Ірина Шевченко – найвпізнаваніша переселенка на Кодимщині Одеської області. Завдяки активній громадянській позиції, долученню до вирішення широкого спектру проблем громади вона почала викликати інтерес загалу та представників місцевої влади досить скоро після її вимушеного переїзду з окупованого Мелітополя на малу Батьківщину, в Кодиму.
Ірина – завзята ентузіастка у питаннях безбар'єрності, розвитку велоруху, чистоти довкілля, захисту зелених насаджень. Зокрема, саме завдяки її спротиву рішенню влади зрізати десятки дерев на центральній вулиці міста та створенню петиції на захист зелених насаджень навколо активістки об'єдналися небайдужі містяни, а в сесійній залі міської ради вперше пролунало: «Хто така Ірина Шевченко?».
Вона – людина, яка не тільки вірить у відродження України та кожного її міста, але й намагається робити свій внесок у невідворотнє майбутнє країни як цивілізованої європейької держави. Небайдужою, дієвою і сміливою Ірина була і до повномасштабного вторгнення, і під окупацією в Мелітополі, такою й залишається після вимушеного переїзду на Кодимщину.
Ірина з чоловіком і дітьми
У вільному Мелітополі громадські ініціативи мали успіх
Ірина, програмістка з Мелітополя, матір трьох дітей, завжди займала активну громадянську позицію. На її тверде переконання, Україна може і повинна стати повноцінним членом європейської спільноти, а перетворити громади і їх населені пункти на цивілізовані у всіх сенсах міста і села – це завдання не лише влади, але й самих мешканців. І це завдання нам під силу, якщо кожен буде докладати зусиль.
З власного досвіду Ірина знає, що якщо суспільство, його активісти, і влада мають спільну мету – розвиток населених пунктів, то робота буде результативною. Мелітопольська міська рада ставилася до громадських ініціатив з прихильністю, небайдужість людей цінувала. Активістка з гордістю згадує про те, що розроблену нею та її однодумцями програму розвитку велоінфраструктури було затверджено сесією міськради.
До окупації Мелітополя Ірина Шевченко ініціювала або брала участь також в екологічних проєктах, працювала над велоінфраструкторою міста, всіляко пропагувала велорух як екологічно доцільну, зручну, корисну та дешеву альтернативу автотранспорту, організовувала веломарші (в тому числі, за участю дітей). Зокрема, разом з однодумцями, презентувала 400-кілометровий веломаршрут «Від Мелітополя до озера Сиваш».
– Цей маршрут був задуманий як акція єднання українців вільних територій з тими, хто опинився в окупації. Крім того, він був надзвичайно насичений інформаційно і давав можливість учасникам ознайомитися з історією, цікавими фактами та просто красою нашого краю та Приазов'я, – згадує активістка. – Люди їхали родинами, з дітьми. То була масштабна інформативна кампанія. На жаль, через окупацію нам не вдалося її завершити.
Мрії, плани, сміливі ініціативи, цікаві проєкти – окупація перекреслила усе.
Ірина під час протестних маршів у Мелітополі
Спротив: окупанти направляли на беззбройних людей танки і кулемети, але мелітопольці не відступали
У серпні 2024 року, спостерігаючи за подіями в Курській області, Ірина Шевченко написала на своїй сторінці у Facebook: «Не хочеться поки нічого коментувати в Курську, бо інформаційна тиша допомагає більш, ніж будь які слова. Хочу просто нагадати про Мелітополь 5 березня 2022 року, 9-й день окупації, 5-й щоденний мітинг проти окупантів. Ви бачили подібні акції протесту на Курщині? Ми не просто не братні народи, між нами – прірва».
28 лютого 2022 року місто Бердянськ вийшло на марш протесту проти окупантів. Цю ініціативу зразу перейняли мелітопольці. 2 березня мелітопольські церкви різних конфесій (крім церков УПЦ (МП)) провели спільну молитву за Україну, на яку зібралася сила-силенна мешканців міста. Після молитви зібрання, скандуючи «Окупанти!», «Мелітополь, вставай!», «Слава ЗСУ!», вирушило до приміщення СБУ, у якому на той час вже засіли російські військові.
– Спочатку вони просто не знали, що робити. Вони дивилися на нас з вікон і боялися, ми бачили їх страх, – розповідає Ірина. – Потім вони почали по нас стріляти. Ми забрали поранених, а вони щільно позакривали вікна. Напевно, сподівалися, що мелітопольці злякаються і більше не вийдуть на протест, але наступного дня в мітингу взяло участь ще більше людей, через день кількість мітингувальників ще зросла – нас ставало щодня все більше. Жінки, чоловіки, освітяни, юристи, представники культури – всі верстви населення були об'єднані одним бажанням – жити у вільній країні. До окупації Мелітополь не знав таких масових мітингів, як ті, що проходили під дулами танків.
Від 2-х до 4-х тисяч мешканців міста щодня виходили проти озброєних до зубів загарбників, йшли проти танків, грудьми зупиняли колони військової техніки з позначкою «Z». Росіяни підганяли «тигрів», військові машини з кулеметами, направленими в груди беззбройним людям. Але наші колони не розступалися.
Звичайно, не всі люди однаково сміливі. Хтось виходив проти танків, а хтось махав нам, учасникам маршу, жовто-блакитними прапорцями, вмикав на всю гучність Гімн України. На це теж потрібна була мужність, і слова Гімну, які лилися з вікон, були нам підтримкою, додавали бойового духу.
Проукраїнські сили міста, як розповіла Ірина, збиралися на площі Шевченка, біля Будинку культури: там був розташований гуманітарний штаб. Завдяки розвиненій велоінфраструктурі, перебуваючи в окупації, активісти доставляли ліки, продукти тим, хто її потребував.
Ще в Мелітополі
Одного дня росіяни захопили Будинок культури. Пригнали чотири КамАЗи з військовими, почали закидати людей шашками. Зосереджували увагу передусім на чоловіках, яких завантажували в машини і вивозили в поля, за 20 кілометрів від міста. Вони намагалися перетворити акції на суто жіночі – з жінками боротися їм було не так страшно.
Мелітопольці змушені були припинити мітинги, але започаткували «тихий» спротив – підривали машини, вели по суті партизанську боротьбу. Врешті, окупанти почали забирати активістів спротиву, і наприкінці березня 2022 року Ірина з дітьми залишила Мелітополь і переїхала в Кодиму.
Виготовляє дрони і готується до відбудови Мелітополя
Доки в грудях б’ється гаряче серце, життя триває. Опинившись в Кодимі з трьома дітьми на руках, Ірина знайшла сили, щоб залишатися собою: активним і дієвим членом суспільства. З тим же завзяттям, який мала у Мелітополі, жінка занурилася в життя Кодимської громади.
Крім роботи в Раді з питань внутрішньо переміщених осіб при Кодимській міській раді, вона зареєструвала ГО «Перший оберт» і залучає до велоруху молодь та родини кодимчан. Велопробіги до свят чи визначних дати, просто велопрогулянки Кодимщиною дарують багато радості її учасникам.
Велорух у Кодимі
Урбаністичні ініціативи Ірини, діяльність, спрямована на забезпечення безбар’єрності, на збереження дерев у місті, його озеленення знаходять відгук у кодимчан, згуртовують навколо громадської активістки тих, кому не байдуже майбутнє рідного міста.
Ірина постійно розширює свої знання: бере участь у виїзних семінарах в інші міста України, щоб перейняти їх досвід та поділитися власним. Вона постійно вчиться і вірить, що отримані знання використає на повну потужність в часи відбудови України. Завдяки співпраці з ГО «Спільно HUB» активістка взяла участь, зокрема, в обмінній поїздці представників органів місцевого самоврядування чотирьох громад Запорізької області до громад Чернігівщини, під час якої обговорили розробку Програми комплексного відновлення.
На одному із семінарів
Незадовго до того Ірина Шевченко побувала у Львові, на форумі Lviv Urban Forum, який відвідали активісти, урбаністи та інші небайдужі до розвитку українських міст люди, а також закордонні експерти поважного рівня. Там, до речі, Ірина взяла участь у пізнавальній велоекскурсії, адже розвиток велоінфрасруктури не полишає її думок.
З любителями велопробігів у Кодимі
18 серпня ГО «Спільно HUB» на своїй сторінці у Facebook повідомило про те, що Ірина Шевченко успішно опанувала курс «Urban Heritage Strategies 2024», і зазначило: «Ми, у Спільно HUB, надзвичайно радіємо її досягненням! Під час курсу Ірина здобула унікальний досвід навчання разом зі студентами з різних країн під керівництвом викладачів Erasmus University Rotterdam. Курс розширив її знання про інтегроване збереження міської спадщини та допоміг посилити навички стратегічного планування. Ірина глибоко досліджувала складний взаємозв’язок між міським розвитком і управлінням спадщиною, оцінювала потенціал та ризики для історичних міст». Вона також попрацювала над створенням стратегічного плану дій для повоєнного відновлення міста Одеси.
По закінченні курсу «Urban Heritage Strategies 2024»
«Ірина продовжить використовувати свої нові знання та навички для розвитку наших спільних проєктів у Спільно HUB та для благоустрою наших міст», – висловили впевненість у Спільно HUB.
Що б не робила сьогодні, за зізнанням Ірини, її не полишає думка, що коли-небудь усі свої знання і навички використає для відбудови Мелітополя. Вона не сумнівається, що повернеться з родиною у дороге їй місто. Для цього потрібне одне – Перемога. Тож, мріючи про мирне майбутнє в Мелітополі, вона «кує Перемогу», використовуючи для цього кожну вільну хвилину, – власноруч виготовляє дрони для наших Збройних сил.
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram та Viber!
Дізнавайтесь важливі новини та читайте цікаві історії першими!
