У мальовничому куточку села Ракулового в рамках пілотного проєкту «Прихисток для найбільш вразливих людей літнього віку» при парафії Покрови Пресвятої Богородиці УГКЦ (м.Балта) 17 червня цього року відкрили заклад для перебування внутрішньо переміщених осіб.
Як це відбувалося і що з цього приводу думають вимушені переселенці, дізнавався Новинар.City.
Притулок в Ракуловому
Як і де все відбувалося
Напередодні урочистої події настоятель храму Покрови Пресвятої Богородиці отець Андрій Сирко разом з працівниками прихистку радо зустріли перших гостей – евакуйованих із зон активних бойових дій та тимчасово окупованих територій.
Отець Андрій Сирко
Тут на них, окрім комфортно облаштованих кімнат для тимчасового проживання, чекали смачне частування, прогулянки великою зеленою територією та такі важливі й бажані – тиша й спокій.
Цікаво, що для облаштування прихистку було обрано старовинну будівлю, що колись належала управителю графа Зенона Білене-Бжозовского. За радянських часів та в уже незалежній Україні тут містилась Ракулянська загальноосвітня школа І-II ступенів, згодом – дитячий садок "Ромашка". Заклад закрили через те, що його вже майже не відвідували малюки. Будинок кілька років пустував та поступово занепадав.
Хто і за які кошти відкрив притулок
Але тепер тут все ожило. У створеному центрі є всі умови для комфортного перебування 26 літніх людей, які постраждали через війну, і зможуть мешкати в ньому протягом трьох місяців. Наразі – це переселенці, які втратили свої домівки через війну і підрив дамби на Каховській ГЕС та не мають куди повертатися.
Світлана Колодчин
Про це нам розповіла заступниця директора Благодійного фонду УГКЦ "Карітас Одеса" Світлана Колодчин.
За її словами, основна частина ремонту будівлі була зроблена завдяки фінансуванню канадської благодійної організації KNEWA. Сам заклад фінансується Австрійським агентством розвитку (Austrian Development Cooperation) та благодійними організаціями «Карітас Австрія» і Nachbar in not Hilfe (у перекладі – "Сусіди у потребі").
Урочиста мить відкриття. Фото на згадку
“Чимало людей взяли участь у створенні цього закладу. Жертводавці, священики і єпископ були за те, щоб мати місце, де людина могла б знайти прихисток, щоб пережити важкі моменти свого життя. – зазначила пані Світлана. – Все це відбувається у рамках мережевого проєкту, який діє по всій Україні. Вже нараховується шість таких закладів. У втіленні проєкту беруть участь закордонні жертводавці з Німеччини, Австрії тощо. Ці прихистки призначені для людей похилого віку, які можуть себе обслуговувати. За проєктом, проживання переселенців, заплановане на три місяці, але буває по різному. Може статися таке, що людині не буде куди повернутися, тоді ми будемо шукати вихід. Центр буде працювати і по закінченні війни. Роботи буде достатньо”.
Всього за проєктом, окрім Ракулового, передбачено розміщення притулків в Бориславі (Львівшина), Войнилові та Коломиї (Івано-Франківщина), Тернополі та під Чортковом (Тернопільщина).
Що буде далі
Світлана Колодчин також розповіла, що людей, які знайдуть тимчасовий прихисток у закладі, обслуговуватимуть безплатно. Проєктом передбачено повноцінне харчування відповідно до вимог кластеру та рекомендацій МОЗ. Меню розроблено кваліфікованим дієтологом. Також буде надаватись психологічно-соціальна допомога (з підписання декларації із сімейним лікарем). Буде організоване дозвілля. Допомогу по догляду надаватимуть соціальні працівники, працівник кухні, кваліфіковані психологи.
У планах "Карітас Одеса" також продовжити благоустрій території, зокрема, облаштувати фонтан, теплиці, щоб люди могли повноцінно відпочивати та за бажанням виконувати неважку роботу, почуваючись як вдома.
"Це чудове місце в прекрасному селі з гарною природою та цілющим повітрям стане справжнім прихистком для постраждалих від воєнних дій людей похилого віку. І я сподіваюся, що жителі Ракулового прихильно ставитимуться до них, підтримуватимуть", – сказала пані Світлана.
Перші мешканці закладу дійсно вже відчули прихильність ракулян. Ті на правах справжніх господарів у день урочистого відкриття закладу з короваєм зустрічали гостей, в тому числі єпископа Одеського екзархату УГКЦ Михаїла Бубнія та інших священиків, які прибули задля освячення прихистка. В урочистостях також взяло участь керівництво Піщанської сільської ради. Виконувачка обов’язків Піщанського сільського голови Валентина Гулла передала у подарунок прихистку сертифікат на придбання необхідних матеріалів у місцевому магазині. На завершення урочистостей перед присутніми з концертною програмою за участі місцевого ансамблю “Ракуляночка” виступив козацький народний хор “Будьмо”.
Наша кореспондентка поспілкувалася з мешканцями притулку і ось що дізналася від них. Далі – пряма мова.
Людмила Морозова
Людмила Морозова, м. Херсон.
– Я в Херсоні прожила 55 років. Поруч будинок розбили, наш поки вцілів, вікна розбились тільки. Це був дуже важкий період. Відключили світло. Не було тепла й води. Пенсію нараховували, але гроші зняти було неможливо: банкомати не працювали. А купляти треба було хоч продукти і ліки. Холодильники потекли, помити не було чим. Воду привозили: в одному місці можна було набрати технічну, в іншому – питну. Але мені, наприклад, принести було нікому. Багато мешканців з нашого будинку виїхало. З моїх сусідів залишилася лише жінка з двома дітьми. Зв’язку не було з лютого, як місто окупували, все повимикали. Було дуже страшно.
Організували псевдореферендум. Ми йдемо з сусідкою до магазину, а вони стоять на доріжці. Що це за референдум, коли людей хапають за руку, щоб проголосували?! Ми обійшли їх. Скупилися, повертаємося назад, а вони вже поруч: проголосуйте. Я їх подумки послала подалі (побоялась уголос, бо поруч стояли військові зі зброєю). Кажу сусідці: “Пішли”. І пройшли мимо.
Паспорта свої вони не встигли нам нав’язати. Але я б і не брала. Знаєте, я народилась в Росії, але приїхала в Україну. Це – моя рідна Батьківщина. Я тут вивчилась, працювала, пішла на пенсію…
11 листопада, як прийшли наші, звільнили місто, під’єднали зв’язок. Поруч з будинком поставили генератор, щоб можна було зарядити телефон. Тоді вперше зателефонувала дочці. Вона зраділа, каже: “Мамочко, я до тебе приїду, заберу”. Але я відмовилась, пообіцяла сама евакуюватись. Дочка з сім’єю ще раніше виїхала до Одеси, винайняли квартиру. І ось тепер я приїхала до них. Кота з собою взяла. Я його з малесенького викохала, як залишити? Коробки не було, то використала авоську. Шарфом замотала і в сумочку поклала. Він, розумничок, всю дорогу й не м’явкнув. Діти так зраділи!
Підтоплення нас не торкнулась, наш будинок розташований трохи вище. Але добре видно, як «Гопри» (санаторій в Голій Пристані - ред.) затопило, й Олешки. В мене сусідка залишилась у Херсоні. Її син просив переїхати до Полтави, але не захотіла. Та й за станом здоров’я це непросто зробити: в неї мікроінсульт був. Я з нею постійно тримаю зв’язок. Тому знаю, що там відбувається.
Як евакуювалась, нам зателефонували з благодійної організації «Карітас», запропонували приїхати сюди (у Ракулове – ред.), аби відпочити від пережитого жаху. Я спочатку подумала, що дуже далеко, вагалась чи витримаю цю дорогу. Але не пожалкувала, що приїхала. Мені тут дуже подобається. Повітря таке чисте, цілюще. Ставлення до нас чудове. Я себе навіть почувати стала краще. Ось на цьому п’ятачку щодня по десять кіл роблю. Рухатися треба, бо ноги болять. Вдячна всім, хто придумав саму ідею створити такий прихисток, хто її реалізував.
Тетяна Кузьо
Тетяна Кузьо, м. Сіверськодонецьк (Сєвєродонецьк):
– Коли почалося повномасштабне вторгнення, я була спокійна. Бо для мене це було не вперше. Думала, що буде як у 2014 році, коли досить швидко звільнили окупований Сєвєродонецьк. Тоді я виїхала, два місяці жила в Одесі, потім у Львові, де знайшла роботу. Треба було якось виживати.
Пам’ятаю, як після повернення додому, одразу пішла на ринок і зустріла там Геннадія Москаля, який на той час очолював Луганську облдержадміністрацію (Сіверськодонецьк став тимчасовим центром Луганщини – ред.). Він когось дуже гучно згадував «міцними» словами…
З 2014-го року у мене завжди напоготові рюкзачок з документами, грішми, сухим пайком тощо. Бо з того часу жили як на пороховій діжці.
…У мене був запас продуктів, і я сподівалась, що місяць-два протримаюсь. Спокійно в’язала шкарпетки онучкам. Поки у сусідки за стіною не гримнуло. Тоді при мінус 15° два тижні перебувала у підвалі разом з кішками. Всі роз’їжджалися, а я відмовлялась.
“Це моє місто, я нікуди звідси не поїду”, – кричала у відповідь дітям. А вони переконували: “Мамо, життя дорожче! Виїжджай!”.
Таки евакуювалась, зв’язавшись з волонтерами. Ми бігли, а навколо нас – обстріли, все палало, бухкало. Було дуже страшно. Ми дуже довго добиралися до Слов’янська, де нас прихистили люди з благодійної організації “Карітас”. Потім відвезли та посадили на поїзд. Ми їхали через всю Україну до Львова. І на кожній зупинці нам допомагали: хто водички давав, хто – варенички чи печиво, хто просто добрим словом підтримував. Серед нас було дуже багато людей з діточками, з тваринками.
Страшило майбутнє: ми їхали в невідомість. Але добрались до Чопа, а там вже протягом дня нас потихеньку відправляли до Угорщини. Я добралась до своєї доньки, яка вже там перебувала. На першій же зупинці в Угорщині теж були обійми, підтримка. Нас погодували та відправили далі поїздом. Все було безплатно. Не знаю чи можна загалом оцінити тепло, доброту людей, які нас підтримували на цьому шляху. Це неоціненно. Вдячна, дуже вдячна всім…
Я пів року прожила за кордоном. Тепер для нас відкриті всі двері, але найкраща і найбажаніша дорога – додому. Навіть троянди у чужих прекрасних скверах мені не пахли. Як тільки повернулась до Одеси, як тільки заговорила з бабусею на ринку, смакуючи соковите яблуко, відчула себе вдома. Ось воно рідне повітря, ось моя Батьківщина! І більше нікуди не хочу… Болить за Україну, за рідний дім…
У Сєвєродонецьку я залишила душу, бо це місто будували мої батьки, я його знаю з камінчика, разом з ним зростала. Там народились мої діти. Але тепер тільки стіни залишились. Наше місто наводнили окупанти, мародери та криси, які все зжирають. Там в мене брат з інвалідністю залишився. Серце за нього болить, немає зв’язку. Потім ще буде визволення. Але тепер не знаю чи буду туди повертатися. Хіба що брата побачити, відвідати могили рідних та подивитися, що сталося з квартирою. А так… не стільки стін шкода, як сімейних фотоальбомів. В них були найкращі спогади. Світлини батьків, дідусів, ми молоді та дітки малі. Але вже цього не повернеш, на жаль. Мене давно донька, яка переїхала до Одеси, кличе до себе… Але я поки що тут.
Це такий будинок надзвичайний. Природа, пташки співають, липи цвітуть, бджоли гудуть. Дівчатка-кухарі не знають, як догодити нам. Ми до такого не звикли. Люди тут дуже привітні. Медом пригощають, приносять суницю, черешню.
Пішли на екскурсію селом. Тільки зайшли в місцевий магазин, а якийсь хлопчина купив всім по морозиву. Питаємо: за що? А він каже: просто так. Розчулив… Ми щоранку зарядку робимо. Знайшли палиці, займаємося скандинавською ходьбою. Вчора ходили на концерт. Для зраненої душі – це бальзам: і плакали, і сміялися. Кожен ранок починається з надії, що в Україну повернуться мир і спокій, що саме сьогодні закінчиться це жахіття. Тільки б не стріляли – це перша думка. Війна несе руйнування, якого нікому не побажаєш. Я певний час була глуха на одне вухо від вибухів, пострілів, які чула зранку до вечора, здавалось, без кінця… Оцей страх, напевно, ще довго відчуватиму. Молюся за Україну і вірю в нашу перемогу.
Даний матеріал виготовлено за підтримки ГО "Інститут масової інформації" в рамках проєкту міжнародної організації Internews Network.
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram та Viber!
Дізнавайтесь важливі новини та читайте цікаві історії першими
