У цьому зворушливому оповіданні Миколи Житнюка з села Мар'янівка, що на Ширяєвщині, оживає постать людини, яка стала символом вірності землі, своєму корінню й людям.
Це не просто історія про агронома чи керівника – це щира розповідь про людину з серцем, яке слухає землю і говорить до неї, як до живої.
«Колос, що ніколи не хилиться» – це гімн праці, гідності та любові до рідного краю.
Микола Житнюк
Той, хто розмовляє із колосом і веде за собою людей
На півдні України, на Одещині, серед пшеничних ланів і щедрих на сонце степів, недалеко від Ширяєвого розкинулося невеличке село Мар'янівка. Саме тут, у скромній хатині під солом’яною стріхою, народився і виріс хлопчина з ясними очима і серцем, що змалку билося в унісон із землею. Його звали Володимир.
Материні руки – мозолясті, натруджені, але ніжні – першими вивели його на стерню. Вона показала, як розрізнити добрий паросток від слабкого, як слухати землю не вухом, а серцем. І ще з дитинства Володимир знав: його шлях – це шлях до землі. Не втекти від неї, не сховатися в місті, а прийняти її як матір і повести за собою.
Закінчив Володимир Миколайович Гамарц, а саме про нього йде мова, Одеський сільськогосподарський інститут – з відзнакою, звісно. І вже тоді, у двадцяті свої роки, говорили про нього: не агроном, а справжній вчений. Умів побачити те, що інші проходили повз – він бачив, як зітхає поле після дощу, як тягнеться до сонця молоденький стеблик, як «говорить» колос, коли набирає сили.
В робочому кабінеті
Ще зовсім молодим, йому довірили велике – обрали головою колгоспу. Сказати, що люди дивувались – нічого не сказати. Але він не підвів. Не вмів бути байдужим. Обходив поле босоніж, вдосвіта, коли роса ще цілувала землю. Прикладав долоню до ґрунту й мовчки слухав. А потім говорив – не до людей, а до колосків:
- Тримайтесь, мої хороші... Ще трохи – і достигнете. Сонце вже ваше.
Його любили за це – за ту дивну, лагідну силу, що не підкорює, а веде. Земля слухала його, і люди – теж. Під його керівництвом колгосп зазнав злету. Врожай – рекорд за рекордом, техніка – нова, ферми — повні, а головне – село жило. Не виживало, а жило.
І ось минули роки. Змінилась держава, змінились назви. Тепер уже не колгосп, а Агрофірма "Мар’янівська". А на її чолі – все той же Володимир Миколайович. Посивів, змужнів, очі стали глибшими, але душа – така ж: відкрита до землі й людей. Він і досі зранку ходить полями – не з телефоном, не в кабінеті, а серед лану. Стає на межі, дивиться на пшеницю, що хвилюється, і, здається, шепоче:
- Ну що, моя золота, як пережила ніч?.. Дасть Бог, ще один добрий рік.
Його поважають усі. У селі кажуть: «Якби таких, як Володимир Миколайович, було трохи більше – жили б, як у раю». Неодноразово його обирали депутатом районної та обласної рад. Але він ніколи не носив важливої міни. Для людей був – Володя. Для дітей – дідусь, що завжди пригостить яблуком зі свого саду. Для землі – син.
Бо є такі люди, що приходять у цей світ не просто жити. Вони приходять любити – і землю, і людей. Володимир Миколайович – саме з таких. І поки стоїть на його полі стиглий колос – стоятиме й село, стоятиме Україна.
Слідкуйте за нами в Facebook та Viber!
Дізнавайтесь важливі новини та читайте цікаві історії першими!
