15 вересня в Україні відзначили День пам’яті журналістів, що загинули, виконуючи професійний обов’язок.
Кодимський поет, журналіст, громадський діяч Петро Надутик не дожив до війни і не загинув на ній, але нам варто згадати його, адже задовго до того, як росія вчинила цинічний напад на Україну, Петро Петрович вів визвольну війну за душі та уми українців. Випереджаючи свій час, він потужним словом боровся за свободу і незалежність України, воював з наслідками імперського впливу росії ще тоді, коли більшість українців не усвідомлювала згубності цього впливу. Коли людям, заколисаним радянськими байками про «щиру» дружбу і братерство українського та російського народу, складно було зрозуміти націоналістично налаштованого журналіста і поета – вже тоді Петро Надутик воював на духовному фронті тієї війни, яку український народ, втрачаючи кращих синів і дочок Вітчизни, веде сьогодні – вже на всіх фронтах.
Яким він був, наш земляк, ім’ям якого названо (нарешті!) вулицю в його рідному місті, людина, яка все життя, наче Прометей, намагалася освітити для нас і минуле України, і її подальший шлях – читайте нижче.
Петро Петрович Надутик
Життєвий шлях Петра Надутика
Петро Петрович народився 12 липня 1939 року (помер 30 червня 2002 р.) в родині Петра Овсійовича і Ликери Володимирівни Надутиків, простих трудівників, предками яких були перші поселенці нашого міста. Тож безмежна любов Петра Надутика до Кодими мала дуже глибоке коріння. Шестеро діток мали Петро Овсійович і Ликера Володимирівна, але через війну вижили лише троє: Петро, Валентина і Володимир.
Батько воював під час Другої світової, а матері, з малими дітьми на руках, довелося виживати в окупації.
В шкільні роки Петро Надутик став найактивнішим читачем районної бібліотеки, його жага до знань не мала меж.
Шестикласником хлопчик написав перше оповідання, а восьмикласником – першу поезію.
Після завершення навчання в Одеському державному університеті ім.Мечникова працював вчителем у Тимківській, Сербівській та Пиріжнянській школах, згодом – відповідальним секретарем організації товариства «Знання», викладачем ПТУ №45.
У 1994 році редактор газети «Нова доба» Іван Мервінський запропонував Петру Петровичу роботу.
«Хороший поет без журналістського досвіду – це 60 відсотків готового хорошого журналіста» – любив повторювати Іван Сильвестрович, і він не помилявся. У перші роки Незалежності Іван Мервінський, який очолював Кодимську районну друкарню, разом з її колективом заснував газету, яка вирізнялася гостротою слова, незалежністю думки, і Петро Надутик став її першим кореспондентом. На цій посаді залишався до кінця життя.
Непересічний – серцем, розумом, талантом
Публікація про Петра Надутика в місцевій газеті "Вісті Кодимщини"
У передчасно посивілій його голові завжди вирували філософські, нетривіальні роздуми про глобальне і вічне – долю країни, майбутнє української інтелігенції, життя і смерть, а не про скороминуще – як краще влаштуватися, більше заробити, смачніше пообідати…
Вміст душі Петра Надутика відрізнявся від того, чим повнилася суть пересічних людей. Він писав вірші – і вже через це багатьом здавався дивакуватим. Цілував руки жінкам – і більшість з них дикувато сахалася. Був не схожим на інших, воістину непересічним.
Петро Надутик був надзвичайно активним соціально, завжди – в гущі подій, людей, друзів, колег… Журналіст, депутат міської ради – до нього тягнулися, йому довіряли. Він володів унікальним вмінням вислухати, розділити чужий біль, не зважати на чужі дрібні недоліки, талантом прощати і любити, його серце завжди було відкрите: «Добра знайти зерно хочу в любій людині», – писав він.
У скромній, але гостинній хаті Петра Петровича часто збиралися місцеві поети, музиканти та художники, в затишній атмосфері читали вірші, співали власні та народні пісні (ой, як любив він українську пісню!). І нерідко бувало так, що і вдень, і пізнім вечором за господарем хати прибігали люди – то сусідів треба було помирити, то чоловіка з дружиною, і він, вибачившись перед гостями, йшов за викликом – вважав, що депутат не може ігнорувати жодного виборця. Він чув усіх, але сам відійшов у Вічність не до кінця почутим.
Попри неоціненний творчий доробок – недооцінений митець
Петро Петрович був надзвичайно обдарованою людиною. Його статті, поезії, краєзнавчі матеріали друкували також в обласній та районній пресі.
Дослідження Петра Петровича увійшли й до збірки Асоціації дослідників голодоморів в Україні «Голодомори в підрадянській Україні» (КиївЛьвів-Нью-Йорк, 2003 р.)
У 1993 році вийшла збірка поезій «Кодими віть калинова».
Книга Петра Надутика
«Дума про Кодиму», яка могла би (і повинна) бути настільною книгою кожного кодимчанина, на жаль, так і не вийшла в друк окремою книгою. Не знайшлося меценатів, не виявила зацікавленості й обласна організація Національної спілки письменників України. А оббивати пороги і просити грошей на видання своїх книжок Петро Надутик не вмів, не міг – був надто скромною людиною. Втім, його «Дума…» була надрукована в місцевих газетах – «Новій добі» та «Вістях Кодимщини».
Не була надрукована і його збірка віршів для дітей, у яких, проте, була і досі зберігається велика потреба. Не встиг Петро Петрович видати цю книжку, яка могла б стати в нагоді не лише кодимським школам та їхнім учням.
Закоханий у слово й Україну, Петро Надутик мріяв стати членом Національної спілки письменників України. Хто нині міг би сумніватися в тому, що він на це заслуговує? Але тодішній керівник Одеської обласної організації НСПУ Богдан Сушинський так, очевидно, не вважав. Вірші поета лягали в довгі шухляди, і завжди знаходилися причини для відмови. Згідно вимог, для вступу до Спілки автор повинен був мати дві надруковані книги, а у кодимського митця була лише «Кодими віть калинова» – і то не через брак творів, а через брак фінансів. Були випадки, коли спілчанське керівництво робило винятки для поетів і приймало їх у свої лави всього лише з однією виданою книжкою. Але для Петра Надутика ніхто винятки робити не збирався. А просити за себе він не вмів. До зміни керівництва кодимський митець не дожив...
Вже після смерті Петра Петровича в обласній організації Спілки я презентувала одну зі своїх поетичних збірок, у яку входить цикл присвят Петру Надутику. Секретар організації Володимир Михайлович Гаранін (нині також покійний), прочитавши, довго мовчав похмуро і нарешті сказав: «Як же сумно, що тільки після смерті людини ми починаємо розуміти її значимість!».
«Скільки там байдужих, нерозбуджених? Час прозріння не для всіх настав…»
На жаль, небагато тоді було розуміння і від земляків-кодимчан. Коли бачив, що люди не сприймають ідей національного характеру, лише скрутно хитав головою: «Що зробиш, їх так виховали радянські пропагандисти, вони не винні».
Коли вранці за наказом влади зривали синьо-жовтий прапор, який перед тим над міськрадою власноруч підняв поет і журналіст, в бійку, звісно, не встрявав. А згодом тихо посміювався: «Але ж як вони бояться нашого прапора! Що ж, це добре»…
Проте, погано було те, що чи не більшість кодимчан зовсім не переймалися тим, який там прапор розвівається над містом, і ця байдужість глибоко вражала його: «Скільки там байдужих, нерозбуджених? Час прозріння не для всіх настав…».
Дехто приймав за слабкість його толерантність, м’якість реакції на грубість, але це траплялося лише через те, що опонентам було недосяжне поняття істинної інтелігентності.
А силі і величі духу цього невеличкого зростом чоловіка міг би позаздрити кожен. Він мав мужність відкрито визнавати помилки («Здано багряний партквиток, Який беріг, немов святиню... Та вийшла партія із мене»), писати жорстку правду про «гулагівську державу без сонця і добра» і вірити, свято і фанатично вірити в майбутнє Вітчизни.
Вулиця Петра Надутика в Кодимі
Не надто багато на Кодимщині було тих, хто мислив і відчував в одному з ним діапазоні. Але людина тягнеться до подібних собі, от і Петро Надутик мав товариша, який цілковито поділяв його погляди, з яким листувався багато років. Ним був видатний українець, дисидент Левко Лук’яненко.
…Сумно, що кращі люди покидають світ зарано. Гірко, що не можна потім дослухати, дошанувати, долюбити. Сьогодні ми, кодимчани, мабуть, трохи духом «підросли», нині ми вже уважніше дослухалися б до нього, ловили б кожне слово і зачаровувалися б тим, як його «молитва совісті й любові над світом підлості зліта»…
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram та Viber!
Дізнавайтесь важливі новини та читайте цікаві історії першими!
