Мешканка села Онилове Захарівської територіальної громади Клавдія Василівна Кобелєва щодня молиться про повернення з війни одразу трьох найрідніших їй людей – чоловіка Володимира Володимировича та двох синів-близнюків Олександра і Сергія.
Історію її родини читайте на Новинар.City.
Виростили і виховали чотирьох дітей
Володимир та Клавдія познайомилися в Одесі, де обоє працювали. Жінка родом із Молдови, чоловік – уродженець села Онилове.
Кобелєви. Всі ще щасливі...
„У нас було все так, як у більшості молодих людей: зустрічі, побачення, прогулянки. А через деякий час ми стали парою, бо обоє зрозуміли, що потрібні одне одному, – пригадує жінка. – Володю навіть не зупинило те, що у мене була маленька донька Іринка від попереднього шлюбу, і він замінив дівчинці батька”.
Після одруження молодята вирішили жити на малій Батьківщині Володимира в селі Ониловому. „Деякий час мешкали в батьківській оселі, розвели чимале господарство, продали його і купили власну хатину, – веде далі жінка. – Обоє працювали в місцевому колгоспі. Спочатку у них народилася донька Ганнуся, а через рік Господь подарував нам і синочків-близнюків Сергійка та Сашка”.
Під час розмови пані Клавдія ділиться особистим:
„З народженням діточок нам, звичайно, додалося клопотів. Але ми справлялися, бо підтримували одне одного. Поки вони були маленькими, то, найбільше коло них знаходилася я. А як тільки дівчатка підросли, стали моїми помічницями, а Сергійко з Сашком – як хвостики, ні на крок не відступали від батька: у дворі, на городі, в майстерні, біля дров, на заготівлі сіна”, – розповідає жінка.
І мати, і батько передали своїм чадам спокійну вдачу, невелика різниця у віці стала запорукою того, що дітки Кобелєвих були не лише братами і сестрами, а й найближчими друзями.
„Сашко та Сергій навчалися в одному класі, сиділи за однією партою. У них ніколи не було проблем з навчанням та поведінкою в школі, – із гордістю каже матір. – Наші сини були спокійними і врівноваженими, стриманими у вчинках та діях: вранці – на навчання, після уроків – одразу додому. Бо знали, що там на кожного чекають обов’язки по господарству”.
Час плинув. Діти зростали та мужніли
„По закінченні школи сини закінчили Цебриківське профтехучилище, але за освітою працювати не захотіли і подалися на роботу в Одесу, – розповідає Клавдія Василівна. – Чоловік із Сашком працювали механіками в трамвайному депо, Сергій – у магазині „Таврія”. Коли прийшов час проходити строкову службу, Сашко пішов у військо першим. Сергію через травму ноги дали відстрочку. Та після неї він підписав контракт на три роки”.
Сергій і Олександр Кобелєви
Пані Клавдія до війни теж працювала в місті кухарем в одному із ресторанів, а коли її чоловіки пішли захищати нашу країну від ворога, повернулася у село, придивляється за хатою.
Чоловік та сини боронять країну від ворога
Чоловік Клавдії Володимир пішов добровольцем у перші ж дні війни разом із своїм братом Сергієм Кобелєвим, який проживає в Затишші.
Володимир Кобелєв з братом Сергієм
“Вони не хотіли, щоб наші сини йшли воювати, тому подалися захищати нашу країну від ворога самі. Але зараз знаходяться з братом у різних частинах”, – пригадує жінка.
Та не оминула доля побувати на війні і синів Кобелєвих, яким на початку липня виповниться лише по 25 років…
„Сергій перед війною проходив службу за контрактом і йому залишалося до закінчення всього півроку, – розповідає староста села Онилове Сергій Барабаш. – Але почалася війна, і юнак залишився у війську. Через деякий час був мобілізований і його брат Олександр”.
Під час нашої розмови Клавдія Василівна ледь стримує емоції, коли розповідає про те, як чекає своїх найрідніших чоловіків додому.
„Та ж я розумію, що моїм хлопцям там дуже не просто. Адже вони знаходяться у найгарячіших точках України, бо мають різні військові спеціальності. Чоловік був в Авдіївці, і зараз його після контузії та стресового стану командування відправило на реабілітацію. Сергій – служить в десантних військах і нині знаходиться в районі Краматорська, Сашко – морський піхотинець і відвойовує Вугледар. Нещодавно Сашкові командир за проявлену мужність вручив прапор морської піхоти. Він мені про це з такою гордістю розповідав, а в мене серце стискалося від болю, що мої кровиночки замість радіти життю, бачать стільки болю, крові і смертей!”, – з болем в голосі розповідає жінка.
З прапором, який отримав Сашко за проявлену в бою мужність
Звʼязок лише по телефону
Вже понад рік, кожен день Клавдії проходить у переживаннях за життя синів та чоловіка.
„Здригаюся від кожного телефонного дзвінка, – каже наша героїня. – Та найбільше хвилююся, коли від них кілька днів не має жодної звістки”.
Як лише випадає вільна хвилинка затишшя, Володимир, Сергій та Олександр телефонують Клавдії. І тоді її щастю не має меж.
„Під час наших розмов про себе і те, як їм там, вони багато не розказують. Єдине говорять, що живі, здорові, що все добре, більше розпитують мене про здоров’я, домашнє господарство, сільські новини. А якщо змоги говорити немає, то обов’язково надсилають декілька слів чи смайлик, з яких я розумію головне – вони живі!”, – продовжує Клавдія Василівна.
В щоденній роботі відволікається від хвилювань
Двір і город у господині, як картинка. Все випрашувано, підмечено, всюди квіти і затишок.
„То прашую на городі, то доглядаю своє невеличке господарство, то пораюся в хаті і, як кожна сільська жінка, вирощую квіти, – розповідає пані Клавдія. – Щоб було з чим зустріти чоловіка з синами і односельчан-військових у день Перемоги”.
Зі слів Клавдії Василівни, чоловік з синами сваряться на неї, що так завантажує себе домашніми справами. Адже поки що живе сама, донечки проживають своїми сім’ями окремо: Ірина з родиною в Одесі, а Ганна – тут, в Ониловому, але в неї є все своє. Та ніщо не може зупинити працелюбну жінку.
„Я за роботою трохи відволікаюся, стомлюся фізично і, хоч трохи поспати можу. Бо інакше сон не йде, всі думки про чоловіка та синів”, – ділиться з нами героїня нашої розповіді.
За весь час війни чоловік та сини лише раз були у короткотривалій відпустці. Нещодавно Сашко з Сергієм приїхали навідати свою матір у лікарні, куди та потрапила через високий тиск.
„Морально дуже тяжко. Щодня переживаю, лікарі кажуть постійно, що не можна, високий тиск. А як не думати, якщо не знаєш, чи вони повернуться? На моє переконання, жінки і матері військових – героїні. Це найсамостійніші, сміливі та всюди пробивні створіння, які мусили звикнути до самотності. Вони дуже дорого платять за те, щоб їхні чоловіки служили та захищали країну”.
Болить серце за своїх чоловіків
А час тягнеться безкінечно довго і, здається, термін їх перебування там, на війні, ніколи не скінчиться.
„І правильно було б думати про життя. Та я не можу звільнитись від страшних думок, – з тугою в голосі розповідає жінка. – Тож сплю з Богом у душі. Весь час молюся Всевишньому, щоб оберігав моїх чоловіків від ворожої кулі, молюся за всіх наших воїнів, які захищають Україну. А найбільше – за мир, щоб діти усіх матерів живими повернулися додому”.
Далі дещо збентежено, але рішуче Клавдія Василівна продовжила: “Хай те, що я зараз скажу, буде звучати непатріотично, але ви мене зрозумійте, як дружину, матір…
Я шкодую, що мої хлопці призвалися і пішли воювати. Вони у мене молодці, герої, і я ними дуже пишаюсь. Але заздрю матерям, діти яких залишились, працюють, заводять сім’ї. Вони не переживають постійно, що їх дитина загине чи отримає інвалідність, не думають, де вони, що з ними, чи не голодні, чи не змерзли, чи поспали... Щоб живі-здорові були, щоб якнайшвидше додому повернулися....
Для мене невимовна мука бачити постійні повідомлення про загибель наших земляків! Я не хочу бути дружиною чи матір’ю загиблого Героя! Я хочу бачити своїх найрідніших чоловіків живими-здоровими за родинним столом”.
Тому в оселі Клавдії Василівни слово „війна” набуває значно трагічнішого сенсу, ніж може собі уявити більшість сімей Захарівщини. Адже щодня усі воєнні події переживаються цією сільською жінкою з особливим трепетом, щомиті вона чекає на дзвінок чи повідомлення від синів та чоловіка з традиційним смайликом, який означатиме „Все добре, я живий-здоровий”.
„Усім жінкам та матерям бажаю, сили духу і витримки, щоб усі вони дочекалися своїх дітей та чоловіків живими й здоровими, а всім українцям – тільки миру”, – каже наостанок Клавдія Василівна, яка є для своїх чоловіків надійним тилом і опорою.
Даний матеріал виготовлено за підтримки ГО "Інститут масової інформації" в рамках проєкту міжнародної організації Internews Network.
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram та Viber!
Дізнавайтесь важливі новини та читайте цікаві історії першими!
