які зробили великий внесок у звільнення Кодимщини.
Третьою опірною ланкою підпільників були залізничники, які повідомляли про рух потягів з живою силою та технікою ворога. Бригадири шляхів, обхідники, стрілочники, чергові стали вагомою силою у визвольному русі. Серед них батько капітана Ф.С. Олійника – обхідник-стрілочник С.А. Олійник, бригадири шляхів М.М. Яремчук, В.Крисько, К.Куцак.
15 грудня 1943 року були замучені, розстріляні, а потім розіп`яті на шибеницях командир підпільної групи Василь Васильович Кривенцов, член групи, майстер по ремонту зброї Олександр Олександрович Гусєв. Також страчено заручників – дружину командира диверсійної групи Василя Григоровича Сідлецького – Ганну Іванівну Пашкевич, рідного брата вчителя Адама Мар`яновича Белінського – Яна Мар`яновича Бєлінського, а також тестя Адама Белінського – Івана Стратовича Плохотнюка з Лисогірки.
На залізничній станції Слобідка у березні 1944 року був розстріляний керівник підпільної групи «Чайка» Сергій Войнов. Після виявлення списку керівників і членів підпільної групи заарештовані А.Н. Муляк, Б.М. Романов, В.Л. Сорочинський, Н.Прут, Мурга, А.Т. Грушельницький. Всі вони також розстріляні.
Після арештів та катувань 5 березня 1943 р. в м.Котовську розстріляно командира Грабівської підпільної групи Івана Омельяновича Громазюка та заступника командира Кузьму Калістратовича Джміля, членів групи Степана Олексійовича Альошина та Олексія Олексійовича Гриневича, вчительку Баштанківської школи Л.І. Рибницьку (Сідлецьку).
Василь Васильович Кривенцов (командир кодимських підпільників та партизан)
До війни Василь закінчив Харківське військове училище і був офіцером Червоної Армії. Коли розпочалася війна він служив у Кодимському гарнізоні. Від шлюбу з Тетяною Янківською є син Василь (за професією – лікар). Тетяна працювала вчителькою в Кодимській школі №1, а її мати Зінаїда Іванівна працювала сестрою-господаркою у лікарні. Перед війною В.Кривенцов переніс складну операцію і за станом здоров`я не був відправлений на фронт, а залишений для організації підпільно-диверсіонної роботи у нашому та сусідніх районах Вінницької області.
Коли Кодима була окупована, Василь Кривенцов влаштувався механіком в МТС. Відремонтувавши машину, він одержав від Луцика (колишній агроном, при німцях працював старостою примарії) документи, які свідчили, що він розшукує розкрадене обладнання заводів. На цій машині В.Кривенцов об’їздив всю навколишню територію і зв’язувався з людьми, яким можна довіряти.
Незабаром у Кодимі утворилася підпільна група, до якої входили: В.В. Кривенцов (командир), С.О. Удович, Ф.П. Ковальчук, О.О. Гусєв, Є. Демченко, М.Коберник та інші.
Мати Тетяни – Зінаїда Іванівна – перейшла працювати в примарію (міську раду) друкаркою, де оформляла паспорти (по всьому району тоді йшла реєстрація паспортів) і після підписання Луциком віддавала їх Кривенцову для полонених червоноармійців. Ще вона друкувала листівки, які потім підпільники розповсюджували в людних місцях. В цей період майже в більшості сіл району вже були утворені підпільні групи.
Наприкінці 1942 р. Кодимська підпільна група об’єдналася з двома лісогорськими підпільними групами Ф.С. Олійника та В.Й. Грушецького. Командиром об’єднаної групи був обраний В.В. Кривенцов. А у липні 1943 р. відбулася нарада представників всіх підпільних груп нашого району та сусідніх районів Вінницької області, на якій було прийнято рішення об’єднатися. Командиром об’єднаної підпільної організації став В.Кривенцов, начальником штабу – Ф.Олійник, а комісаром С.Удович.
Майже щоночі підпільники збиралися у визначеному місці для виконання бойових операцій. Проводились диверсії на залізниці, підпільники знищували підготовлені для ворожих військ запаси сіна та продовольства, розповсюджували звернення Радіонформбюро.
Восени 1943 р. В.Кривенцов дав завдання Є.Демченку та М.Кобернику доставити вибухівку, детонатор і бікфордів шнур з Грабового в Кодиму. Повертаючись з бойового завдання, вони потрапили в жандармську засідку… Боячись, що Коберник і Демченко не зможуть витримати катувань і видадуть інших підпільників, та в звязку з посиленням переслідування окупантів, було прийнято рішення перейти до партизанської боротьби.
Базою загону В.Кривенцова стало с.Луги Вінницької області. Василь Кривенцов мав зв’язок зі штабом партизанського руху фронту, тому іноді в нічний час у ліси Кодимського та Чечельницького районів повітрям засилалися диверсійні групи. Крім того, з літаків скидали боєприпаси, обмундирування, медикаменти, а це все потім доставляли на бази партизанських загонів поблизу сіл Луги та Будеї.
У грудні 1943 р. румуни напали на слід підпільників. Були заарештовані О.Гусєв, І.С.Плохотнюк, Я.Белінський, Г.Пашкевич. Василь Кривенцов, йдучи з Лугів до сербівської водокачки, на якій був радіозв’язок зі штабом, провалився в воду. Він вирішив зайти додому в Кодиму переодягтися та обігрітися. Дуже простудився, тому вирішив залишитися ночувати. А наступного ранку хату оточили румунські солдати. Тікати було нікуди. Босого і роздягнутого його вивели на сніг і почали бити.
А 15 грудня 1943 року В.В. Кривенцова, Г.У.Пашкевич, І.С. Плохотнюка, Я.П. Белінського було повішано на телефонних опорах залізничної станції. О.О. Гусєва окупанти розстріляли.
Сьогодні ім’я В.В.Кривенцова носить вулиця у м. Кодимі.
Олександр Олександрович Гусєв
Його батьки переїхали з Росії в Кодиму після революції. В їх сім’ї виховувалось п’ятеро дітей, найменшим з яких був Сашко. Наприкінці 30-х років Гусєв одружився з кодимчанкою Людмилою Сергіївною Верховською… Перед початком війни був відмінним стрільцем, неодноразово ставав чемпіоном району зі стрільби з пістолета, бойової і дрібнокаліберної гвинтівок.
Коли Олександр одружився, батьки виділили йому ділянку на їх садибі під спорудження будинку з виходом на вулицю Червоноармійську. До початку війни добудувати будинок не встигли і підпільники використовували його як явку.
Гусєву допомагала рідна сестра його дружини Дарія Сергіївна Балановська (Верховська). Вона тримала корову і приносила в багатодітну сім’ю молоко, тому була частим гостем у будинку Олександра. Виносила вона залишки молока до поїздів (іноді їй допомагала 13-літня Ольга Пантелеймончук). Це використали Гусєв і Кривенцов, зробили Дарію Сергіївну зв’язковою, просили її слідкувати за рухом поїздів, вантажів. Ці відомості Дарія Сергіївна і Ольга Пантелеймончук повідомляли Гусєву, а він передавав їх Кривенцову. У дім заходили з боку вулиці Леніна, а виходили на Червоноармійську.
Дружина Гусєва працювала закрійницею і швеєю. Під виглядом клієнтів Кривенцов направляв до Гусєва своїх людей. Часто сюди за дорученням Кривенцова навідувалася Марія Володимирівна Шутурминська, яка приносила відомості про рух поїздів, повідомлення Радіоінформбюро.
Мати Олександра Гусєва до війни працювала у готелі, а М. В. Шутурминська там була техпрацівницею. Коли в Кодиму увійшли окупанти, у готелі під виглядом відрядженого зупинявся заготівельник сільгоспродукції чи роз’їзний механік від МТС Василь Григорович Сідлецький, тому вони були знайомі з ним.
Коли в 60-ті роки будинок матері Гусєва знесли, бо на його місці споруджувався двоповерховий, під підлогою знайшли зброю. Це є підтвердженням того, що О.О. Гусєв допомагав підпільникам у роки окупації. Після розстрілу залишилась дружина з трьома неповнолітніми дітьми. Сьогодні вони проживають за межами Кодими.
На ознаменування 30-річчя Великої Перемоги іменем героя-патріота О.О. Гусєва названа площа, де встановлений пам’ятник воїнам-визволителям і партизанам, які загинули в роки Великої Вітчизняної війни.
Підпільниця Ганна Пашкевич
В лавах народних месників Одещини самовіддано воювали жінки. Багато з них віддали своє життя. Серед загиблих жінок була і Ганна Іванівна Пашкевич. У нашому місті її ім'я носить привокзальна площа.
Народилася Ганна Іванівна у 1919 році в с. Лисогірка нашого району в простій селянській сім'ї. Працювала в колгоспі. За три роки до війни вийшла заміж за військовослужбовця Івана Несторовича Беруна. У цьому шлюбі народилася дочка Світлана.
У перші дні війни смертю хоробрих загинув чоловік Ганни Пашкевич — Іван. Коли вона отримала цю страшну звістку, то вирішила мстити окупантам.
За розповіддю вчительки з Лисогірки, Броніслави Йосипівни Палій, Ганна Пашкевич була не тільки красивою, а й по силі могла змагатися з будь-яким чоловіком. Не було їй рівних і коли виходили у поле з сапами, і коли починали збирання хлібів.
Під стать Ганні був і Василь Григорович Сідлецький — здоровий, сильний, хоробрий. Він запропонував їй руку і серце. Було це у 1942 році. За доносами у примарію окупантам стало відомо, що Сідлецький зв'язаний з партизанами. Румуни і поліцаї почали його переслідувати. Ганна під виглядом заготівлі дров носила йому в ліс їжу, одяг і повідомляла про обстановку в селі. Коли підпалили примарію, хтось заявив, що це робота «розбійника Сідлецького» і його друзів.
А вночі арештували всю сім'ю Ганни Пашкевич. До хати під'їхало двоє саней... Це були румуни та поліцаї. Забрали Ганну з двома дітьми (за тиждень до арешту в неї народилася друга дочка Тетяна), матір Єфимію, сестру Ольгу і брата Олександра.
На санях їх відвезли до Кодими. Самого Василя Сідлецького вдома не було. Багато героїчних вчинків на рахунку партизана Василя Григоровича Сідлецького. А його другом і першою помічницею була дружина Ганна. Після допитів і тортур її направили у кімнату попереднього утримання, яка знаходилася в «голуб'ятні» — в саду біля міського стадіону, на території хімчастини.
Василь Сідлецький, підпільники Лисогірської групи та партизани робили декілька спроб звільнити всіх ув'язнених, але з прибуттям німецького карального загону, охорона дуже була посилена. Було встановлено комендантську годину. Всі спроби звільнити арештованих виявилися безуспішними.
Сім'ю Ганни Пашкевич зачинили в неопалюваному приміщенні, і її мати почала просити, щоб відпустили чотирирічну Світлану ти десятиденну Тетянку. Сама Ганна в цей час була на допиті. Пожалівши дітей, літній солдат-румун дозволив сусідці Марії Чабан з дітьми втекти. Через декілька днів додому повернулася мати Ганни і повідомила сусідам, що її дочку застрелили і підвісили на привокзальному пероні.
Місцевий житель Ф.П. Волинський, очевидець цієї трагедії, розповів, що Ганну з «голуб'ятні» везли румуни. Коли один з них підійшов до неї і потягнув до шибениці, вона вдарила його ногою, а другого румуна схопила за горло і почала душити. Тоді офіцер СС, який стояв поруч, вихопив пістолет і впритул вистрілив у Ганну.
Вона впала на землю мертвою. Неживою її підвісили на шибеницю, яка була прилаштована до труби водонапірної башти. Тоді ж були підвішені до шибениці на стовпах, що тяглися вздовж залізниці і всі розстріляні партизани.
Патріоти за наказом примарії висіли близько двох тижнів, потім їх поскидали у сани і відвезли на старе кладовище. Лише після звільнення їх перезахоронили в саду військкомату, потім – на площі біля Будинку культури, а пізніше на площі Гусєва.
Так загинула Ганна Пашкевич, жінка, яка мала ростити дітей, але стала на шлях боротьби з ворогом. Вона не скорилась і в останні хвилини свого життя. Такою і залишиться в пам'яті тих, хто її знав – мужньою, сильною, але водночас красивою, з довгою пухнастою косою на плечі. Жінка-легенда, дружина партизана.
Біля меморіальної дошки на площі імені Ганни Пашкевич
Страчений, але не скорений
Серед страчених в ніч з 14 на 15 грудня 1943 року був 74 річний Іван Стратонович Плохотнюк – батько підпільника Івана Плохотнюка.
Іван Стратонович Плохотнюк народився у 1869 р. в с. Лисогірка. Був батьком чотирнадцяти дітей. Природа наділила Івана Стратоновича міцним здоров’ям. Він був сильною людиною – учасником російсько-турецької, і російсько-японської війн, Першої Світової війни, та громадянської. У громадянську війну загинуло два його сини Іван і Стратон, а в перші дні Другої Світової війни загинув син Сава. Багато дітей померло у роки голодомору. За два роки до війни померла дружина Софія Йосипівна, на здоров’ї якої позначився голодомор 1933 р. Адже тоді в один день у них померло троє дітей. А через шість років безвісти пропали сини Олексій та Степан. Все це підірвало здоров’я Софії Йосипівни.
Син Івана Стратоновича – Іван (до війни працював вчителем), який був одружений з донькою лісника Будеївського лісництва Ольгою Морочківською, мав зв’язок з її батьком. Олександр Йосипович пізніше розповідав, що Іван, приходячи в гості приносив цінну інформацію про рух поїздів, а його батько Іван Стратонович повідомляв про справи на складі, де він працював. Донька І.С. Плохотнюка Лукерія розповіла, що батько часто приходив додому втомленим. Він був занепокоєний тим, що до нього вночі не приходили «гості» з сином Іваном. А коли вони «чистили» склад – знову занепокоєння, щоб не спіймали румуни.
Поряд з продуктовим складом знаходилися вівце та молочнотоварна ферма, свинарник. Вночі партизани приїжджали підводами і «отоварювались». Після кожної крадіжки сторожу влаштовували допит. Його били, але окупантам він казав, що нічого не бачив, не знає, не чув. Його заарештували, коли зі складу взяли кілька тушок свинини та яловичини і хтось повідомив, що в цьому винен сторож. Крім цього, стало відомо про підпільну роботу його зятя Адама Белінського та сина Івана. Але і на цей раз діда сильно побили, він нічого не розповів і його відпустили.
А на початку грудня 1943 р. в Кодимі та інших селах почалися арешти, облави. Івана Стратоновича знову заарештували разом з Кривенцовим В.В., Гусєвим О.О. Белінським Я.М. та Пашкевич Г.І.
У Кодиму прибув каральний загін. Заложницями були взяті і доньки І.С. Плохотнюка Феодосія, Лукерія та Марія. Та вони відмовлялися від усього і їх звільнили. Вони часто ходили до батька, носили їжу та чистий одяг. Батько був весь у крові, білизна прилипла до тіла і він не міг її зняти. Він відправляв їх додому, боячись щоб і їх не закрили, казав що живим звідси напевно не вийде, але нікого не видасть. Сину Івану передав, щоб той не приходив і попередив всіх підпільників.
...Його привели до шибениці, яка була на площі біля вокзалу. Іван Стратонович сам собі накинув на шию зашморг, зняв шапку і сказав: «Люди, прощайте, пам’ятайте нас живими...» Він хотів ще щось сказати, але з-під його ніг вибили стільця і через хвилину перестало битися серце патріота. Про страту розповів Пилип Прокопович Волинський, який 15-річним юнаком спостерігав її. Хлопчина таємно підкрався до місця розправи і до подробиць розповів цю жахливу історію.
Син Івана Стратоновича – Іван Іванович Плохотнюк (підпільне ім’я Павлуша) дивом уникнув страти і залишився живим. Він врятувався завдяки друзям-зв’язковим Жебровському С. П. та Плохотнюку Ф. П., які його попередили, що в селі ідуть арешти. Фашисти розшукували його, але безуспішно.
Після звільнення Кодимщини Іван Іванович Плохотнюк працював учителем, директором школи у Будеях…
Рада ветеранів Кодимщини зустрічає сина загиблого солдата
Брати Белінські
У сім’ї лисогірського селянина Мар’яна Белінського було двоє синів – Ян та Адам. Ян Мар’янович Белінський служив офіцером, виховував синів Валерія та Альбіна. За причини репресії його дядька, він був звільнений зі Збройних Сил і перед війною проживав поблизу Києва, працював на заводі. Коли ж почалася війна сім’я переїхала в Лисогірку, де на той час проживала мати. У дорозі захворіла на запалення легень дружина Яна Мар’яновича і незабаром померла. Ян, щоб вижити займався підсобним господарством. Коли Лисогірка була окупована, почали створюватися підпільні групи, в одну із них спочатку вступив брат Яна Адам, якого обрали комісаром, а потім керівником. Ян завжди допомагав брату Адаму.
Минав 1943 р. У селі з’являлися листівки, відбувалися диверсії на залізниці. У примарії було викрадено список людей на відправку в концтабори, а будинок підпалено. Почалися облави і арешти. Адама попередили і той втік, з’являючись вдома тільки вночі. А незабаром у їх дім увірвались жандарми, допитували Яна, а потім заарештували як заручника. Мати з онуками переховувались у сусідів. Феодосія Пташенчук розповіла, що коли вона понесла йому їжу, то побачила його скривавленого, побитого. Ян сказав, що брата не видасть, хоч і не залишиться живим. Йому голками кололи п’яти, заганяли під нігті, руки затискали у дверях, але брата він не видав...
А незабаром на залізничній станції Кодима очам Феодосії Пилипівни відкрилась жахлива картина. На шибеницях гойдались людські тіла. По довгому вовняному шарфу, на якому запеклася кров, вона впізнала Яна. А на пероні залізничної станції Кодими, на водозаправній трубі висіло тіло жінки в скривавленій сорочці з довгою косою. На грудях її виднілись плями замерзлого молока. Це була Ганна Пашкевич, жінка, що мала немовля, якому не виповнилося і двох тижнів. Пізніше виявилось, що в цей же день були страчені Василь Кривенцов, Олександр Гусєв та Іван Плохотнюк.
Сиротами залишилися сини Яна – однорічний Альбін і трирічний Валерій. Після звільнення Лисогірки Валерія взяв на виховання Адам, а молодшого Альбіна виховала сім’я Станіслава та Марії Жебровських (родичів).
Адам Мар’янович Белінський після закінчення середньої школи № 1 у Кодимі став курсантом військового училища, але через репресованих родичів його, як і брата відрахували з військового училища. Він вступив до Тираспольського педінституту. Мав здібності до математики, фізики, ретельно вивчав німецьку мову, що потім відіграло важливу роль у його підпільній роботі. З початком війни пішов на фронт. Потрапив в оточення, потім табір військовополонених звідки втік завдяки знанню німецької мови.
Взимку 1942 р. він з’явився в селі, де зустрів своїх вчителів – подружжя Паліїв, І. Плохотнюка, його сестру Марію та інших, які познайомили його з В.Г. Сідлецьким.
Коли в 1943 р. почались арешти, Ф.Т. Палій та А.Белінський змінили місце проживання.
Підпільниця Н.В. Цуркан вийшла заміж у Писарівку, де поміняла паспорт на прізвище Воронюк, І.І. Плохотнюк переїхав в Будеї, де одружився з О.О. Мрочковською.
О.М. Пражина переховувався в с. Грабовому у рідних дружини, В.Г. Сідлецький – у лісника Панчини, в с.Лабушне 13 річний син якого Андрій був зв’язковим.
Дивом врятувалися брати Грушецькі.
Підпільники регулярно підривали потяги з технікою, чергували на переїздах ночі напроліт. Одного разу на світанку, коли Адам зайшов до матері переодягтися і зігрітися, його схопила засада. А.Белінського разом з Демченком, Коперніком, Громазюком та Удовичем вивезли у рибницьку в’язницю. Потім їх відправили у тираспільську в’язницю. За рішенням суду А.Белінському (у нього знайшли зброю) винесли смертний вирок, а Є.Демченка засудили до 10 років позбавлення волі… У камері смертників Белінський познайомився з командиром парашутно-десантної групи Олександром Козловим, який дав Адаму паспорт на ім’я М.І. Шевчука – мешканця Могилівської області, заготівельника сільгосппродукції. 7 лютого 1944 р. Адаму вдалося втекти. Адам Белінський виконав завдання О.Козлова, дізнався про рух та дислокацію ворожих військ і розвіддані передав у штаб Українського фронту.
Після війни в армію його вже не призвали за станом здоров’я і направили працювати в Лисогірську школу. Потім А.Белінський переїжджає на Вінниччину – де очолював школу-інтернат. Помер у 1976 р.
Мужній підпільник – партизан Сідлецький Василь Григорович
Серед бійців-атріотів був і безстрашний, партизан, наш земляк – Василь Григорович Сідлецький. Народився Василь Григорович Сідлецький у 1918 р. в селі Городище Піщанського району на Вінниччині. У батька його Григорія Захаровича було шестеро дітей. Василь був старшим. Під час роботи в колгоспі, внаслідок травми, він втратив зір на правому оці. Тож коли почалась війна, його на фронт не призвали. З перших же днів війни він вирішив боротися з окупантами.
Василь Григорович зв’язався з підпільниками Кодимського району і оселився в с. Лисогірка. Там він одружився на Ганні Пашкевич.
У книзі «Одеська область у Великій Вітчизняній війні 1941-1945р.р.» у розповіді про лисогірську підпільну групу допущено помилку. Краєзнавець О.О. Скоков з допомогою свідків встановив, що названий там Сідлецький В.С. фактично є Сідлецьким В.Г. На жаль, навіть пам’ять про нього не зазнала справедливості. Деякі підпільники через 20-25 років після Перемоги були нагороджені медалями «За відвагу». Про інших же забули. В число забутих потрапив і В.Сідлецький.
Коли розвіднику Сідлецькому стало відомо, що заарештована його дружина і вся їх сім’я, він на велосипеді прибув у с.Рибки маючи перепустку об`їздника-лісника. Житель його села Володимир Андрійович Гуйван був добре знайомий з ним. Сідлецький попросив його дістати трьох коней і збрую. Повернувся він через ніч, як згадує В.А.Гуйван, і з сльозами на очах сказав: «Пізно. Мою Нюрочку повісили… Ми запізнилися…» Він почав плакати, а потім сказав: «Я їх, гадів, буду бити, поки б’ється моє серце…»
На той час в Лисогірку неможливо було дістатися. Село оточили каральні загони і Василь Григорович дуже жалкував, що йому невідома доля дітей – Світланки та новонародженої Тетянки (Тетянка померла в грудні 1943р. після страти матері).
Коли фашисти натрапили на слід кодимських та лисогірських підпільників, В.Г. Сідлецький разом з товарищами приєднався до партизанського загону «За Батьківщину», який діяв на Вінниччині.
У всіх операціях, диверсіях на сербівському переїзді, поблизу Лисогірки, на гонорівському блокпосту, в операціях на ділянці залізниці Кодима – Рудниця, Рудниця – ст.Дохна відважний партизан Василь Сідлецький не лише брав участь, а був керівником оперативних груп.
Як тільки звільнили Кодиму, сюди знову на коні прибув В.Г. Сідлецький, попросивши, щоб страчених підпільників поховали зі всіма почестями. Таким чином, у травні 1944 р. партизани-підпільники були перезахоронені…
У Котовцях могла бути друга Хатинь
Відважні патріоти, жителі села Котовці, в роки війни, в дні окупації, ризикуючи життям, врятували від розстрілу підпільників-партизанів Кодимського району.
З метою організації підпільної роботи в селі було залишено директора школи Дмитра Ісаковича Пташенчука. Він і організував підпільну групу. Д.І. Пташенчук надавав допомогу підпільникам Кодимщини. Це він зустрічав парашутно-десантні групи розвідуправління Радянського союзу. Саме в Котовці надходили дані з інших сіл про дислокацію ворожих військ, рух залізничних потягів. Потім ці дані передавались зв’язком парашутно-десантних груп в головний штаб партизанського руху.
Особливо цінними були ці відомості, коли радянські війська форсували Дніпро, Південний Буг і готувались до проведення Яссо-Кишинівської операції. Коли 6 січня 1944 року у Котовцях появились партизани, Д.І. Пташенчук дав вказівку, всіх «гостей» розквартирувати! Але вранці 7 січня в селі з’явилися окупанти. Як потім стало відомо, що хтось повідомив ворогам, що в Котовцях переховуються озброєні люди. Андрій Пташенчук та Федір Токан під виглядом того, що йдуть заготовляти дрова, виявили, що село оточене каральним загоном. Замасковані кінні артгармати, кулемети, були ще й запалені факели готові для застосування.
Через юних зв’язкових Андрія і Федора директор школи Д.І. Пташенчук попередив «нічних гостей», що село оточене і їм необхідно терміново переодягтися в жіночій одяг і по одному непоміченими виходити в ліс. Це було зроблено. Під час дворового обходу вороги нікого не виявили. «Нічних квартирантів» ніхто не видав. Люди розуміли, що досить зайвого слова – і село буде спалене, а його жителі розстріляні.
Пізніше Д.І. Пташенчук скаже: «Спасибі вам, односельці, що ви мужньо тримались». Він розумів, що життя цих людей було на волосинці, що найменша халатність – і на місці села залишилось би лише згарище і трупи.
Василь Йосипович Грушецький: офіцер, партизан, підпільник
Василь Йосипович Грушецький
…Народився Василь Йосипович Грушецький 1 листопада 1919 р. в с.Лисогірка Кодимського району.
Війна застала лейтенанта Грушецького, коли він був кадровим офіцером Збройних Сил. Заступник командира артдивізіону прийняв бій з фашистами під Смоленськом. Обороняв Москву. У нерівному бою був поранений.
Після лікування воював у складі бойових частин при захисті столиці. Військова частина, у якій був В.Й. Грушецький, приймаючи вогонь на себе сприяла виходу з оточення інших груп та поранених. Потім Василь Йосипович воював у партизанському загоні, що діяв під Оршею. В одній з жорстоких сутичок з ворогом його було важко поранено. Лікувався в місцевих жителів, але рана гноїлася і кровоточила. Тому участі в бойових діях не зміг брати. Білоруські підпільники допомогли йому дістати підроблені документи і як інваліда-залізничника відправили на батьківщину. Тільки в березні 1942 року Василь Йосипович дістався до рідної домівки. «Мстити, громити і бити ворога!» – ця думка ніколи не залишала його.
Разом зі шкільним товаришем Олександром Пражиною, братом Леонідом Грушецьким, братами Василем та Миколою Луковим, Станіславом Жебровським, Надією Палій створив молодіжну підпільну групу. Підпільники на місцях боїв збирали зброю. Микола Луков змонтував радіоприймач і приймав радянські відомості з передової. Новини з Москви розповсюджувалися серед населення. Весь час група Грушецького тримала зв’язок з іншою підпільною групою Федора Палія, яка була утворена наприкінці 1941 р. в Лисогірці в цю групу входили брати Ян та Адам Белінські, Костянтин Бушанський, Василь Коломієць, Ганна Палій, Іван Плохотнюк.
Потім ці дві групи з’єдналися в одну. Пізніше до них приєдналися Федір Олійник, Василь Сідлецький, Ганна Пашкевич, Ніна Цуркан, Семен Олійник. Для маскування діяльності всі члени організації влаштувались працювати на консервний завод, залізницю, майстерні.
Влітку 1942 року лисогірська підпільна організація об’єдналася з кодимською.
В багатьох бойових операціях брав участь підпільник Василь Йосипович Грушецький. Потім зі своїм братом воював у партизанському загоні Кривенцова. Після звільнення кодимщини пішов з діючою армією. Закінчив війну у Празі.
Василь Йосипович Грушецький через роки
Нагороджений багатьма бойовими нагородами, в тому числі: орденом Вітчизняної війни І ступеня, орденом Червоної Зірки, орденом Богдана Хмельницького, медалями «За відвагу», «За оборону Москви», «За взяття Варшави», «За взяття Праги» та «Партизан України».
Після війни Василь Йосипович працював вчителем, завучем, а потім 27 років директором Лисогірської школи…
Олександр Миронович Пражина
Народився Олександр Миронович Пражина в с.Лисогірці Кодимського району. Батьки працювали у колгоспі. Коли розпочалася війна, його за станом здоров’я не мобілізували в армію і тому Олександр Миронович залишився на окупованій території. Як тільки в селі була створена молодіжна підпільна група він став її активним учасником.
Пражина О.М. приймав участь у всіх операціях, які проводили підпільники. З липня 1943р. по березень 1944 р. Олександр Миронович був у партизанському загоні, що базувався коло с.Луги. Після звільнення нашого краю Червоною Армією він працював дільничним інспектором в Кодимі.
За активну участь у підпільній діяльності та бойових діях в складі партизанського загону В.В. Кривенцова, Олександр Миронович Пражина нагороджений такими бойовими нагородами: Вітчизняної війни ІІ ступеня, орденом «За мужність», орденом «Партизан України» та медаллю «За відвагу».
Після закінчення війни Олександр Миронович поступає вчитися в Одеський державний університет. Потім працює вчителем історії у с.Тимковому та с.Шершенцях. Деякий час був завідуючим Райво, директором восьмирічної школи №2, середньої школи №2 – звідки і пішов на пенсію.
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram та Viber!
Дізнавайтесь важливі новини та читайте цікаві історії першими!
