27 січня – День пам’яті жертв Голокосту
Жертвами Голокосту за часів нацизму та Другої світової війни (1933–1945) стали мільйони людей, а саме: третина єврейського народу – близько 6 мільйонів євреїв з 27 країн Європи, у тому числі 1,5 мільйона українських євреїв.
З перших днів окупації у десятках українських населених пунктів нацисти відбирали і розстрілювали єврейських чоловіків. Жінок і дітей зганяли до новостворених гетто – кварталів на околиці міста, оточених колючим дротом. Вилучивши у євреїв усі цінності у вигляді податків, нацисти згодом знищували мешканців гетто. Німецька адміністрація під страхом смерті заборонила годувати, переховувати і в будь-який інший спосіб допомагати євреям.
Восени 1941 р. генерал-губернатор Трансністрії, куди входила Одещина, наказав розгорнути створення спеціальних таборів для розміщення євреїв, яких «переміщували» з Одеси, Бессарабії та інших місць. Великими партіями їх доставляли на станцію Любашівка, звідти їх відправляли пішим ходом під наглядом місцевих поліцаїв. У районі сіл Агафіївка, Мар'янівка та Новопавлівка частину людей розстрілювали, а тих, що залишалися, відправляли у Гвоздавку та Богданівку для подальшого знищення.
Вшанування жертв Голокосту в Гвоздавці Другій. Фото з архіву
Свій «Бабин Яр» є майже в кожному селі
У селі Гвоздавка Друга Зеленогірської територіальної громади Подільського району в листопаді 1941 року румунсько-німецькі окупанти влаштували концтабір. За офіційними даними, у Гвоздавському гетто фашисти закатували, заморили голодом і холодом 4 тисячі 772 особи. Сьогодні тут віднайдено п’ять місць масових захоронень, але їх може бути й більше.
Чимало спогадів про ці жахливі події залишили по собі старожили.
Житель села Гвоздавка Друга Павло Григорович Рубля розповідав, що євреїв в табір зганяли з Молдови, Бессарабії, Балти, Ананьєва, Поділля та інших місць.
Павло Рубля ділиться гіркими спогадами
«Людей заселяли у колгоспні склади, контори, кузні, конюшні. З кожним днем полонених прибувало дедалі більше, місця не вистачало, тому багатьом довелося животіти під відкритим небом. Йшли дощі, стояла глибока осінь, люди сиділи рядами на землі, спинами один до одного. Між ними був прохід шириною у два метри, щоб могла проїхати підвода. Територію огородили колючим дротом, яку охороняли німці, поліцаї, троє румунів, двох з яких звали Василіка та Мітруца. Полонених ніхто не годував. Поки їх було небагато, то охоронці дозволяли місцевим жителям обмінювати хліб на одяг полонених, а коли табір переповнився, то нікого не допускали, – ділився спогадами 85-річний старожил у 2007-му. – Селяни кидали голодним через огорожу хліб, картоплю, буряк, моркву. Румун Мітруца, якщо помічав когось із місцевих близько біля огорожі, стріляв без попередження».
Щоночі в концтаборі збирались поліцаї та німці з усіх околиць, нещадно катували полонених, вимагаючи коштовності!
Вранці біля складу залишались лежали мертві оголені тіла. Складали їх у підводи самі євреї, які ще мали сили. Румунські окупанти змушували мене вивозити трупи з концтабору до протитанкових ровів і окопів. Тіла скидали і злегка присипали землею.
«Частина полонених знаходилася усередині, в бараку, а частина – прямо на вулиці, – згадував Павло Рубля. – Був жовтень 1943 року, йшов проливний дощ. Діватися бідолахам було нікуди. Тіла убитих і померлих складували поряд з живими, прямо у дворі. Виходили гори людських тіл».
Потім полонених примушували рити глибоку яму, куди скидали тіла померлих. Деякі в’язні були в такому відчаї, що самі кидалися в братські могили.
«Румунські окупанти змушували мене вивозити трупи з концтабору до місця розташування протитанкових ровів і окопів, – згадував 85-річний Парфеній Богопольский. – Там їх скидали і злегка присипали землею. Тому після сильної зливи або коли сходив сніг з-під землі виглядали людські кістки. І ось зараз, коли прокладали газопровід, наткнулися на місце, куди саме якраз і скидали останки полонених».
Розповідаючи про пережите, ветеран раз у раз втирав непрохану сльозу.
«Мені тоді було 19 років, – продовжував Порфирій Аврамович. – Війна – велика біда, а ще Гітлер віддав наказ знищити євреїв. Бідолашні приходили до нас й просили хліба. Мама дала їм дві буханки, картоплі. Їли й кабаки. Коли голодний, усе поїси. Вмирали вони від знущань, голоду й холоду, бо хіба ж таку силу людей сільські жителі могли нагодувати? Хто сильніший, той втікав».
Є свідчення, що трупи закатованих також скидали в Кодиму, і жителі прилеглих сіл ще довго не ловили й не їли рибу з річки.
Жертви Голокосту
Гіркі спомини очевидців трагедії
Семен Степаненко був тоді маленьким хлопчиком Він пригадував, що на території села був млин. То люди, які приїздили молоти зерно, давали голодним трохи дерті, бо ж їх зовсім не годували, їх просто морили голодом і холодом.
Серед полонених, крім євреїв, були люди й інших національностей. Німці підбирали всіх, хто був бодай трохи схожим на єврея. Так потрапила у табір одна жінка з Бобрика Першого. На щастя, родичам вдалось її викупити. Інша бездітна сім`я забрала хлопчика з табору й всиновила його, друга жінка підібрала двох сестричок, видала їх за своїх, а у 50-ті роки їх знайшла мати і забрала. У селі Заплази сім’я переховувала єврейську родину, незважаючи на смертельну кару при викритті. Родина вижила й довіку була вдячна своїм рятівникам.
Одна з очевидців трагедії Голокосту. Архів 2011 року
84-річна Любов Яківна Демченко розповіла, що багато людей ходили у концтабір з Бобрика Другого міняти їжу на речі, а вона не могла дивитись на ті нелюдські муки і не ходила, бо бачила, як їх гнали й знущались, як майже тягли на собі майже мертвого чоловіка родичі чи просто знайомі. Таке, каже жінка, забути не можна.
Іван Васильович Кір’як, 1926 р.н.:
«Євреїв в таборі було дуже багато. Ходили ми з хлопцями до них і носили хліб, сир, картоплю, буряк. На знак вдячності нам давали сорочки та іншу одежу, бо ми були голі й босі. Румуни та поліцаї били нас, але ми все одно йшли.
Мертві тіла возили у рипу (яр), а коли там вже було повно, то – під Ясенове та до річки Кодими. З кожної з чотирьох колгоспних бригад виділяли від 2 до 5 підвід для перевезення трупів.
Якось до однієї жінки прийшла єврейка і попросила води напитися. Коли напилася, то з відчаю кинулася у криницю».
Останки розстріляних
Клавдія Сергіївна Петровська, 1925 р.н.:
«Мій свекор Сергій Петровський йшов з роботи з станції Заплази і побачив під містком дванадцятирічну дівчинку. Він забрав її додому. Її удочерили, охрестили і записали на своє прізвище, давши ім’я Раїса Сергіївна Петровська. А насправді її звали Ривка. Так Раїса і жила до самого визволення села. Коли вона закінчила школу, її влаштували вчитися на бухгалтера у місто Первомайськ Миколаївської області, давали їй продукти, платили за квартиру.
Потім приїхала її старша сестра, яка демобілізувалася з армії. Побула у Гвоздавці тиждень і забрала сестру з собою у Львів. Там наша Рая влаштувалася бухгалтером і невдовзі вийшла заміж. Вона до нас приїжджала з своєю п’ятирічною донечкою, яку ми в місцевій церкві охрестили».
Наталя Леонтіївна Беженар, 1924 р.н.:
«Ми варили картоплю і йшли до огорожі, за якою знаходилися євреї. Знедолені люди кидалися в багнюку за кожною картоплиною і жадібно їли.
Якось у однієї жінки почалися пологи, народила вона прямо на землі. Немовля впало у багно, румуни почали бити бідолашну жінку, вона відразу й померла.
Часто повз нашу хату гнали людей гоном нагору, де кляті румуни вибивали у деяких золоті зуби, а потім вбивали. Кидали в рипу і мертвих, і живих та прикидали землею. Якось забіг до нас один єврей років 30-35. Батько саме прийшов з полону і пожалів бідолашного. Втікача заховали на горищі, де він пробув довгий час. Пізніше, мабуть, перед визволенням села, коли останніх в’язнів погнали в сторону села Солтанівка, наш єврей кудись зник».
Ганна Василівна Тоніна, 1927 р.н.:
«На кордоні з селом Ясенове була яма, куди звозили вбитих і напівживих євреїв.
Одного разу, коли євреїв мали розстрілювати, стара єврейка перекинула через дріт свою онучку Любу і крикнула: «Ганю, врятуй її!». Ми ховали дитину в печі майже рік. Після звільнення села її забрали в інтернат у село Дубки, а потім направили в училище, де вона вивчилася на медсестру. Часто приїжджала до нас в гості».
Дорогою смерті багатьом вдалося вижити
Коли концтабір не вміщав полонених, формували колони і людей гнали у Доманівське чи Богданівське гетто, що у Миколаївській області.
Шлях неблизький, тож обабіч польових доріг залишилось чимало безіменних могил. Фашисти безжально добивали знесилених людей, не шкодуючи й маленьких дітей.
Одного разу, як відправляли колону по старій дорозі, одна з єврейок впала, німці її розстріляли. Підбіг чоловік, але його чекала та ж сама доля. Незабаром з-під пальта іншого вбитого чоловіка висунулась маленька дитина. Хоч колона була вже далеко, та німці помітили дитя, яке бігало від батька до матері. Румун та німець рушили назад і розстріляли бідолашну.
Декому з євреїв вдавалося рятуватися втечею, а частіше матері, проходячи через села, прохали селян прихистити їхніх дітей.
На щастя, серед жителів Любашівщини було чимало праведників, які, попри смертельну небезпеку, переховували іудеїв у своїх оселях. Якось бездітна сім`я забрала хлопчика з табору й всиновила його, друга жінка підібрала двох сестричок, видала їх за своїх. У селі Заплази сім’я переховувала єврейську родину, незважаючи на смертельну кару при викритті. Родина вижила й довіку була вдячна своїм рятівникам. Якось один з євреїв потрапив до ковалів, там він працював з місцевими майстрами, й ніхто не помічав, якої він національності. Так йому вдалось врятуватись. Деякий час він жив у райцентрі.
На місці братських могил колосяться поля
Колишній в’язень Доманівського гетто, одесит Семен Маркович Штаркман навіть одружився на своїй рятівниці Надії Гнатюк.
«В листопаді 1941 євреїв стали масово висилати з Одеси в Доманівський район, – розповідав голова Одеської регіональної асоціації євреїв-колишніх в’язнів гетто і нацистських концтаборів Семен Штаркман. – Мене з мамою, бабусею, трьома братами і сестрами, багатьма нашими сусідами три доби пішки гнали степами до концтабору. Голодні і холодні, знесилені і налякані, ми опинилися за колючим дротом. Якось поліцай прийшов до нас і почав у відчаї просити врятувати його дружину, хвору на тиф. Того, хто погодиться, обіцяв врятувати від смерті. Зголосилася лише моя мати, яка хотіла вберегти своїх дітей.
Ми жили в хаті поліцая, мати доглядала за хворою жінкою, а я допомагав по господарству. Біля криниці познайомився з двома дівчатами, ми подружилися.
Згодом хтось видав німцям, що поліцай переховує євреїв. Цієї справою особисто зайнявся начальник жандармерії Казакевич, який наказав нас розстріляти. І, коли нашу родину вели на страту, румунські солдати і місцеві поліцаї, щоб набратися хоробрості, вирішили випити горілки. Нас, залишених без охорони, врятували мої подружки-сестрички і заховали в себе. Переховуватись довелося до самого визволення міста».
Василь Омелянович Волошин
Багатьох євреїв врятував від неминучої загибелі праведник народів світу Василь Омелянович Волошин. Чотирнадцятирічний хлопчина був їздовим, працював в полі і був зв’язаний з партизанами. Неподалік його села проходила дорога «смерті» – Доманівка-Богданівка. Щоденно вервечка людей рухалася цією дорогою до місця страти. Багатьом невільникам тоді вдалося втекти від охорони. Вони переховувалися у скиртах, чагарниках, покинутих будівлях. Якось Василько врятував від чотирьох румунських вершників жінку з трьома дітьми, заховавши їх у стайні. Другого дня біля трупа матері він підібрав живу дворічну дівчинку, підгодовував чоловіків, які ховалися у скирті. Чимало колишніх в’язнів завдячують своїм життям Василю Волошину і його товаришам…
На щастя, за період незалежності України, зокрема, на Одещині, багато зроблено в плані увічнення пам’яті закатованих і замучених жертв фашистського терору. А їх було понад 700 тисяч осіб!
Зберегти пам’ять про жертв геноциду
Відкриття пам’ятника в Гвоздавці Другій
На місці колишнього табору у Гвоздавці й сліду не залишилось від тих часів. Ні колючого дроту, ні огорожі. База місцевого фермерського господарства уособлює мирні часи.
У 1993-1994 роках одеські дослідники історії Голокосту Борис Гидалевич і Леонід Дусман встановили перші пам’ятні знаки на офіційно зафіксованих місцях масових захоронень у Гвоздавці Другій. Далекого 2007-го члени одеської іудейської громади «Тиква»-«Ор Самеах» побували на території колишнього концтабору та віддали шану євреям, похованим у братській могилі. Присутні рабини помолилися біля пам’ятника та перепоховали останки жертв геноциду, випадково знайдені в яру.
2011-го року за сприяння аграрія Анатолія Артеменка на місці Гвоздавського гетто було встановлено пам’ятну стелу, а неподалік, в долині річки Кодими, де також знайшли останки страчених і померлих, – меморіальну дошку.
Вчитель історії Любашівського ліцею №2 Валерій Миколайович Бондаренко зі своїм учнем
Впродовж багатьох років вчитель історії Любашівського ліцею №2 Валерій Миколайович Бондаренко зі своїми учнями прискіпливо вивчають болючу тему винищування євреїв та інших «неарійських» народів нацистами в роки Другої світової війни на території Любашівщини. Адже географія винищення євреїв і представників інших національностей на території Любашівщини війни не обмежується Гвоздавкою Другою. У самій Любашівці відразу після окупації фашисти розстріляли понад 350 євреїв, у с. Ясенове Друге – більше 100 осіб. Є могила жертв Голокосту і в Троїцькому. Відомі факти розстрілу євреїв неподалік Новоселівки і Маловасилівки, але ті місця поки що не знайдені.
Всесвітньовідомий історик Єгуда Бауер написав: «…пам'ять про Голокост потрібна для того, аби наші діти ніколи не були жертвами, катами чи байдужими спостерігачами». У відповідній резолюції ООН зазначається: «Голокост завжди буде для всіх людей нагадуванням про загрози, які виникають через ненависть, расизм та упереджене ставлення».
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram та Viber!
Дізнавайтесь важливі новини та читайте цікаві історії першими!
