Як подружжя Людмили та Романа Ковтунів з Кодимщини творили собі долю, поки доля творила їх

Людина на власний розсуд творить своє майбутнє чи існує Провидіння, яке підштовхує її до заздалегідь визначеного шляху? Кожен, напевно, інколи замислювався над цим питанням, адже трапляються з нами незаплановані події, які, буває, перекреслюють усі плани та несподівано вимальовують зовсім інші.

«Нічого не буває просто так. Нічого не буває випадково: Ні зустріч, ні подія, ані слово… До того йшло або ж це долі знак»… Ці слова поета Віталія Іва­щенка підтверджено не однією життєвою історією.

Зокрема вони нагадують й історію життя подружжя лікарів з Кодими – Людмили та Романа Ковтунів, якою вони поділилися з Новинар.City.

Людмила Ковтун із синами на Говерлі (Роман фотографує)Автор: Роман Ковтун

Вибір професії в дитинстві не був випадковим

Не схо­жими на випадковість зустрі­чами та подіями в юності, ще майже в дитинстві, доля почала давати їм знаки, підштовхуючи до вибору професії лікаря, а трохи згодом – одне до одного.

Лікарка розповіла, що змал­ку мріяла стати вчителькою і, ймовірно, сьогодні Людмила Володимирівна вчителювала би собі в одній зі шкіл Кодим­щини, якби в дев’ятому класі несподівано не захворіла і не потрапила в хірургічне відді­лення Кодимської, на той час районної, лікарні з апендоктомією. Плани дівчини на майбутнє змінив, звичайно, не апендикс – його багатьом людям видаляють і це ніяк не позначається на їх подальшому житті. Доленосну місію Богом чи Провидінням було покладе­но на Івана Касаджика, пацієнт­кою якого стала дівчинка. Іван Іванович вразив її (як, мабуть, вражав усіх своїх пацієнтів протягом трудової діяльності) щирим, доброзичливим став­ленням до хворих, професійні­стю хірурга, яка, можливо, в її майже дитячій уяві межувала з чародійством, та інтелігентністю, властивою йому і багатьом ін­шим представникам цієї шля­хетної професії.

Після випис­ки Люда повернулася в рідну Олексіївку з новою мрією – те­пер вона точно знала, що має стати лікарем.

Роман Ковтун народився і ріс теж на Кодимщині, у Грабовому. З профе­сійною стезею він визначився також ще в школі, коли навчався в дев’ято­му класі (це перший збіг). Але його на неї вивели інші, дуже трагічні, обставини. Його мати тяжко хворіла протягом чоти­рьох років. Хвороба та була невблаганна, невиліковна, тож хлопчик пережив неабиякі страждання, роками бачачи, як мучиться його мама, і усвідомлюючи свою неспроможність їй допомогти. Саме той розді­лений з найріднішою людиною біль і зародив в співчутливому серці хлопця рішення по закін­ченню школи йти навчатися на лікаря, щоб рятувати людей, зменшити кількість болю на на­шій планеті.

Людмила та Роман КовтуниАвтор: З архіву родини Ковтун

Від знайомства – до весілля

Наступний збіг – в одному і тому ж році, в 1998-му, Ро­ман і Людмила вступили до медичних учи­лищ. Але він здобував медичну освіту в Котовську, а вона – в Оде­сі.

Після завер­шення навчання Ро­ман Михайло­вич розпочав свою трудову біографію у приймально­му відділенні Кодимської ЦРЛ, де пра­цював протя­гом 3-х міся­ців. Потім його направили на роботу фельд­шером в с.Ко­товці (нині Сергіївка).

В берез­ні 2001 року молодому ме­дику настав час зробити перерву в про­фесійній діяльності, щоб від­служити в армії. Але село не могло залишитися без фельд­шера, тож Котовцям потрібна була заміна. І кого, ви думає­те, направили на місце юнака? Людмилу, його майбутню дру­жину. В тому ж березні й приїха­ла, ще до від’їзду Романа.

Гадаєте, то був черговий збіг? Навряд чи. Один збіг – випадковість, два – збіг випад­ковостей, а три – то вже Доля. При передачі ФАПу познайо­милися – і, по суті, вже відтоді вони разом. А доки він служив, листувалися – спочатку було Слово.

Людмила Ковтун з матусеюАвтор: З архіву родини Ковтун

Практика – критерій іс­тини. Практикуючи, молодий спеціаліст Людмила Володимирівна, ре­алізовувала вже наявні фахові знання, а разом з тим, вивчала власний потенціал і окреслюва­ла нові горизонти можливостей.

«Працюючи, я усвідомила, що моїх знань, отриманих в училищі, недостатньо, особли­во в педіатрії. Тож вирішила вступати до університету. Хоча мої батьки, на той час вже пенсіонери, відмовляли, їх лякали чутки про необхідність хабарів... Але я все-таки спробува­ла вступити до вишу власни­ми силами – і мені вдалося! Я вдячна моїм батькам, які мене дуже підтримували, хоч це було й непросто», – згадує сьогодні Людмила Ковтун.

А Роман після армії додо­му вже не повернувся – одразу поїхав в гур­тожиток медичного університе­ту, де мешкала його кохана, і вони розписалися.

Не влашто­вували гучного весілля, роман­тичних подорожей, все було скромно і щиро – вони і так були святом одне для одного.

Кохання і взаємна підтримка допомогли подолати труднощі

Зразу після армії Роман спробував влаштуватися ла­борантом на кафедрі фізичної культури університету, але його спіткала невдача. Та він не зби­рався відступати і з другої спро­би таки свого добився. Коли Людмила була на третьому курсі, народила первістка, та навчання молода матуся не за­лишила. До року годувала сина груддю, вдень залишала його з сусідкою, з пар, здається, леті­ла, аби погодувати малюка… Було важко, але, знову ж таки, на допомогу прийшли батьки – до 3-х років хлопчик ріс в Олексіївці, з бабусею і ді­дусем. Людмила Володимирів­на досі з вдячністю згадує про це. А згодом дитину влаштува­ли в дитсадок – стало легше.

Під час годування маленького МаксимкаАвтор: З архіву родини Ковтун

Після завершення навчання у 2007 році Людмилу направи­ли в Саврань, але на той час Роман вже став студентом і не міг кинути навчання. Та жити в розлуці, хай і недовгій, подруж­жя теж не хотіло. Ідеальний ви­хід з ситуації знов подарувала Доля – Людмила завагітніла, і нічого кращого статися з ними не могло. Одразу після інтернату­ри народився їх молодший син. Молода мама те­пер перебувала у повноцінній де­кретній відпустці і була цим дуже задоволена. Вони так і жили в гуртожитку, стар­ший син ходив до школи, малюк потихеньку ріс…

Роман Ковтун із синамиАвтор: З архіву родини Ковтун

Сьогодні сини вже юнаки: Владислав – студент-четвертокурсник, навчається на перекладача іноземних мов, а Максим навчається в 9-му класі ліцею і в Кодимській школі мистецтв та тішить батьків своїми творчими успіхами. Діти, як і їхні батьки, жагучі до нових знань, енергійні та сміливі, однаково люблять читати і подорожувати, знайомитися зі світом, цікавими людьми та пізнавати власний потенціал.

Сімейне дозвілля КовтунівАвтор: З архіву родини Ковтунів

Започаткування медичної реформи стало часом кардинальних змін

У 2012 році Романа Михайло­вича направили до Кодимської ЦРЛ фтизіатром, так Ковтуни повернулися на Ко­димщину.

«Я прийшла до Максима Іва­новича (від ред.: мова про М.І. Суковатого, який тривалий період обіймав посаду головного лікаря Кодимської ЦРЛ) влаштовуватися педіатром, але виявилося, була посада тільки районного педі­атра, яку мені й запропонували. А я ще без досві­ду роботи... Це трохи бентежи­ло, але... мені сподобалось!», – з посмішкою озирається на минуле Людмила Володимирів­на.

Все це вона і справді рішуче залишила в минулому. З початком впровадження рефор­ми охорони здоров’я з’явило­ся розуміння того, що її місія в районній лікарні вичерпана. Усвідомила: настав час змін, а отже, необхідно й самій змінюватися, щоб продовжувати пра­цювати за спеціальністю. На невідворотності реформ в ме­дицині постійно наголошував і тодішній головний лікар Сергій Іванович Дарієнко. Багатьом такі розмови не подобалися, зміни – це завжди дискомфорт і ризик, їх хотілося уникнути. Інколи люди схильні ховати голову в пісок, щоб не бачити ре­альності…

Подружжя Ковтун - переконані "бандерівці"Автор: З архіву родини Ковтун

А Людмила Ковтун дослуха­лася до слів Сергія Івановича, вдивлялася в нові тенденції, що з’являлися в галузі охорони здоров’я, аналізувала, зважу­вала… І врешті не побоялася вийти з зони комфорту – пішла на курси з сімейної медицини, бо побачила попереду не тіль­ки складнощі, але й можливо­сті.

Курси загальної практики сімейної медицини закінчив і Роман Михайлович – вони з дружиною завжди йшли в ногу: що приватним життям, що про­фесійною нивою. Життя не при­вчило їх змалку до блюдечок з блакитною облямівкою, воно ніби тренувало труднощами, виставляючи планку все вище. І Ковтуни долали перешкоди без метушні, розсудливо, спо­кійно, дружно творили долю і себе самих.

Приватний кабінет сімейного лікаря Людмили Ковтун

Людмила КовтунАвтор: З архіву родини Ковтун

Ось вже понад п’ять років Людмила Во­лодимирівна займається приватною практикою, а її чоловік працює в «сімейній компанії».

«Трохи важко було роз­починати, адже ми одразу поставили собі за мету отри­мати ліцензію МОЗ на медич­ну практику і договір з НСЗУ, аби надавати послуги людям безкоштовно. А для цього необхідно мати кабінет (ми його орендуємо в ЦРЛ), осна­щення: меблі, комп’ютерну техніку, кардіограф, отоскоп, офтальмоскоп, холодильник для вакцини тощо… Довелося ризикнути – ми взяли кредит», – ділиться історією лікарка.

Колеги сприйняли зміни неоднозначно: хтось за них радів, хтось не розумів – у кожного власна позиція. Але важливіше те, що знайшовся відгук серед населення – зараз ФОП «Ковтун Л.В.» має понад 2000 декларацій, підписано договір з Національною служ­бою здоров’я України, щоміся­ця отримують чесно зароблені кошти за надані послуги.

Важливо те, що Людмила Володимирівна також уклала договір з Кодимською ЦРЛ на лабораторні дослідження, а це означає, що для пацієнтів, які йдуть в лікарню за її направ­ленням, аналізи в Кодимській ЦРЛ безкоштовні (гроші йдуть за пацієнтом).

У рідному селі Романа Михайло­вича, в Грабовому, від приватного кабінету Ковтунів працює фельдшер Віктор Сергійович Безродний. Орендували кабінет в Будинку культури і від­крили філію, а Віктор Сергійо­вич («молодий, але толковий, працелюбний і амбітний», зі слів Людмили Володимирівни) телефонує, коли є потреба. Ро­ман і Людмила Ковтуни вдячні Віктору Сергійовичу і моло­денькій санітарочці Олі Івано­вій, які сумлінно працюють на здоров’я сельчан.

Нині подружжя лікарів продовжує працювати, примножуючи досвід і знання, охоче беруть участь в онлайн-семінарах, а нещодавно побували на міжнародній конференції лікарів в Яремче.

***

Коли серед інших ми оби­раємо путь, призначену нам Богом, Він ставить на нашому шляху людей, яких ми потре­буємо, які підтримають, допо­можуть, посприяють нашому становленню і розвитку. А деякі супроводжуватимуть і служити­муть надійною опорою все жит­тя – таку опору знайшли один в одному Роман і Людмила чи не при найпершій своїй зустрічі.

А ще кажуть, що кожна зустріч у нашому житті схожа на розділо­вий знак. Одні люди лишають по собі знаки запитання, інші ставлять наприкінці речення три крапки. З кимось нас завжди розділятиме тире… А хтось йде і йтиме до самого кінця по­ряд, обережно малюючи кому після кожного кроку, день за днем, рік за роком...

Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram та Viber!

Дізнавайтесь важливі новини та читайте цікаві історії першими!