Жителька села Перехрестове Затишанської громади Марія Михайлівна Войстрик змалку обдарована талантом вишивати. Жінка з неабияким хистом та здібностями, фантазією та смаком, настільки любить своє заняття, що воно стало сенсом життя.
Вона вишиває традиційні українські сорочки, сукні, рушники, подушки, картини, ікони. Робить це виключно для своєї родини, друзів і знайомих.
З чого все почалося
Родом Марія Михайлівна із села Полиці Рівненської області. По закінченні школи навчалася на Житомирщині в Малинському лісовому технікумі. Отримавши диплом майстра лісу, дівчина декілька років працювала касиркою та бухгалтеркою в місцевому лісгоспі. Вийшовши заміж, переїхала з чоловіком спочатку у Харків, а згодом і на його малу Батьківщину – село Перехрестове тодішнього Фрунзівського району.
З сином Артемом. Він в сорочці, вишитій матусею
“Вже понад двадцять років я живу у Перехрестовому, – ділиться з нами Марія. – Ми перебралася в село за рекомендацією моєї сестри Галини, яка теж проживає в ньому. Як лише опинилася тут, так і прикипіла душею до цього краю і не збираюся його покидати”.
Вдома у господині все до ладу
Відразу, як Марія з чоловіком Ігорем приїхали у село, розвели велике господарство, взяли в обробіток окрім свого ще декілька городів. Так що якусь іншу роботу для себе жінка і не шукала, бо вистачало їй клопоту і вдома по господарству. Чоловік же влаштувався працювати на залізницю, і майже цілими днями був на роботі, тож на її плечі лягли майже всі домашні справи. А у вільний час займалася дорогим для серця вишиванням.
Ось такі подушечки та серветочки прикрашають дім майстрині
“Я завжди дивувалася, де в Маші береться стільки енергії та терпіння, адже вишивання вимагає багато часу та копіткої праці, – говорить про Марію сестра Галина. – Адже в неї, звичайної сільської жінки, турбот щодня через вінця: домашнє господарство, город, хатні обов’язки. Здається, неможливо за день переробити стільки справ, скільки робить Маша. А вона ще й знаходила час на вишивання. Навіть я іноді заздрила її запалу та енергії”.
Марія Михайлівна разом із Ігорем Миколайовичем виростили і виховали сина Артема. По закінченні школи хлопець навчався в Одеському залізничному технікумі, деякий час працював помічником машиніста. Але мирне щасливе життя родини перекреслила війна. Тож голова сімейства пішов захищати нашу країну від ворога на Херсонщині, мав поранення. Син зараз проходить строкову службу в Одесі. А дружина і мати з нетерпінням чекає на своїх коханих чоловіків вдома.
Вишивання стало захопленням всього життя
Любов до вишивання маленькій Марійці у ранньому дитинстві прищепила матір – Софія Юхимівна, яка була відомою майстринею у своєму селі. Вона вміла не лише гарно вишивати, а й в’язати спицями і гачком, ткала на верстаті доріжки, ковдри, покривала.
“Десятирічною дівчинкою, я сідала поряд з матусею, і крок за кроком опановувала секрети вишивальниці, – згадує Марія Михайлівна. – Ще й досі пам’ятаю свої перші невпевнено вишиті на полотні квіточки та гаптовані хрестиком рядочки. Матуся терпляче показувала мені хрестик за хрестиком, вчила робити перші несміливі стіжки, підбирати кольори і втішала, коли неслухняна голка ранила мої маленькі дитячі пальчики. До речі, згодом я дізналася, що вишивка хрестиком є найпопулярнішим швом, який застосовують у найрізноманітніших виробах. Що у нас на Рівненщині, що тут на Одещині вона зустрічається чи не найчастіше”.
Саме з тих занять з матусею вишивка так захопила нашу героїню, що стала захопленням всього життя.
“Знаєте, вишивання – особливий процес. Я повністю поринаю у нього, отримую від цього задоволення і вкладаю в кожен стібок свою любов, – ділиться Марія Михайлівна. – Все життя хотілося творити. То собі щось гарне вишити, то сину, чи чоловіку”.
Частина робіт вишивальниці
Щоправда, на початку свого „вишивального” шляху Марії довелося зіштовхнутися і з деякими складнощами.
“У молоді роки улюбленою справою я займалася лише, пізно ввечері, – пригадує рукодільниця. – Коли вже були перероблені всі домашні справи і ніхто не відволікав.
Адже Артемчик був маленьким, за ним треба був постійний догляд. Та й в хаті біля господарства завжди знаходилася робота. А чоловік майже весь день був на роботі. Та якою б втомленою я не була, а брала голку з ниткою в руки і все ж кілька хрестиків, втілюючи свою задумку, мусила покласти на полотно. Інакше навіть заснути не могла”.
Як розповіла нам пані Марія, більше часу улюбленій справі вона приділяла взимку, бо весною та влітку інших клопотів багато. А коли до завершення роботи залишалося зовсім мало, могла сидіти і до пізньої ночі, тільки б закінчити і глянути на кінцевий результат. Після чого втомлена, але щаслива лягала і думала, яку нову роботу розпочинати вранці?
Ніщо не ставало на заваді улюбленій справі
Не завжди було легко у ті часи в магазинах знайти й нитки.
“Мені подобалося вишивати шерстяними нитками, то інколи й деякі в'язані речі „йшли в хід”, – розповідає наша героїня. – Але ці труднощі виявилися тимчасовими, все поступово налагодилося, тому я не перестала вишивати. Нині ж у магазинах можна знайти величезний вибір ниток, та й в Інтернеті асортимент на будь-який смак. І це значний плюс для тих, хто захоплюється вишиванням”.
Оселя рукодільниці схожа на музей народної творчості, де є розмай вишиваної краси і очі просто розбігаються врізнобіч від побаченого.
“На стінах переливаються різнокольорові картини, портрети, видно, що тут живе справжня майстриня, – розповідає про свою сусідку Алла Іванівна Строкаченко. – Нитка за ниткою, акуратно покладені хрестиком, оживають на білосніжному полотні то жовтогарячими соняхами, то ніжними пелюстками троянд, то пейзажами в різні пори року”.
В скарбниці Марії Войстрик є чепурненькі серветочки, численні композиції на найрізноманітнішу тематику: рушники на образи та скатертини, наволочки та простирадла, ну і, звичайно, особлива її гордість – ікони.
“Вишивка піднімає настрій, допомагає забути про проблеми. Це – цілий світ, мій світ...”, – говорить рукодільниця.
Свої роботи не продає, лише дарує
Одне з чільних місць у доробку майстрині посідають також рушники, на кожному з яких неповторний за своїм задумом сюжет та історія.
Роботи вишивальниці Марії Войстрик
“Так як вона любить дарувати свої роботи рідним, близьким і далеким, знайомим, сусідам і отримує від цього неабияке задоволення, то вишивки прикрашають не лише її домівку, а й їхні оселі”, – каже подружка Наталя Крищук. .
Неодноразово вишивальниця була учасницею урочистих заходів до різних пам'ятних дат, які проводилися свого часу в райцентрі (Фрунзівці), Перехрестівській школі та Затишанській громаді. На думку директорки Перехрестівського ліцею Валентини Грицюти, турботи в процесі підготовки до них були варті витраченого часу і енергії, адже люди з захопленням розглядали роботи вишивальниці, а деякі приходили спеціально, щоб їх побачити. Єдине, що засмучувало глядачів – роботи не продавались.
“Для мене кожна річ, яку я вишила, створила – це як дитина. Саме тому не можу жодну з них комусь продати. Сумління не дозволяє. Хоч були пропозиції. Все, що вишиваю, в основному, для себе, чоловіка або сина. Зате ніколи не виникає питання, що їм подарувати на день народження, – ділиться з нами пані Марія. – Ось подарувати комусь на день народження чи, приміром у нашу школу, я можу, а продати – ні.”
Дуже хоче поділитися з кимось своїми знаннями та вмінням
Зараз Марія Михайлівна взяла у творчості невеликий тайм-аут. Говорить, очам треба перепочити. Та й назбиралося вже доволі багато вишитих речей за весь цей час.
“Але донедавна у мене перерв не було. Вишивала щось постійно. Ні побутові, ні родинні турботи не ставали на заваді. Вільна годинка-півтори завжди знаходилась, бо дуже хотілося”.
Як і в кожної майстрині, у Марії Михайлівни є найулюбленіші роботи. І це вишиті нею ікони.
“Відколи в країні розпочалася війна, я щодня на них молюся за своїх хлопців-воїнів, за всіх наших захисників. І прошу у Бога для них Янгола-охоронця. Щоб оберігав їх завжди. А для України прошу у Всевишнього найшвидшої перемоги та миру!”
Вдома у Маоії Войстрик вишитий власноруч іконостас
Марія Михайлівна зізнається, що хотіла б комусь передати свої знання. Але, на жаль, ніхто до неї не звертається з таким проханням.
“На моїй малій Батьківщині на Рівненщині так заведено, що всі дівчата і жінки вміють вишивати. Але тут чомусь інтересу до вишивання нема. Звичайно, я б могла розповісти, що спільного і відмінного в одеській та, наприклад, рівненській вишиванках. Та поки що нікому.”
