До Любашівки у серпні минулого року з міста Нікополь, що на Дніпропетровщині, Лариса Євтушенко з матір’ю доїхали за сім з половиною годин. Товариш брата, військовий, погодився відвезти двох жінок на Одещину, зважив на вагому причину 44-річної Лариси. Для неї це був ще один з небагатьох шансів вилікувати декупітальну виразку.
Лариса Євтушенко з матусею Людмилою Володимирівною
Дорога
Мікроавтобус мчав майже без зупинок, та й для військового на постах була «зелена вулиця». Дорога до Кривого Рогу, зізнається молода жінка, це просто напрямок. Водія й пасажирів без кінця підкидало на численних вибоїнах. Найбільше потерпала Лариса в інвалідному візку. Їй здавалось, що випробування бездоріжжям ніколи не закінчиться. Та щойно минули область, усе змінилось аж до місця призначення – КНП «Любашівська БЛІЛ».
Позаду тривале лікування у медичних установах Нікополя та Запоріжжя. Фахівцям вдалося закрити одну проблему, а друга рана, невеличка, у паховій зоні, здалась лікарям незначною. Припустили, що заживе завдяки антибіотикам. Та рана заглибилась, розширилась, у хворої піднялась температура. Перебування у Запорізькій лікарні протягом 28 днів не було ефективним. Лікарі розводили руками, мовляв, нічого зробити не можемо. Жінка зрозуміла, що сама має шукати вихід і звернулась у Нікополі до керівника клубу людей з інвалідністю «Аква». Попрохала дізнатись, у кого з членів клубу були проблеми зі здоров’ям, та хто допоміг їх здолати. Вдалось з’ясувати, що два роки тому одна з жінок проходила лікування в Любашівці, вона й продиктувала телефон головного лікаря.
Шлях до одужання
Дмитро Фомін не відмовив пацієнтці, але попередньо порадив зробити знімки, пройти КТ. Отже, взявся за порятунок Лариси. Цей період тривав більше п’яти місяців. Лікар провів кілька операційних втручань: пересаджували у рану м’язову тканину зі стегна ноги, а потім і шкіру. Головлікар на практиці застосовував знання, які почерпнув у німецьких колег. Жінці не призначали жодних антибіотиків та ліків з крапельниць, цим організм був перенасичений у попередніх лікарнях. Усі перев’язувальні та розхідні матеріали для важкої хворої використовувались з гуманітарної допомоги. Старання Дмитра Анатолійовича, врешті-решт, увінчались успіхом.
Дмитро Фомін (справа) з директором Департаменту охорони здоров'я ОВА Олександром Курмишовим після наради в Любашівській лікарні
Ось що він сам розповідає про цей випадок:
«Відмовити хворій я не міг, до речі, цього ніколи не роблю. Пацієнтка була, м’яко кажучи, у важкому стані. На жаль, мої колеги віднеслись безвідповідально до її лікування. Занесли кілька серйозних інфекцій, що ще більше ускладнювало її стан. Два роки тому до нашої лікарні приїздила теж колясочниця з Нікополя, у неї були пролежні, тобто декупітальні виразки. По суті, тіло просто відгнивало. Але цю проблему вдалось вирішити. Тому вона й порекомендувала землячці нашу лікарню. Раніше такі хірургічні втручання виконували у Донецькому протипухлинному центрі імені Григорія Бондаря».
Ларисі було зроблено чотири операції, пересаджували частину м’язів зі стегна ноги, а потім і шкіру. Метод лікування Дмитро Анатолійович почерпнув, відвідуючи клініки у Німеччині та Австрії. Це так звана пластична хірургія, яка дозволяє спеціалістам закривати подібні виразки, шрами, інші дефекти, отримані при травмах і так далі.
Перенести кілька операцій хворій вдалось ще й тому, що у місці, де утворилась виразка, у неї не було чутливості до болю. Чутливість починалась на три сантиметри вище.
Як розповів Дмитро Фомін, за його практику у Любашівці пройшло двадцять хворих з подібними діагнозами, в усіх випадках лікування завершилось з позитивним результатом.
«Лікування Лариси розтягнулось на пів року. – говорить Дмитро Анатолійович, – А от у НСЗУ чомусь відпрацювали методику, яка передбачає, що період надання допомоги пацієнту має тривати п’ять днів. Звичайно, ми на це йти не можемо, тому й залучаємо різні благодійні організації, щоб підтримати таких малозабезпечених людей. Тим більше, якщо вони прибули до нас з прифронтового району».
Додому Лариса з мамою планують повернутись після Перемоги
За час перебування в лікарні дочка з матір’ю, Людмилою Володимирівною, перезнайомились з багатьма людьми, пацієнтами селища. Водій з швидкої допомоги Юрій Бондаренко з дружиною Тетяною запропонували пані Людмилі готувати їжу у будинку батька, а після виписки з лікарні тимчасово там і поселитись.
Повертатись додому до кінця війни мати з дочкою не планують, зареєструвались вимушеними переселенцями.
«У Любашівці незвично тихо, – ділиться враженнями Лариса, – лише звук сирени нагадує про війну. У Нікополі ми були недалеко від зони бойових дій, тому жили постійно в тривозі, під канонаду вибухів та обстрілів. Вночі мешканці міста не вмикають світла, щоб не потрапити під ворожий дрон.
Перебування у лікарні такий тривалий час – це теж випробування, але воно закінчилось хорошим результатом і ми дуже вдячні головному лікарю Дмитру Фоміну, його колегам, медичному та технічному персоналу».
Любашівська багатопрофільна лікарня
Проблеми зі здоров’ям у Лариси Євтушенко розпочались з чотирнадцяти років
До цього часу вона розвивалась, як всі її ровесники. Навчалась у школі, займалась спортом, складала плани на майбутнє. Недуга почала проявлятись з порушення координації руху, загальної слабкості. Причиною була доброякісна пухлина у хребті, та цей діагноз дівчині поставлять значно пізніше, після проведених операцій. Хірургічні втручання були невдалими й стали причиною інвалідності. Потім їм казатимуть, що потрапили не до того лікаря. Так з шістнадцяти років Лариса сіла у крісло колісне й нею постійно опікується мама.
Дівчина не опустила рук, записалась на курси швачок й набула спеціальності конструктора-модельєра. Придбали швейну машинку. В основному займалась ремонтом одягу, пошиття вимагало вимірювань, яких самостійно провести не могла. Однак клієнтуру змогла напрацювати й таким чином мала можливість поповнювати сімейний бюджет. Перед війною закінчила ще одні курси з пошиття нижньої білизни, та сьогодні ці знання поки що незатребувані.
Коли Ларисі виповнилось чотирнадцять, помер батько, трохи пізніше – вітчим. Зі своєї квартири вони з мамою перебрались у приватний будинок, там було краще пересуватись на кріслі колсіному. Уже вдвох займались ремонтом, який затягнувся на десять років.
З того часу, як вони виїхали на Одещину, за будинком дивиться брат Андрій. Ті, хто не евакуювався з Нікополя, виїхали на дачі, подалі від центру. Встановлюють там буржуйки, вода привозна, але й це терплять. Адже бомбардування й обстріли міста не припиняються.
Молода жінка розповіла, що бачила у Запорізькій лікарні бійців з Азова, які побували у полоні. Серце стискалось від болю, одні кістки та шкіра. Так, вони були поголені, помиті, але їм належало ще пройти курс тривалої реабілітації від перенесених знущань.
Лариса Євтушенко
Люди у вас дуже добрі
«Звернула увагу на те, що люди у вас добрі, мабуть, тому, що це сільська місцевість, де один одного добре знає, – ділиться спостереженнями Лариса Євтушенко. – Кожен готовий поділитись тим, що має. Ми познайомились з колишнім військовим, нині головою ради переселенців при селищній раді Олексієм Кузьменком. Він родом з Херсонщини, часто нас відвідує й допомагає, підтримує морально».
Господар будинку, де нині проживає Лариса з матусею, Юрій Бондаренко, самотужки спорудив тимчасовий пандус, а нещодавно працівники комунальної установи «Зеленбуд» встановили вже дерев’яний і з поручнями, щоб молода жінки мала можливість самостійно спуститись у двір та на вулицю. За хорошої погоди, звичайно.
До будинку, де зараз проживає Лариса, для її зручності спорудили пандус
«Примітила також, що клімат у вас інший, у нас влітку спека однакова, що вдень, що вночі, а у вас ночі прохолодніші. – говорить жінка, – У нас, щоб щось виросло, потрібен полив, тут же може рости й без нього.
А от ціни на продукти харчування зависокі. Це тільки з відкриттям «Файно-Маркету» любашівчани відчули зниження. Якщо у районі вокзалу кілограм моркви, наприклад, коштував 25 гривень, то у маркеті – біля семи. Різниця ще та! Мама моніторить ціни у магазинах, бо наші доходи не такі високі. Щоправда, гуманітарну регулярно отримуємо, теж підтримка».
Війна принесла багато горя, і людей з інвалідністю у країні додасться. Вони вже сьогодні проходять реабілітацію і таких центрів, зрозуміло, побільшає. А у Міністерства ветеранів буде ще одна важлива проблема – працевлаштування ветеранів війни, аби вони змогли адаптуватись у соціумі. Хочу вірити, що у суспільстві, нарешті, все буде підпорядковано для зручності людей з особливими потребами. Зокрема, при користуванні транспортом, доступом до усіх служб, пандуси робитимуть як належить, аби ними можна було користуватись, а не для «галочки».
Ми з нетерпінням чекаємо Перемоги, вболіваємо за захисників, яким сьогодні, ой, як не просто на фронті. У ворога достатньо зброї, наші ж ресурси обмежені, але які вмотивовані хлопці! Заслуговують на нашу шану та вдячність.
Мої співбесідниці, звичайно ж, мріють про повернення до рідної домівки. На очі навертаються непрохані сльози, тільки-но починають розповідати про своїх благодійників, які ставляться до них, як до рідних. З відчуттям такої підтримки легше було долати перипетії тривалого лікування. На власному досвіді переконались, як воно жити серед добрих та милосердних людей.
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram та Viber!
Дізнавайтесь важливі новини та читайте цікаві історії першими!
