З нагоди відзначення Всесвітнього дня сільських жінок ми хочемо розповісти про жительок Захарівської громади – шанованих, поважних, хазяйновитих, наполегливих і трудолюбивих Людмилу Андріївну Чебанову з села Новозаріцьке, Віру Андріївну Мокрянську з села Йосипівка та Світлану Володимирівну Бесараб з села Онилове, які розповіли нам свої історії. І хоч вони між собою ззовні не схожі, проте їх об’єднує одне – вони звичайні прості жінки.
Людмила Андріївна ЧЕБАНОВА, 55 років, село Новозаріцьке
Людмила Чебанова
Вона корінна мешканка цього села. Тут вийшла заміж за місцевого парубка Михайла Чебанова, тут відчула щастя материнства, разом із чоловіком виховала і виростила шістьох дітей.
Найстаршому Олександру зараз 31 рік, він працює зараз у Новозаріцькому старостаті різноробочим. Доньці Тетяні нині 30 років, вона вже заміжня, виховує четверо діточок. Андрію 22 роки – хлопець трудиться механізатором у сусідньому селі. Ользі 22 роки, дівчина нещодавно отримала диплом пекаря-кулінара і планує працювати за освітою у місті. Катерині 18 років і наразі вона навчається на другому курсі Одеського аграрного державного університету. Найменша у родині Софійка, дівчинка ще учениця і учиться у 5 класі місцевої школи.
Донедавна Людмила працювала у РЕМі кур'єром, була вправним співробітником, а звільнившись знаходиться вдома, де завжди є що робити. Так сталося у житті, що її чоловік із дитинства має третю групу інвалідності, тож чимало доводиться брати на себе і чоловічої роботи.
День у Людмили починається з підйому вдосвіта, коли ще вся родина спить. Серед найперших ритуалів – обхід господарства. Жінка каже, що не завжди є час навіть випити кави, адже треба порати худобу, птицю.
«Поки всіх погодуєш, почистиш, виженеш на пасовище. Багато роботи у сезон і на городі. Вона починається, щойно сніг зійде, і до пізньої осені. Треба посадити, потім полоти, доглядати. Як усе дозріє, то зібрати врожай і заховати у погріб – це гарбузи, буряки, картопля та багато іншого», – каже жінка.
За її словами, зараз корів у селі залишилося небагато. Раніше була череда приблизно по 150 тварин, а зараз не більше 40 на все село, адже старим людям важко доглядати за коровами, до того ж це фінансово невигідно. Літр молока коштує 25 гривень. Той, хто має можливість, возить «молочку» у Подольськ чи Одесу, де цю продукцію можна продати набагато дорожче. Туди сільчани добираються своїм авто або електричкою.
У самому селі роботи небагато. Люди працюють у школі, магазинах та старостаті. Частина чоловіків влаштувалися у сусідні села в сільгосппідприємства, дехто зараз на війні, а для жінок роботи майже нема.
«Колгоспів нема і роботи на селі нема. На заробітки з нашого села мало хто їздить. Та вже й нікому. Молодь виїхала в місто. З кожним роком її стає дедалі менше», – пояснює жінка.
Попри всі труднощі, каже жінка, що сільська робота їй дуже подобається. Вона любить працювати на городі, висаджувати найрізноманітніші сорти помідорів, огірків, капусти та інших овочів. Також їй подобається вирощувати квіти, хоч на цю справу у неї залишається дедалі менше часу. Відтак, задоволення отримане від роботи, повністю нівелює щоденну втому і проблеми.
Тому Людмила навіть і не думає переїздити до міста. Каже, що колись вчилася у Тирасполі, але в селі їй значно комфортніше, адже тут нема шуму та метушні, яка жінку дуже втомлює.
Віра Андріївна МОКРЯНСЬКА, 70 років, село Йосипівка
Віра Андріївна Мокрянська
Нелегкою була доля у цієї жінки, але вона зуміла гідно пройти життєві негаразди, нині допомагає ставити на ноги п’ятьох онуків, радіє кожному прожитому дню й ні на хвилинку не жалкує, що пов’язала своє життя із селом.
Віра Андріївна – корінна жителька Йосипівки, тут народилась, тут провела все своє життя. У 1972 році вона закінчила Одеський кооперативний технікум, після чого спочатку працювала бухгалтером, згодом економістом, а за вісім років до виходу на заслужений відпочион трудилася головою Йосипівського сільпо. Односельці знають її в селі як дуже добру, чуйну, просту людину, котра випромінює душевність, має щиру і чуйну вдачу.
Звісно, що таке відношення до людини не дарується просто так, його треба заслужити добросовісною працею, щирістю і самовідданістю. І цього Вірі Андріївні ніколи не бракувало, вона завжди сумлінно та добросовісно виконувала свої посадові обов’язки. А справа у її руках була непроста: бухгалтерія вимагала глибоких знань і досвіду, наполегливості, терпіння, і насамперед – вміння працювати з людьми. І у неї все це було.
Віра Андріївна з дітьми
Встигала жінка і роботу сумлінно виконувати, і про родину піклуватися, віддаючи щодня близьким часточку свого тепла і любові. Разом із чоловіком Володимиром Кіндратовичем, з яким прожила у шлюбі 25 щасливих років, виховали і дали путівку в життя трьом діточкам. На жаль, голова сімейства відійшов у вічність, коли Вірі Андріївні було лише 45 років. На той час заміжньою була лише старша донька Оксана, яка закінчила бухгалтерський факультет Ананьївського сільськогосподарського технікуму, а молодші Володимир та Ольга ще навчалися у старших класах. Тоді нелегкі часи настали для згорьованої вдови, і на її тендітні плечі лягла не лише жіноча, а й чоловіча робота. Та якби часом важко не було вона ніколи не опускала рук.
Напевно, забути проблеми допомагало велике господарство: корови, кури, кролі, порося. Обробляла приблизно декілька соток землі, вирощувала городину. А ще ж потрібно було подумати з літа за сіно, заготовати й нарубати на зиму, навести лад у будинку й по господарству... З рук мозолі тоді не сходили, пальці тріскались від важкої роботи.
«Часом непрохана сльоза обпече очі, а я її швиденько витру й знову до роботи... Час, як відомо, лікує»,- пригадує жінка.
Час минув, ніби один день… Ольга закінчила Одеський технікум харчової промисловості, Володимир – Одеську вищу військову академію.
Повиростали діти розлетілись з материнського гніздечка. Сьогодні донька Оксана проживає в Йосипівці, Ольга – в Одесі, Володимир – у Вінниці. Та не забули діти материнських настанов і завжди при нагоді поспішають до отчого дому.
Пишається бабуся своїми та онуками – Віталієм, Наталкою, Михайлом, Надією та Дмитром, який сьогодні навчається лише у 3 класі. Вони горнуться до бабусиних ласкавих долонь, а гостинна оселя завжди радо приймає маленьких гостей та їхніх батьків.
На наше запитання, щоб хотіла б побажати сільським жінкам Захарівщини, Віра Андріївна не роздумуючи відповіла:
«Ні на хвилинку не шкодувати про те, що ви – українки і мешкаєте в селі. Адже при бажанні й у селі можна почуватися комфортно. Життя слід проживати правильно і з користю для себе та рідних. Тому живімо, усміхаймося й шануймося, бо ми справді того варті!»
Світлана Володимирівна БЕСАРАБ, 41 рік, село Онилове
Світлана Бесараб з чоловіком Віктором
Вона – ще один яскравий приклад сільської жінки-трудівниці, бо і город великий має, і господарство, і сім’я у них з чоловіком Володимиром Віталійовичем Штельманчуком, як то кажуть, - зразкова. Вони виростили і виховали чотирьох дітей, які завжди ходили до дитячого садочка чистенькими, нагодованими, доглянутими.
У їх родині завжди була дисципліна, старші діти мали своє коло обов’язків. Розуміли матусю з першого погляду. Навчала їх бути чемними, добрими, людяними, поважати людей, дружити і бути справжніми людьми. Родина тримала і продовжує тримати чимале господарство, і тут найпершими помічниками були також діти.
Донька Ольга
Нелегкі сільські будні в пані Світлани, адже життя в селі кардинально відрізняється від міського. Це не тільки ранні підйоми, а й щоденна важка праця. Найгарячіша пора – це літо. Треба не лише на городі поратися, а ще й запасати сіно на зиму, бо мають дві корови та коня. Жінка розповідає, що через роботу до хати не має часу зайти, аж поки не сяде сонце. Інколи навіть забувається і про обід.
Син Віктор
Дякуючи Богу, її діти повиростали, тому також взялися допомагати матері, яка останнім часом часто хворіє. Адже її чоловік вже майже рік на війні і знаходиться у самому пеклі – на Донецькому напрямку. Старший син Віктор нещодавно повернувся із строкової служби та донька Тетяна хоч і має професію швеї, але поки що вирішили пособляти матері по господарству. Молодша Ольга нині здобуває освіту кухаря-кондитера в Крижанівському будівельному ліцеї, а наймолодша Світлана навчається в 9 класі місцевої школи. Жінка каже, що діти привчені до роботи в селі з самого малечку, тому охоче працюють у межах своїх сил.
Донька Тетяна
За словами Світлани, в селі залишилося мало молоді. У школі навчається до тридцяти дітей.
«Поки не запровадили карантин та не було війни не було, дякуючи нашому нинішньому старості, а тоді сільському голові Сергію Олександровичу Барабашу, у нашому Будинку культури проводилися різноманітні заходи, до нас двічі приїжджав жіночий ансамбль «Лісапетний батальйон» та Олександр Кварта. А через повномасштабне вторгнення люди взагалі засиділись удома, бо сьогодні якось не до свят».
Наймолодша донька Світланка
Як каже жінка, сільчанам хоч карантин, хоч війна, а вони мають вставати вдосвіта і працювати до пізнього вечора. Але важко фінансово. Треба заплатити хоча б трактористу за оранку городу, запастися дровами на зиму, які з кожним роком постійно дорожчають. Добре, що ще мають запас з минулої зими, адже вона була теплою. А буває й таке, що сільські мешканці беруть їх у борг. Зерно та борошно теж необхідно купувати. Картоплю, хоч і самі вирощують, але все одно доводиться докуповувати.
На думку Світлани, це ніщо з тим, що в Україні триває війна і гинуть люди. Тож вона, як і всі українці мріє про найшвидшу нашу Перемогу і такий найбільш очікуваний мир.
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram та Viber!
Дізнавайтесь важливі новини та читайте цікаві історії першими!
