11 травня, в центрі Балти вперше відбулася мирна акція на підтримку зниклих безвісти та полонених українських військових, яка зібрала родини зниклих безвісти та полонених військових. Цей день перетворився на спільне свідчення болю, надії та сили. Люди прийшли з портретами, історіями й молитвами – не мовчати.
Анна Недайвода: “Зниклий безвісти – не статус, це щоденний пекельний біль»
Ініціаторка акції Анна – дружина захисника Олександра Недайводи, який зник безвісти 29 січня 2024 року. Вже понад півтора року жінка живе без відповіді на головне запитання: де чоловік?
«Вже 16-й місяць невідомості. Я не знаю, де він, що з ним, як він… Просто людина зникла в безвісти, – ділиться вона своїм болем. – Що казати дітям, коли вони запитують: "Мамо, коли тато повернеться»?
Тому й не знає покою, весь час у пошуках (соцмережі, телефонні дзвінки, зустрічі, акції на підтримку…). Після участі в подібній акції в Києві вона вирішила організувати таку ж в рідному місті.
«Я зранку прокинулася і вирішила: в нас у Балті теж мають бути такі акції. Пішла до Сергія Сергійовича (міський голова Сергій Мазур – ред.), він підтримав. І ми зробили все офіційно», - розповіла вона.
Заклик Анни Недайводи об’єднав десятки людей, які вийшли на площу, щоб підтримати тих, хто щодня живе в стані болісної невизначеності. На підтримку сигналили й авто, що проїздили повз площу.
Вражена кількістю людей, які прийшли, Анна зізналася:
«Я розплакалася, коли побачила, скільки людей прийшло. Не обов’язково, щоб це були рідні зниклих безвісти захисників. От мої дівчата прийшли – мами учнів з мого класу мого старшого сина. Подруга, знайома, просто небайдужі люди. Чим нас більше, тим краще нас почують. Ми робимо це не заради звинувачень когось, а щоб нас почули. Щоб допомогли повернути наших рідних, навіть якщо – для почесного поховання…».
Анна наголошує: це не разова акція. Її учасники планують виходити щотижня – в суботу чи неділю – щоби знову і знову нагадувати: за кожним статусом «безвісти зниклий» – не цифра, а реальне життя. Батько. Чоловік. Син.
«Ми не маємо права мовчати. Наші хлопці обороняють країну. І ми маємо робити все, щоб жоден з них не був забутий».
Твоя хата не скраю
На підтримку сімей зниклих безвісти вийшли й представники влади. Зокрема, заступниця міського голови Тетяна Холіч зазначила, що це необхідно робити постійно. Вона також зауважила: символічно, що акція відбувається в День матері, адже присутніми є матері, дружини та сестри, які прагнуть нагадати про тих, хто зник.
Тетяна Холіч підкреслила необхідність об'єднання зусиль для розшуку зниклих:
- Україна не може впоратися самотужки. Ми маємо залучати міжнародну спільноту, щоб знайти наших. Не тільки військових, а й цивільних, і дітей, яких викрали. І хоч ми, як місцева влада, не маємо прямих повноважень у цих питаннях, але готові підтримувати кожного, хто звертається — допомагати з анкетами, з документами, консультаціями
Вона закликала до активної участі організації, щоб голоси родин почули. Також згадала про важливість соціальних мереж для поширення інформації, адже це може залучити увагу людей за кордоном.
- Якщо весь світ об'єднається, ми зможемо досягти більшого, – додала вона, зауваживши, що повернення полонених потребує глобальних зусиль.
Холіч також розповіла про підтримку, яку надають родинам військовослужбовців. За її словами, попри труднощі, є позитивні результати й у пошуку зниклих безвісти.
- Є чимало звернень. Всім, хто звертався, ми допомагаємо в тому числі в оформленні відповідних онлайн-анкет, консультуємо. Проведена велика робота з координаційним штабом, міжнародним Червоним Хрестом, МВС, СБУ для того, щоб здійснити пошук зниклих безвісти, пошук полонених і встановити відповідний зв'язок. Адже є чимало скарг на те, що військові частини не реагують. Але через Міноборони, який дуже впливово діє на військові частини, знаходимо спільну мову. – пояснила вона і додала: - Такі акції потрібні. Я дуже прошу всіх, хто зараз слухає, дивиться, читає: не будьте осторонь. Сьогодні чиясь мама шукає сина. А завтра це може бути ваша історія. Як мені сказали сьогодні: твоя хата не скраю – вона може бути наступною. Давайте будемо разом. Бо тільки разом зможемо повернути наших людей додому».
Свідчення родин
Акція стала не лише закликом не залишати історії зниклих безвісти в тіні, а й об’єднанням. На площі лунали розповіді, які стискали серце:
- Рідний брат В'ячеслав зник без звістки 17-го червня 23-го року.
- Командир сказав: "Загинули всі". А ми надіємося. Їздили, звертались, шукали: немає нічого, ніякої звістки. Він з 79-ї окремої штурмової. Зник на Маріїнському напрямку. Великомихайлівка. Ми їздили до командира особисто. Він відео дав, яке росіяни скинули їм на п'ятий день, після того, як брали їхні позиції. Після танків чи ж залишився хто живий... Але ми сподіваємось, чекаємо.
Пані Марія розповіла про сина Вадима, який перебуває в полоні з 2022 року після захисту Маріуполя.
-Четвертий рік ми їздимо, добиваємося, але відповіді однакові: “чекайте”. Мій син потрапив у полон в Маріуполі 12 квітня 2022 року. Він вже четвертий рік в полоні. Від хлопців, яких звільнили з полону маємо маленьку звісточку, що він живий, але ноги в нього гниють, зі спиною проблема. Четвертий рік ми їздимо, пишемо, добиваємося, але відповіді однакові: «чекайте», «це не в нашій компетенції»… Ми чекаємо і сподіваємося. В мене два сини в полоні були. Одного повернули.
Пані Оксана шукає свого чоловіка, який зник у квітні 2025 року на Бахмутському напрямку.
- Пішов на завдання 7 квітня, а 9-го вже безвісти зникли. Їх було семеро, всі не повернулися. Мені сказали, що та ділянка, де вони були, зараз під окупацією, туди наші зайти не можуть. Ніхто нічого не знає. Я вже подала у всі інстанції, де тільки можна. Кажуть: чекайте. Чекаю, чекаю… Кожен день очікування – це пекло. А що залишається? Вірити й чекати…
Пані Катерина чекає звістки про чоловіка
- Чоловік Руслан в полоні вже десять місяців. З 25 серпня минулого року в районі Покровська потрапив у полон…
- Син пропав безвісти 26 березня. Вже другий місяць ніхто - ні слова, ні пів слова…
Чоловік Аліни Козак вже десятий місяць перебуває у полоні:
- Мій чоловік Олег Козак. Десятий місяць вже в полоні. Був на Покровському напрямку. Пішов на позицію і потрапив у полон. Чекаємо додому.
Тетяна вже 15 місяців нічого не знає про свого брата Анатолія Копача. Поруч з нею – матір лише болісно тримає фото сина.
- Брат зник уже 15 місяців тому. Ми нічого не знаємо. Він пропав на Курахівському напрямку, село Побєда, - пояснила Тетяна.
Дружина Анатолія Копача теж поділилась болем:
- Мій чоловік Копач Анатолій безвісти зниклий вже рік і три місяці. Нічого невідомо. Зник на Донецькому напрямку, Покровський район, біля населеного пункту Побєда. Мабуть, вам вже розповіли про нього, бо ось там стоять мама і сестра. Надіємося, чекаємо, віримо, шукаємо, робимо все можливе. Потрібно вірити. Це найважче, коли ти нічого не знаєш.
Світлана з трьома доньками дев’ятий місяць шукає чоловіка і батька Сергія Муравського, який зник 14 серпня 2024 року на Донеччині, біля Миколаївки, Покровського району.
- Жодної звістки. Чекаємо, надіємося…
Батьки нічого не знають про зниклого безвісти двадцятидев'ятирічного сина Григорія Чеботаря.
- Пропав в Курській області біля села Милованова. 22 березня 2025 року. Чекаємо. Дай, Боже, щоб він виявився в полоні…
Володимир Жиленко потрапив у полон разом з Дмитром Медзяновським. Дмитро нещодавно повернувся. Рідні Володимира - все ще у болісному сподіванні, очікуванні та хвилюванні за стан його здоров’я (знають, що поранений).
Рідні Миколи Богошури, який пропав в безвісті у листопаді 2023 року під Курдюмівкою на Донеччині, сподіваються на те, що він у полоні.
- Значиться зниклим безвісти. Надіємося, що живий: безвісті – не є загиблий. Чекаємо, – розповіла сестра військовослужбовця.
Пані Валентина шукає зниклого безвісти зятя Олександра Якубовського:
- Зять зник безвісти 27 вересня 2024 року. Побратими (дай, Боже, їм здоров'я!), які повернулися з полону, повідомили, що він живий, знаходиться в полоні. Пів року ми нічого не знали, а зараз є така звісточка. Надіємося, чекаємо.
Лідія, мама полоненого Валентина Тисячного, який пропав безвісти 19 липня 24 року під Кринками на Донеччині.
- Вже 25 січня ми отримали звістку, що він у полоні. Надіємося, чекаємо. Діти чекають. Слава Богу, що він в полоні. Ми знаємо – там недобре, але надіємося. Дай, Боже, дочекатися.
Наталія, дружина безвісти зниклого Сергія Лященка (37-ма бригада морської піхоти), зник безвісти 15 грудня 2023 року.
- Зараз статус – безвісти зниклий. В нас є об'єднання родин зниклих в Кринках, – розповіла вона. - Ми відвідуємо завжди акції, по можливості – у всіх містах України. Чекаємо на повернення чоловіка, батька. 16 місяців вже. Ми з Вінницької області – Стратіївка. Побачили повідомлення про акцію у Тік-тоці («Відважна-комуфляжна») і приїхали.
Оксана, дружина Володимира Мартиновського з 37-ї бригади, каже, що він зник безвісти у Кринках у квітні 2024 року.
- Досі нічого не відомо. Зі слів побратимів, його вже нема в живих… Але ми все одно чекаємо.
Рідні розшукують Олега Лелюка з 80-ї бригади, який зник безвісти ще 3 листопада 2023 року у районі Кліщіївка, Бахмутського району на Донеччині.
- Досі не можемо ніяких слідів знайти. Вже звертався в різні інстанції, навіть – в посольство Саудівської Аравії, в посольство Катару. Прийшло повідомлення з посольського відділу Міністерства закордонних справ, що цим арабським посольствам вручили мої листи. На кого мені надіятися? Документи всі поновлені, відправлені у 80-ту бригаду. Мене «вбиває» те, що ми, родичі зниклих безвісти, як ізгої. Так, велике горе, коли загинули хлопці, але їх вшанували, на площі банери встановили. Що робити тим, хто так і не дізнався про своїх – в полоні вони чи живі взагалі?! Можна ж хоч якийсь банер присвятити тим, хто пропав безвісти, – зі словами підтримки: «Надіємось, що вони в полоні, живими повернуться додому». Підписати, не вказуючи прізвищ, – відверто поділився батько Олега Петро Лелюк з Плоского.
Ще одна болюча історія матері зниклого безвісти воїна:
- Чотири місяці нічого не чути про сина. Був у Курській області. 20 днів пролежав з осколковим пораненням ноги. І повернувся знову. На один день. 5 січня (2025 року – ред.) пішов, а шостого - вже пропав. Мені 11 січня повідомили, що ніхто нічого не знає про нього. Їх четверо з ним пішло на завдання і ніхто не повернувся. Ніхто. Нема кого розпитати: пішли й не повернулися. Їхній командир пояснив, що почався обстріл. І вони пропали зі зв'язку. Після обстрілу пустили дрони і тіл не знайшли. Де мій син?! Молодий – 35 років. Його чекають дружина, двоє діток. У нього два сини – 16 та 13 років. Надіємося, що він десь в полоні, що живий. Але, якщо й там, то хтозна, що з ним роблять…
Людмила Василівна, мати зниклого безвісти Сергія Міщенка, тільки й вимовила кілька слів захриплим від горя голосом, більше не змогла: «Син мій зник 27 січня 2024 року на Курському напрямку…»
- Сам з Подільська, другий прикордонний загін, – підхопила розповідь сестра Сергія Алла. – Відправили в село Любимівку, Курської області. Казали, що вони будуть на другій-третій лінії оборони, а відправили на «нуль», де їх обстріляли. Шість хлопців знаходяться зараз в полоні з їхньої групи. Троє поранених, а за брата нічого невідомо. Наші потім відбили позиції, але не знайшли ні серед живих, ні серед мертвих. Написали, що зник безвісти, тіла немає. Сім місяців немає ніякої звістки: де він, чи живий? Нічого не відомо.
Її брата незаконно засудили в росії на 27 років, хоча він – військовополонений:
- Мій брат три роки та два місяці в полоні. Морпіх. Потрапив у Маріуполі. Засуджений у росії 27 років. Нещодавно його командир, теж засуджений ними, повернувся з полону. Потроху почали обмінювати. Востаннє я змогла з ним поспілкуватися 24 грудня 2024 року. Чекаємо…
Мати бійця Артема Кутателадзе:
- Мій син зник безвісти в день перемир'я – на Великдень. Був ближній бій, перемир'я не було. По рації його побратимам передали, що потрібна допомога і зник зв'язок. З 20 квітня я не знаю, де моя дитина. Мене не було тут, бо я працювала за кордоном, щоб допомагати синові. Він був дуже молодий, тільки з "учебки". Але їх відправили на нуль. Мені дуже важко це казати. Я тільки вчора повернулася. Роблю все, що можу, щоб його знайти. Я знаю, що про все дізнаюся, бо я – мама. Я знайду його. Хочу висловити вдячність і своїм друзям за кордоном. Нас з донькою (вона кинула навчання) збирали всі миром, купляли квитки на літак, бо нічого не було. Я не кажу, що я бідна людина, я працьовита. Але сталася біда і я дуже вдячна Богу, що в мене є друзі, які мене підтримують. Це дуже важливо, що всі об'єдналися, що ця біда не залишилась тільки моєю, вона стала спільною. Навіть сьогодні до мене підходили друзі, які не очікували, що Артем зник. Дуже важко. Я мріяла в серпні побачити сина. Він був моєю надією. Коли листувалися, він мені казав: "Мама, тобі вже треба внуків. Будуть в тебе скоро внуки». В нього вже були свої плани на майбутнє. Він вже планував, що буде працювати, створить власну сім’ю... Я знайду сина. Дочекаюся онуків…
Батько полоненого воїна Анатолій:
- Подільська прикордонна служба, Курський напрямок. Роман потрапив у полон 2 жовтня минулого року. Весною ми дізналися, що його осудили на 14 років суворого режиму. Одне радує, що він живий. Сподіваємось на повернення з полону. Чекаємо…
Сергій Ломиковський зник безвісти рік тому під Синьківкою Куп'янського району, Харківщина. Про це розповіла його бабуся:
- Нічого ніхто не знає. Ніхто. Зверталися скрізь, куди тільки можна. Відповідь одна:зник безвісти, немає підтвердження ні про те що він у полоні, ні про те, що є серед загиблих. Це мій внук. Мами в нього немає.
Пані Оксана розповіла про те, що шукає брата:
- Мій брат Олександр зник безвісти 25 листопада 2024 року. Донецька область, Покровський напрямок. Майже шість місяців невідомості. Взагалі – нічого. Хоча б знати, що він живий. Зрозуміло, що в полоні - не солодко, але живий. Надіємося, віримо у краще.
Ще одна болюча історія матері зниклого безвісти захисника:
- Мій син пропав безвісти 21 грудня 2022 року. Вже два з половиною роки немає відомостей про нього. Нічого ми не знаємо. Зник у Курдюмівці. Більше – нічого.
Матір так і не дочекалась звістки про сина. Про це розповіла пані Оксана:
- Брат пропав 23 квітня 2023 року. Два роки вже минуло, але нічого не знаємо. В нас вже є воєнний адвокат, який веде справу. Мама весь час ходила по інстанціях – нічого. Не дочекалась: в неї стався інсульт після того, як він зник. Вже 10 місяців немає мами й про брата два роки я нічого не знаю. Може в полоні? Хоча б про це дізнатися. Це тяжко і страшно.
Пані Людмила розшукує свого племінника:
- Я шукаю свого племінника Дмитра Осташевського. Він значиться зниклим безвісти з 20 лютого 2025 року. Зв’язок з ним пропав біля населеного пункту Дачне, Покровського району, Донецької області. Ми зв'язувалися з командиром частини одразу після того, як він зник безвісти. Командир сказав, що вони потрапили в оточення. У засобах масової інформації була інформація, що буквально через пару днів після цього Дачне окупували повністю. Ми надіємося, що хлопці в полоні: не тільки мій племінник, а всі, хто йшов з ним на завдання. Всі вони є зниклими безвісти. Ми в інтернеті знайшли фото полонених. Там збоку наче він сфотографований. Ми надіємося, що це він. Відправили те фото в російську федерацію для підтвердження. І все… Вже три місяці чекаємо відповіді. Я без плаката, бо випадково дізналася про акцію. Загалом пошуками займається друга тітка по материній лінії, бо батьків в Дмитра вже немає…
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram та Viber!
Дізнавайтесь важливі новини та читайте цікаві історії першими!
