У Балтській громаді сім’ям загиблих воїнів-земляків вручили пам’ятні іменні відзнаки «Герой громади». Цю подію присвятили Дню Збройних Сил України. Загалом цього дня вшановували кожного Героя поіменно. На центральній площі міста відкрили Алею пам’яті зі світлинами загиблих. Участь у заходах взяли рідні та близькі Героїв.

Алея Героїв у БалтіАлея Героїв у БалтіАвтор: Людмила Шелих

Герої громади

Почесну відзнаку «Герой громади» запровадили розпорядженням Балтського міського голови. Першим Героям присвоєно це звання посмертно.

Нагороди сім’ям полеглих за незалежність нашої держави у боротьбі з жорстоким російським агресором вручали Балтський міський голова Сергій Мазур та голова Подільської районної військової адміністрації Михайло Лазаренко.

Вручення нагород

***

Коли на сцену в концертній залі кінотеатру «Родина». виходили рідні та близькі захисників, які тепер навічно стали у стрій Небесного війська, у присутніх на очі навертались сльози.

Війна приносить страждання і біль втрат – найбільший, який може відчути людина. Надто велику ціну платять сьогодні ті, хто захищає свою країну. І найбільша подяка за це – вічна пам’ять про їх героїчний подвиг.

На Алеї ГероївНа Алеї ГероївАвтор: Людмила Шелих

Місце смутку та гордості за захисників

Саме таким стало місце на центральній площі Балті, де відкрили Алею пам’яті по 49-ти загиблих воїнах-земляках. Тут на пересувних конструкціях встановлено банери зі світлинами та біографічними даними Героїв громади. У кожного – дві дати – народження і день, коли воїн віддав найдорожче – своє життя, серед перших ставши на захист своєї родини, своєї Батьківщини.

Без слів...Без слів...Автор: Людмила Шелих

Тут завжди є люди: перехожі часто зупиняються біля світлин, з сумом на очах вчитуються у стислі рядки героїчних історій життя, яке у переважної більшості захисників обірвалося у молодому віці. Коли могли б ще жити, творити, народжувати дітей…

Людмила Шелих
Людмила Шелих
Людмила Шелих
Людмила Шелих
Людмила Шелих
Людмила Шелих
Людмила Шелих
Відкриття Алеї Героїв у Балті

***

У день відкриття виставки їх пам’ять вшанували хвилиною мовчання, яка гострим болем пронизувала серця присутніх, серед яких були рідні та близькі полеглих воїнів. Всі разом вслухалися в слова пошани та подяки, що звучали з вуст керівника громади Сергія Мазура та Подільської РВА Михайла Лазаренка. Як зазначив очільник Балтської громади, найважче дивитися в очі батьків, дружин, рідних, які втратили дорогу людину, знаючи, що нічим не загоїш душевний біль. Полегшує пережити його молитва. Тому присутні читали молитви разом з військовим капеланом Православної Церкви України Михайлом Базильком, який провів поминальну панахиду за загиблими.

Світло їхньої пам’яті…

Напевно легше стає й від того, що ти не один у своєму горі та можеш поділитися болем з іншими. До болючого коктейлю зі смутком домішався пронизливий холодний вітерець. Рідним полеглих дійсно хотілось поділися наболілим, а мені так хотілось обійняти й вислухати, почути живі історії замість сухих біографічних рядків на банерній тканині… Жінки інтуїтивно ховали руки у кишенях, щоб зігрітися, і… розповідали.

Біля світлин рідної людиниБіля світлин рідної людиниАвтор: Людмила Шелих

Ольга, матір загиблого воїна Сергія Бренера з Сінного з болем у серці добирає потрібні слова, бо, зізнається, ще й досі не може усвідомити, що сина вже немає:

Мати загиблого Героя з світлинами синаМати загиблого Героя з світлинами синаАвтор: Людмила Шелих

«Народився Сергійко 28 січня 1988 року. Я тоді жила в Тирасполі, але в 1990 році там стало неспокійно, почався військовий конфлікт, і ми переїхали додому, в Сінне. Синові тоді було лише два з половиною рочки. Жили в селі, де він й виріс, закінчив школу. Він мені з 10 років допомагав по господарству. Потім вступив в Мігийський аграрний технікум, після закінчення якого у 2007 році переїхав в місто Волочиськ Хмельницької області. Працював на хлібозаводі. Він дуже добре розбирався в техніці.

Був призваний у червні Хмельницьким ТЦК, пройшов навчання у Харківській області та був направлений у Запорізьку область, в район бойових дій.

Коли спілкувалася з ним, він казав: «Мамо, ти не переживай, я живучий. Все буде добре. Я переїду додому з Хмельниччини, побудую двоповерховий будинок. Ми будемо жити на першому поверсі, а Маша (сестра -ред.) з сім'єю на другому. Вони молоді, хай йдуть нагору.

Він був веселий, добрий, спокійний. Його командир говорив - це людина душі. Ніколи ні в чому не відмовляв. Як не стало в них кухаря (не знаю, може, теж загинув…), то він хлопцям готував їжу. До третьої години дня готував їжу, а потім разом з хлопцями ходив на бойові завдання. Багато бачив жахливого. Казав, що не можна пробачити те, що росіяни творять, знищуючи без розбору і малих, і старих.

Розповідав, що хлопці пропонували йому: «Залишайся кухарем, смачно готуєш». Але він відповів: «Ні, я не можу. Ви будете там, а я тут... Як без вас? Не можу». І ось так в Роботиному Запорізької області загинув 22 серпня. Але повідомлення мені прийшло 17 вересня: росіяни понад три тижні не підпускали, щоб забрати тіла… 19 вересня мені вислали фото для впізнання. Він був дуже сильно зранений, вся права сторона. У висновку було зазначено, що поранення несумісні з життям...

Поховали в Сінному 21 вересня. Хоча моя сестра (вона живе у Волочиську) казала, що на Хмельниччині, звідки призивався, його б поховали на площі з почестями. Але я вирішила інакше. Він тут виріс.

Планував привезти наречену. Але так й не встиг одружитись. А я хочу поїхати познайомитись з нею, побачити дівчину, яку він любив. Не можу, не можу думати про те, що сина немає… Добре, що його друзі не забувають, підтримують. У мене ще зять служить під Бахмутом, молюся за нього, за всіх хлопців наших…».

Дружина Сергія Гажія, видно, перехвилювавшись, не змогла говорити. Тому про батька розповіла донька Лілія:

Донька й дружинаСергія Гажія біля світлини загиблогоДонька й дружинаСергія Гажія біля світлини загиблогоАвтор: Людмила Шелих

«Мій батько цілий рік служив в зоні АТО під Кураховим на Донеччині - з 2014 по 2015 рік. Коли почалося повномасштабне вторгнення, пішов до військкомату. Його одразу призвали, відпустили ненадовго додому, аби зібрав речі. Два тижні проходив підготовку, а потім їх відправили в Миколаївську область. Він часто казав, щоб ми не телефонували йому, мовляв, буду сам, бо не можна. Кілька разів намагався виходити на зв'язок, щоб сказати, що в нього все гаразд. Багато чого він не міг розповідати, попереджав що не можна повідомляти своє місце перебування. Заспокоював, говорив, що все нормально у нього, що їм допомагають волонтери. Ніколи не жалівся на те, що їм там важко, хоча ми самі про це здогадувалися.

Востаннє він зателефонував всім нам ввечері: до мами подзвонив, до брата, до мене, щоб поговорити з усіма. Сказав, що їх привезли в казарму, що вони могли відпочити, помитися, поїсти в нормальних умовах. Казав, що волонтери їм багато смаколиків попривозили. Радів: «Нарешті за цілий місяць прийму теплий душ».

А вночі, поки вони відпочивали, сталася ця трагедія, прилетіла ракета по казармі. Мені рано подзвонила моя тітка і сказала, що був авіаудар. Ми почали телефонувати до папи, але слухавку вже ніхто не брав. Потім ми шукали різні номери, куди тільки можна зверталися. Нам відповіли: «Треба їхати в морг, бо дуже багато людей невпізнаних. Шукайте». Ми поїхали в морг, шукали в ангарах, але розпізнати його не змогли. Тому робили тест ДНК і через три місяці нам прийшла відповідь про те, що мій батько є серед загиблих. Привезли папу додому й поховали…

Біля світлини Григорія Дупенка з Білиного зібралося кілька людей. По якихось ознаках, відчутних хіба що на якомусь підсвідомому рівні, було зрозуміло, що це його рідні. Я не помилилась. Розповісти про Героя погодилась його племінниця Тетяна:

Біля світлини Григорія Дупенка з БілиногоБіля світлини Григорія Дупенка з БілиногоАвтор: Людмила Шелих

«Він наш Герой, наша рідна кровинка. Про нього не можна говорити без сліз. Він був людиною честі. Ми гордимося, у нашій сім’ї виховали таку людину. Знаєте, перед початком повномасштабної війни він був за кордоном, працював там. І сам захотів повернутися, приїхати, щоб стати на захист України. Це був вибір мого дядька і ми не могли його зупинити.

Він воював півтора року на Донеччині, в Луганській області. Був найкращим солдатом вірним присязі. Про це розповідають його побратими, які згадують дядька тільки хорошими словами.

Коли телефонував, говорив, що дуже сильно нас всіх любить, але не може повернутись назад, оскільки його обов'язок воювати заради нас, своєї сім'ї (у нього є восьмирічний син, дружина). Він сказав: «Я повинен вас захистити, щоб ці люди, які напали на нашу країну, ніколи не дійшли сюди». Він був для нас щитом, захистом.

Він служив у штурмовій бригаді й загинув під час виконання бойового завдання. Це був наступ, дядько йшов у перших рядах, найперший, бо ніколи не був останнім, і загинув від кульового поранення…

Пані Оксана, матір Бориса Євменка, здавалась такою маленькою поруч зі світлиною свого сина. Вона змерзла, але не покидала свій пост. Я не втрималась і обійняла її. А вона міцно пригорнулась до мене. Так і стояли обійнявшись, поки вона не закінчила свою розповідь:

Оксана - матір Бориса ЄвменкаОксана - матір Бориса ЄвменкаАвтор: Людмила Шелих

«Боря завжди був патріотично налаштований. Коли почався Майдан, він рвався поїхати туди. Але вік йому ще не дозволяв, і ми його не пустили. Хотів піти служити до армії, але під час проходження медкомісії в нього виявили проблеми з серцем. Він тоді дуже переживав, але пішов працювати. Якось йому стало погано. Ми думали, що через запалення апендициту. Відвезли його у лікарню, діагноз не підтвердилося, зате кардіограма показала, що з серцем все добре. І він мало не наступного дня пішов до військкомату. Дуже хотів служити в морській піхоті. Місяць був у Миколаєві, а після прийняття присяги та підготовки, три роки служив у зоні АТО. Є в нього грамоти, нагороди…

Він був веселий з дитинства, ніколи не нудьгував. Хоч і подорослішав, його в селі дуже любили. Згадують добрим словом, хоч молоді, хоч старші. Він був безвідмовний: кому треба було щось привезти, піднести, завжди допомагав.

Як почалася повномасштабна війна, наступного ж дня пішов добровольцем захищати країну.

Коли телефонував, питала: «Дитино, чи ж ти не голодний?». Він заспокоював, що все добре. Вже потім я дізналася, що спочатку вони по п’ять діб, по тижневі не мали що їсти, окрім маринованих помідорів, які передала бабуся. Вже потім налагодилось, волонтери почали їздити.

Він дуже радів кожній вдалій вилазці, коли вдавалося знищити ворожу техніку у великій кількості. За чотири дні до своєї загибелі, зателефонував: “Мамо, терміново потрібна фарба! Я рашистського танка “віджав”. Цей буде мій. Я його додому відвезу, поставлю у дворі, як пам’ятник. Щоб, не дай, Боже до моїх дітей хто торкнувся! Розстріляю будь-кого». Він казав: “Я не йду воювати за когось, я йду - за себе, за своїх дітей. Бо, якщо ми не втримаємо Миколаїв, ви тут в селі не виживите, вам тікати нема куди”.

У той день він був у казармі в Миколаєві. Їх пустили помитися, попрати речі. І на ранок вони мали знову виходити на позиції. Мав ввечері зателефонувати, але був дуже натомлений і заснув. Про це мені потім розповів його побратим, кум (Борис його братом називав): «Ми спали спина до спини, поруч. Вже прокинулись, були готові виїжджати. Коли вдарили по першій казармі, почали вибігати, але не встигли». Синового побратима викинуло повітряною хвилею у вікно. Він лежав з перебитими ногами, чув, як кличуть на допомогу хлопці, але не міг нічого вдіяти. Телефони були заблоковані, ніхто нікуди не міг телефонувати. Боря разом з багатьма хлопцями загинув. Наступного дня дізналась з новин про те, що сталося. Ми знали, що Боря був в казармі, але мали надію, що, може, хлопці сховалися у бомбосховищі, чи, може, вони встигли виїхати, але не можуть подзвонити. А потім зателефонував його інший побратим, з яким він був у АТО. Він служив в іншій частині, тож на момент ракетного удару був на другому боці Миколаєва: їх кинули на риття окопів. Він зателефонував і сказав: “Я знайшов Борю, його речі знайшов. Тримайтеся”.

У Борі є двоє хлопчиків. Старшенькому – п’ять з половиною, а меншенькому – три з половиною. Залишились без матері, тому я взяла їх до себе. Виховуємо разом з чоловіком – вітчимом Борі. Це моя радість. Старшенький – синова копія. Він знає, що батько загинув, все розуміє, але я його стараюсь не возити на такі заходи. Бо після того, як у школі йому вручили батькову медаль, він три дні відходив, погано було. Ось тепер залишила їх з дідусем вдома…»

Біль, сум і пам'ять ...Біль, сум і пам'ять... в очах батькаАвтор: Людмила Шелих

Матеріал підготовлений в рамках виконання проєкту «Ефективні місцеві медіа: цифровий розвиток громад», ініційованого Громадською організацією «Українська асоціація медіа бізнесу» за фінансової підтримки Європейського Союзу.

Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram та Viber!

Дізнавайтесь важливі новини та читайте цікаві історії першими!