Серед жителів колишнього Любашівського району чимало тих, чиє життя так чи інакше було пов’язане з країною, яка нині є нашим ворогом, – росією. Віктор Васильович Сологуб, уродженець Ясенового Другого, – один з них. Своїми спогадами він поділився в авторській книзі «Стежина військового розвідника», датованій 2022 роком.
Хто ж такий Віктор Сологуб
Простий хлопець з української глибинки став генералом ГРУ – однієї з найтаємничіших розвідувальних організацій світу. Закінчив Одеське загальновійськове училище, військову академію ім. фрунзе, розвідувальний факультет у москві, військово-дипломатичну академію ГРУ.
Знайомство з шанованим земляком відбулося чимало років тому у колі засновників Благодійного Фонду «Рідний край». І хоч давно відійшов від військової служби, відчувалась багаторічна виправка, а ще інтелігентність, стриманість у висловах. Співбесідника підкуповував простотою, знанням звичаїв та обрядів й ніколи не приховував своєї любові до Батьківщини. У рідні місця приїздив часто, особливо у сезон полювання, ніяк не міг забути сходжені і переходжені у дитинстві ясенівські простори. За зайцем, бувало, долав по тридцять кілометрів, аж до Бакші, а ще ж скільки здолано стежок за качками, то й не перелічити. Останнім часом дружина, щоправда, обмежувала чоловіка від участі у таких групових походах, тим більше, коли розпочалась повномасштабна війна...
Віктору Васильовичу хоч і 85, а він моложавий, і не дасиш йому цих років. Все тому, що завжди у русі. Щодня о пів на сьому проходить в Одесі по п’ять кілометрів, а як приїздить у село, то усі шість, до Гвоздавки, Познанки. Тут він, як риба у воді, з людьми зустрічається, з ровесниками. Стає прикро, якщо бачить, що деякі схожі на дрімучих дідів. Ділиться власним досвідом, як зберегти фізичну силу та оптимізм.
Про що йдеться в книзі спогадів розвідника
… Уже тривала повномасштабна війна, як отримала звістку від відставного генерала – авторську книгу «Стежина військового розвідника», датовану 2022 роком. Коли прочитала, обмінялась з Віктором Васильовичем враженнями. Але спершу хотілось дізнатись, кому належить ідея написати книгу.
«Так склалось, що прослужив я фактично усі сімнадцять років за кордоном, – розпочинає розповідь Віктор Васильович. – І ось через багато років, у 2019-му, ми з дочкою Оленою летимо до Будапешта, у містечко Цегленд, де я провів шість років, як у раю. Відбулася зворушлива зустріч зі знайомими місцями. Ось тут дочка мені й порадила написати спогади. Мені, й справді, є про що сказати, адже завжди по ходу служби доводилось аналізувати, порівнювати, робити висновки. Тим більше, сьогодні. Вторгнення військ рф в Україну – для мене дуже болюча тема. Ніколи не думав, що до такого дійде, і я буду свідком цих ганебних подій з боку рф».
Нас все життя страшили підступністю імперіалізму, НАТО і Америкою, скільки себе пам’ятає Віктор Васильович – це був головний козир в ідеології влади. Хоч насправді ніхто не збирався на нас нападати з агресивними намірами і, тим більше, захопити якусь територію. От і Крим окупували також за цим принципом – мовляв, якщо не ми, то туди прийдуть американці. Всі вже знали «старшого брата», а у нас нема і не було старших братів, а є друзі та негідники.
Уривки з книги
З початком підступної агресії нашого історичного одвічного ворога держава й армія опинились біля розбитого корита. Армії, як такої, для захисту України майже не залишилось, сучасної техніки і озброєння обмаль, а те, що було на погано охоронюваних базах і складах, переважно розкрадено, розкурочено і, відповідно, перебувало у несправності і було непридатним для користування.
Але де ж були президенти, міністри оборони, генеральний штаб, штаби Збройних сил, командувачі оперативних командувань? І тут, коли прийшла біда, виявилось, що воювати нікому. Не було на кого надіятись, і питається: а на кого працювали, служили? І де патріоти з числа керівного складу Збройних сил? Їх не виявилось, і з початком агресії очолювали військові частини і підрозділи нові, молоді, звичайно, недостатньо підготовлені офіцери та генерали.
Я жив і служив у срср, а коли Україна стала незалежною, ми раділи, що нарешті буде нова армія, буде розвиватись, навчатись на принципах НАТО. Я дуже добре знав, що таке НАТО.
На жаль, від початку незалежності України у Збройних силах активно розкрадали озброєння, техніку, все, що можна продати, – продавали, навіть польові кухні.
Не пригадую випадків у срср, щоб так крали, як у нас. Тоді у президента, міністра оборони були службові дачі, а не по кілька палаців у різних містах і країнах, а тут і при владі ніхто нічого не боявся, крадуть і крадуть.
До цих пір у ЗСУ не було хоча б 10-15 літаків F-16, А-10, 10-20 гвинтокрилів «Апач», 20-30 танків «Абрамс» чи «Леопард», систем ПВО «Патріот».
Сьогодні США і європейські держави підтримують Україну у боротьбі з ворогом, але все ж, я переконаний, ми мали купувати зброю раніше, щоб мати чим бити агресора, який порушить наші кордони.
Забігаючи наперед, скажу, що династія офіцерів у нашій родині продовжується. Син Анатолій – офіцер. Старший онук теж пішов моїм шляхом. Навчався в Одеському військовому ліцеї, закінчив розвідувальний факультет Одеського інституту сухопутних військ, тепер це військова академія, потім – Київський національний університет оборони України імені Черняховського, брав участь у антитерористичній операції на сході України. У нас з ним був секрет, коли зібрався й вирушив на фронт, написавши рапорт, був у самому пеклі на сході країни. З рідними довго не спілкувався по мобільному зв’язку. А як зателефонував, усі побачили його з бородою. То вже дісталося й мені, що не сказав правди відразу.
Твердо переконаний: ми маємо знищити цих рашистів, це не українців немає як таких, а росіян. кремлівський «божок» зібрав всяку шантрапу по країні й прагне поневолити такий вільнолюбивий народ?! Нехай йому таке навіть не насниться!
Я навчався у москві, але залишатися жити там не збирався, завжди мріяв про рідну землю. Як тільки чув, що оголошується посадка літака в Одесі, у мене ноги підкошувались від радості, тим більше, коли чув українську мову.
Особисті враження
У своїй книзі автор розповів про свою службу в Угорщині, Білорусі, Польщі. В Угорщині за рік до його приїзду на службу відбулась революція. У 1956 році народ повстав, почалися мітинги, на вулицях були барикади, а коли на бік повстанців перейшла армія, радянський союз і країни Варшавського договору восени цього ж року жорстоко притисли революцію у цій країні. Значно пізніше Віктор Сологуб добре вивчив історію тих подій, що в Угорщині, що в Чехословаччині – і всюди сценарій був однаковим.
Автор розповідає про зміну керівництва у Польщі, першим секретарем ЦК Польської об’єднаної робочої партії (ПОРП) став міністр національної оборони, генерал армії В. Ярузельський. І все ж народ був невдоволений своїм життям, поляки давно хотіли жити краще, але тільки не при комунізмі, і це відчувалося всюди. Люди й на вулицях, і в костелах прямо говорили про свої проблеми. У країні поступово посилились протести, страйки, і на вулицях, підприємствах, на шахтах, де по телевізору показують важкі умови праці шахтарів. Набирала силу профспілка «Солідарність», яку очолював простий слюсар судноверфі міста Гданськ. Народ Польщі на той час жив краще, аніж населення в срср. Коли з москви сюди приїздили військові, то дивувалися, що тут уже працювали пункти обміну валют, а у нас про це й не чули. За всіма ознаками було видно, що на Польщу чекає те, що сталося з Угорщиною у 1956 році, а з Чехословаччиною – у 1968-му.
У поляків є вагомі та давні претензії до срср, і вони про це добре знають і пам’ятають:
- пакт Молотова-Ріббентроппа про завоювання і розподіл Польщі (1939 р.), з чого й почалася Друга світова війна;
- «Катинь» – масовий розстріл польських офіцерів під Смоленськом.
І цього поляки ніколи не пробачать. А у радянському союзі про ці події майже ніхто не знав, все було під забороною. Але після розпаду срср, коли «залізну завісу» привідкрили, люди змогли отримати інформацію про ті та інші події, хоча на Заході про це давно знали й писали.
Уряд Польщі розумів: якщо не вжити жодних заходів, то ситуацію в країні не стримати, і можуть бути негативні наслідки. У той же час народ розумів, що слід, перш за все, зламати комуністичну систему, бо з 1945 року Польща не бажала знову бути в окупації. Військо польське, як складова частина Варшавської угоди, було добре підготовлене, у будь-якій ситуації було на боці народу. У грудні 1981 року Ярузельський ввів у країні воєнний стан, а звідси одразу закрили кордон із Заходом, інтегрували всіх керівників «Солідарності» та інші обмеження в країні. На другий день після оголошення воєнного стану в країні працювали лише державні канали, ведучі були одягнуті в акуратно пошиту військову форму, це було сміливо та вражаюче. Так, з введенням воєнного стану Ярузельський трохи відсунув можливе введення військ Варшавської угоди до Польщі. Полякам завжди допомагало те, що вони були як одне ціле, і їхня одностайність Віктору Васильовичу дуже подобалась, а ще їхній вираз: «Ми – поляки!». І цим усе сказано. Можна тільки позаздрити такій нації.
Значна ж тріщина у монолітності Варшавського договору сталася у Східній Німеччині. Тоді, у серпні 1991 року, зрозуміли всі: радянський союз приречений. Він може довго стояти як мертвий африканський баобаб, але це тільки видимість непохитної могутності.
А потім сталося те, що сталося. Минуло кілька літ, пише автор, і майже усі держави – «друзі» по Варшавському договору увійшли до складу НАТО і до Євросоюзу. Майже тридцять років Україна намагалась стати державою НАТО, але, як у гуморесці «Лебідь, Рак та Щука», тягли у різні боки. Країни, які звільнились від москви, жили досі спокійно, як у Бога за пазухою. Однак сьогодні в українців вибору немає. Шлях важкий і, на жаль, политий кров’ю.
Витяги з книги про нашого близького сусіда Польщу вибрала спеціально, адже сьогодні поляки дуже активно підтримують Україну. Друзі, як кажуть, пізнаються в біді.
Написав земляк і про війну з Фінляндією, яку спровокував радянський союз. Вона занапастила тисячі людей, а влада дійшла до несусвітньої нахабності – наклала заборону, мовляв, такої війни не було. Тоді радянський союз поніс ганебну поразку. А оскільки такої війни не було, то й ніякої допомоги сім’ям, і визнавати, що вони учасники війни, було заборонено. Тоді Сталін висловився так: «Такої війни не було». Це був вирок усім, і ніхто ніколи не згадував. Навіть у підручниках з історії про всі війни можна прочитати, а про Фінську – не знайдете.
З теплотою розповідає колишній розвідник про своїх земляків, які воювали й трудились на рідній землі, віднайшов їхні знімки і помістив у книгу. І, звичайно ж, про товаришів по службі, з якими досі підтримує зв’язки.
З повагою і любов’ю говорить про свою вірну подругу, дружину Галину. Вона ділила з ним усі тяготи кадрового військового, за всю службу вони змінили 26 квартир. Віктор Васильович каже, що дружині вдавалося дуже швидко налагоджувати побут на новому місці, а ще ж на ній були турботи про сина й доньку. Однак щоліта відпустку проводили у Ясеновому, тут були зустрічі з братом та сестрою, батьками, земляками.
Вступне слово до книги написав ще один наш земляк Валерій Устянський, який прямо причетний до її видання:
«Ця книга – невелике видання спогадів, але на цих сторінках – реальність, правдивий опис тяжких років «радянської присутності у країнах Варшавського договору». Наш автор був 100-відсотковим учасником і розповідає про все, що бачив зсередини. Він був кров від крові і серце у серці тієї організації, якій він присвятив всю свою молодість та зрілі роки свого життя.
Він зміг стати переможцем, зробити аналіз тих буремних подій, які велися й ведуться на земній кулі сьогодні. Тих подій з минулого, які вплинули на нашу теперішню реальність.
Читайте, приєднуйтесь до правди, якої нам так не вистачає»!
Книгу прочитала на одному диханні. Звичайно, Віктор Васильович не заглиблюється у ній у тонкощі своєї професії, але наведений аналіз та факти вражають. У книзі – частинка правди, яку ми ще довго будемо відкривати для себе про життя у срср. А сьогодні разом з автором та видавцями твердо віримо у нашу Перемогу, інакше бути не може.
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram та Viber!
Дізнавайтесь важливі новини та читайте цікаві історії першими!
